Панченко Лілія Базарбаївна (проза)

Дуже полюбляю подорожі, знайомства з іншими людьми. Люблю заглиблюватися у характери людей, спостерігати за їх діями і на основі цих спостережень формую характери власних героїв.

Тихий дім

У безіменному закутку майже у центрі міста стоїть старовинний будинок. І якщо заходити в арку з вулиці Короленка, то поміж занедбаних кущів жасмину його буде видно досить добре. Давно він тут стоїть, ніхто з живих не пам'ятає його будівництва. Колись він був просякнутий наскрізь людським теплом, дитячим галасом, запахом смажених котлет; його вікна привітно, мов очі дворової собаки, світилися керосинками, а потім і справжніми лампами. Здавалося, що так буде вічно: круг смертей і народжень ніколи не розірветься, печі у квартирах ніколи не охолонуть, а з вікон лунатиме голос справжніх людей.

Зараз лишилися самі спогади, один тільки вітер гуляє пустими кімнатами, зазирає у шпарини, бавиться дверима і ставнями. Щось болісно ображене бринить у цій тиші. Єдиним живим спогадом лишилися коти на сходах та хіба що таблиця з прізвищами колишніх мешканців.

У цьому самому будинку і жила остання невиселена сім'я, що отримала квартиру майже випадково, у спадок, і була дуже невдоволена своїм теперішнім становищем.

Справа в тому, що удова з двома дітьми, дізнавшись про дім у спадщину від далекого родича, поспіхом продала свою хату в селі, яку не було сил та бажання ремонтувати. Згодом вона зрозуміла свою помилку, але було запізно. З'ясувалось, що дім був у жахливому стані, на додачу усіх встигли виселити, та ще й той самий родич помер, як виявилося, від туберкульозу, а отже квартира була взагалі не придатна для життя.

А поряд з нашим домом стоїть 33-й ліцей, де одна досить романтична старшокласниця на ім'я Маша закохалася у найкрутішого з хлопців — Ореста. На думку всіх його друзів та й дівчат взагалі, вони були ну зовсім не пара: як такий популярний учень може зустрічатися з якоюсь «зубрихою»? Та хлопець, на диво всім, мав до подруги таку ж пристрасть. Батьки дівчини взагалі забороняли їй зустрічатися з «цим Орестом», але тим лише підливали олії у полум'я. Тому закохані зустрічалися майже таємно: кожен день тікали після уроків у забуті двори старого міста, блукали прихованими переходами, прохідними дворами, губилися в арках, під'їздах, маленьких тісних кав'ярнях у підвалах, щоб ніколи-ніколи не знайтися…

Одного разу дощ загнав їх у під'їзд напівпокинутого будинку, який виглядав так романтично у неясних променях набряклого неба. Після недовгих пошуків ці двоє натрапили на порожні тісні кімнатки, що простоювали без діла, хоча могли б слугувати їм власним таємним місцем. Звісно, ця думка спочатку прийшла в голову Орестові, але її відразу ж підхопила романтична уява Маші.

Тепер для них настали такі часи, коли жодна жива душа не могла завадити їм бути разом. Вони весь час ділилися одне з одним своїми думками, мріями, ідеями, а ідей у них, як виявилося, було дуже багато.

Вечорами після уроків, після годин, які вони мусили грати свою роль у шкільній спільноті, можна було просто посидіти на підвіконні або в обшарпаному кріслі, невідомо звідки взятому, відкинути всі умовності й побути самими собою. Годинами, аж до темряви вони вдивлялися у силуети дерев, думали, мріяли, говорили…

Іноді сусідка з першого поверху, ця бліда висока жінка, обіцяла викликати міліцію, якщо вони не заберуться геть, але, зрештою, їй було не до цих двох, тому вона незабаром перестала звертати на них увагу. Так ця мала аварійна квартирка стала справжнім острівцем свободи.

Згодом у будинку з'явилася одна стара немічна особа, вона була майже божевільна і неможливо було напевно сказати, звідки вона узялася. Зрозуміло було лише одне: у пошуках хоч якоїсь поживи вона зайшла у занедбаний під'їзд і тихенько тут залишилася. Двері у тій квартирі, де вона влаштувалася, щільно не зачинялися, і через них було частенько чути, як ця стара щось собі нашіптує, човгає з одного боку в інший, іноді всміхається; а іноді там було зовсім тихо.

Взагалі вона була привітною і шкоди нікому не робила. Бувало, привітається з сусідськими хлопчаками на сходах або у дворі — а вони відразу тікати: не розуміли, боялися.

Якось ця бабця побачила, як юнак запалює цигарку. Вона підняла на нього своє зморшкувате обличчя і якось зовсім по-дитячому пролопотіла, що палити — це погано, бо так у газеті написано. "Усі палять, а це, виявляється, отрута, вона отруює тобі мозок! Можеш мені не вірити, але ж тут так написано!" — не припиняла вона переконувати, і це дуже роздратувало хлопця: тепер уже якась стара вказує йому, що робити, та ще й така бридка, з зовнішністю Горлума з "Володаря перснів".

Так вийшло, що згодом він змінив свою думку. Було це похмурої пізньої осені. Коли юнак саме завертав у добре відому нам арку, його раптом спинив тоненький голос: «Знаєш, я, мабуть, старенька, але не дуже». Окинувши її оком, юнак відразу помітив великий сіруватий лантух, наповнений чимось твердим. "Бачиш, яку мені картопельку Бог послав? Кілограмів п'ять, мабуть, — майже проспівала вона, витягуючи з мішка трохи гнилувату картоплину. — От зараз зварю її і з'їм... Шкода тільки, немає олійки. Не йде вона до мене, розумієш?" — Бабця якось жалібно зітхнула й збиралася вже далі тягти свою непідсильну ношу. Було зовсім незрозуміло, як же вона її сюди доперла. Недовго думаючи, хлопець узяв той клунок та й поніс його однією рукою в зайняте нею помешкання.

Того ж вечора йшов сильний дощ. Оресту все не виходила з голови бабця та її єдиний скарб, який був увесь час з нею, — стара обдерта балалайка. Як вона опинилася на вулиці? Хто вона? Невже вона у світі зовсім сама? В цей час він відчув якусь вдячність за все, що у нього є: дім, батьки, друзі. У нього є улюблене таємне місце, яке вони з подругою заповнили власним теплом.

За стіною чулися чиїсь крики та голосний плач — це та сама жінка кричала на своїх дітей. Це місто гнітило її, здавалося що дім зараз розвалиться і цей клятий дощ, і діти налякані, вона сама налякана.

Дивлячись на великі холодні краплі, стара бабця тим часом думала про справедливість життя. Вона згадала своїх родичів, через яких опинилася на вулиці, тих людей, яких останнім часом зустрічала. Зараз, заглядаючи у глибокі калюжі через вікно, вона була дуже рада, що їй є куди заховатися.

А через тиждень з дому вже виселялася остання його офіційна мешканка. Виглядала вона дуже щасливою, і, вловивши її настрій, діти радісно допомагали переносити речі у вантажівку.

У цей час з будинку вийшла і бабця, вона важкими кроками потяглася кудись на заробітки.

Дім проводжав усіх їх своїм німим поглядом так само, як і раніше, але сьогодні тиша бриніла особливо голосно.

За мить почувся тріскіт, мов якийсь зойк, дім важко зітхнув. Дах нахилився на один бік і за лічені секунди накрив другий поверх густою курявою. Потім за принципом карткового будиночку перший поверх також зник під руїнами. Це було настільки голосно, що перший раз за багато років на дім звернули увагу сусіди. Когось цей шум злякав, і він спитав: «Що то було?», — а хтось інший йому відповів: «Нарешті той старий дім за рогом розвалився».

Ввечері закоханим, які в цей час як завжди йшли в улюблене місце, в око впала їх сусідка: вона з подивом на щось дивилася. Коли пара підійшла до арки ближче, то відразу зрозуміла, що будинку більше не існує, так само як і їх речей. В обох був шок: у хлопця тихий, а дівчина, дуже засмучена, поривалася шукати ті речі, що вони сюди притягли. Орест намагався заспокоїти Машу, мовляв, знайдеться ще для них інше місце. Одна лише бабуся дивилася на дім так лагідно, ніби прощалася з якоюсь улюбленою істотою. Потім вона взяла до рук свій нехитрий скарб і подалася десь. Луною з арки донеслися її звичайні слова: «Я, мабуть, старенька, але не дуже…»

Пішов сніг.