Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
09:59

О ГОРОДЕ

Шиховцова Наталія Сергіївна (проза)



Народилася 25 березня 1987 року в Алтайському краї, РФ. Нині мешкає у смт. Роздори Синельниківського району Дніпропетровської області.

Освіта - Дніпропетровський університет економіки та права ім. Альфреда Нобеля (факультет міжнародної комунікації, перекладач)

На написання творів мене надихають люблячі серця, щирі душі та добрі справи. Здебільшого пишу я про добро і справедливість, силу людського духу, щирі стосунки та почуття. Значне місце в моїй творчості відводиться темі взаємозв’язку людини і природи. Живу теперішнім, пам’ятаю минуле і думаю про майбутнє. Маю намір видати свій перший роман уже найближчим часом.

Дотик омріяного тепла

Їй було лише три роки, коли з її життя раптово зникла мама, а вже в сім вона вперше побачила поруч з татком іншу жінку. Звичайно, зараз вона розуміє, що сталося це набагато раніше, однак тоді вона мало що тямила у відносинах між дорослими. Чому він перестав чекати на неї? Невже він і справді вірив у те, що мама ніколи не повернеться? Вона довгий час не наважувалася зізнатися собі в тому, що вже давно втратила надію на те, що він зрозуміє її. І він мав би зрозуміти її, бо як вона могла не чекати на маму? То була жінка, для якої кожного року до Дня Восьмого березня вона власноруч виготовляла гарні листівки, вкладаючи у найменшу деталь цілий світ, сповнений її безкорисливої дитячої любові та невмирущих надій. На кожній із цих листівок десь у найбільш непримітному місці тремтячою рукою дуже старанно та обережно вона виводила одні й ті ж слова: «Я чекаю на тебе, матусю!». Вона немов ховалася від оточення, добровільно гублячи своє буття між цими словами, просоченими невимовною тугою за справжнім людським теплом. Чи пам'ятала вона ту, заради якої вже давно звільнила своє серце від пекучої образи, що гнітила її душу в перші роки свідомого життя? Ні, не пам'ятала – відчувала. Навіть попри те, що вона не могла згадати її обличчя, не мала жодного уявлення ні про колір її очей, ні про запах її волосся, вона відчувала дивне почуття спокою, коли їй здавалось, ніби вона пам'ятає звучання того рідного голосу. І вона ні на секунду не сумнівалася в тому, що впізнала би той голос навіть у суцільній темряві. Вона викохала її образ з такою довершеністю, з якою тільки справжні таланти відточують свою майстерність.

Мама не повела її до першого класу. Натомість у пам'яті завжди зринав той хлопчик, що стояв поруч з нею на урочистій лінійці. Малий весь час пхав до рота ту довжелезну краватку, яку до нього прикріпили для солідності, бо він був сином поважних батьків, і саме на нього покладалися всі їхні надії. Та невже дорослі вважали, що маленького хлопчика, який боязко розглядав своїх майбутніх однокласників, а подумки мріяв про нового велосипеда, цікавили в той час ті великі наполеонівські плани? Батьки вицяцьковували своїх дітей, аби похизуватися ними один поперед одного. Та навіть у них, у цих «кіндерів у шоколаді», які жували свої краватки, не розуміючи, навіщо вони їм, були повноцінні сім'ї. Вона ладна була почепити собі на шию десятки, сотні тісних довжелезних краваток, аби тільки на неї звернула увагу та, яка була…десь там…була…

А що він? Він ніколи не розповідав про неї, а тим паче не любив згадувати минуле. Він повторював час від часу, що минуле заважає людині орієнтуватися у сьогоденні. «Так буде краще» – саме цими словами пояснював батько своє небажання відповідати на її запитання.

***

Цієї ночі вона знову не виспалася, бо як і минулої та позаминулої мріяла про зустріч з нею. Вона проживала своє маленьке потаємне життя, в якому намагалася віднайти втрачений від народження спокій. Дуже боліли заплакані очі, вони наче ніколи не бачили денного світла, але їй здавалося, що важкими вони були не від сліз, а від напруги, з якою вона вдивлялася в темряву, намагаючись розгледіти те невловиме обличчя. У голові то гуділо, то замовкало, а потилиця неабияк отерпла, через що складалося враження, буцімто хтось навмисне поклав їй під голову замість подушки тверду дерев'яну дощечку. Чужою здавалася тиша. За дверима ніхто не гомонів, не тупотів, і навіть її молодша сестра, яка кожного ранку несамовито гасала по будинку, приміряючи на себе весь свій одяг, щоб зрештою обрати собі «прикид» на день прийдешній. Вона вже звикла до цього ранкового ритуалу, невід'ємною складовою якого стала всупереч власній волі. Та її це зовсім не бентежило. Останнім часом вона взагалі перестала звертати увагу на те, що відбувалося в цьому домі. Вона поглянула на годинник. Він показував о пів на дев'яту, і за її підрахунками сестра вже мала б забігти до неї хвилин двадцять тому.

Поступово в цій нестерпній тиші вона почала втрачати відчуття своєї власної присутності. Їй здавалося, ніби вона повисла десь між небом та землею, загубилася на рубежі століть… Вона рефлекторно протягла руку до шухляди, аби дістати звідти свого мобільного. Перше повідомлення, яке вона побачила, було від її двоюрідного брата Сашка: «З Днем народження, мала! Впевнений, твої бажання здійсняться вже найближчим часом!». Вона здригнулася – ще ніколи вона не прокидалася в День свого народження, не знаючи, що це саме той день.

Та нарешті в коридорі пролунали перші звуки. Життя почало відновлюватися і набувати природного кольору, але що саме то був за колір – вона не могла розгледіти, бо то було не її життя. Вона ніби навмисне гнала подалі від себе всі земні звуки, відмовляючись від них, заперечуючи їхнє існування так, наче вони лунали десь у іншому вимірі, а вона навіть не здогадувалася про них.

– Ну коли ти вже вийдеш? – ввірвалася до її кімнати сестра. – Вся родина зібралася, щоб привітати тебе!

Вона вдивлялася в її очі, але не бачила в них розуміння.

– Чому ви не розбудили мене? – запитала вона, жодним рухом свого тіла не реагуючи на слова сестри.

– Батько сказав, що це має бути сюрприз, – відповіла мала, не повертаючи голови. Воно й не дивно, бо дівчина відразу ж побігла до дзеркала. – Мені вже час до салону, конче потрібна нова зачіска. Як гадаєш?

– Не розумію…, – впівголоса промовила вона.

– Я ж кажу, там вся родина…, – і сестра нарешті відірвалася від свого заняття. – Ти не виспалася, бо знову малювала півночі свої абстракції?

Вона почала збиратися, повільно та недостатньо впевнено рухаючись у просторі.

***

Вона дивилася на них пронизливим поглядом, прискіпливо оглядаючи всіх присутніх з ніг до голови, немов бачила їх уперше. Батько тримав у руках величезного торта, з якого виглядали сімнадцять незапалених свічок. Цілих сімнадцять, а вона й досі нічого не знає про своє походження! Ні, її не цікавила генеалогія батька, цієї родини було забагато в її житті. Батькова рідня заполонила собою весь простір її буття, зазіхаючи навіть на її свідомість.

– З Днем народження, курча!

Вона підняла очі на батька. Невже він так і буде все життя потурати забаганкам своєї властолюбної матері?

– Вже майже доросла, – услід за батьком її поцілувала бабуся.

Ця жінка була хазяйкою в їхньому домі. Десь там глибоко всередині вона відчувала неприродній страх перед нею, тремтіла від однієї лише думки про те, що може не виправдати її сподівань.

– Наступного року ти поїдеш навчатися до Англії. Для тебе приготують кімнату в будинку пана Рея. Ти маєш пам'ятати його – це той чоловік, що залишив у нас одного разу свою валізу, через що спізнився на літак.

– Тату, – її голос на мить обірвався, але лише для того, аби вона заговорила знову, – я не поїду до Англії.

Вона відчувала на собі кожен погляд усіх цих розгублених очей.

– Це не обговорюється, доню!

Владний голос батька додав їй впевненості.

– Вовчиця ніколи не залишає своїх вовченят, – продовжувала вона, – якщо тільки їх не відривають від неї силою, або… не вбивають її саму.

– Я вже говорив тобі сотню разів…

– Ні, я не вірю тобі. В твоїх словах немає ані краплі жалю.

Їй було важко стримувати себе. Страх більше не сковував її волю.

– Як ти смієш розмовляти з батьком в такому тоні? – гримнула на неї бабуся. – Він самотужки виховував тебе всі ці роки. Ти мала все те, чого не мають інші. І ти поїдеш до Англії, бо ніхто не буде в тебе питати. Ми знаємо, що тобі потрібно. Ми віримо в тебе.

•  Усі ці роки ви вірили не в мене, а в свій проект.

Батько вдарив кулаком по столу з такою силою, що їй здалося, ніби декілька свічок вистрибнули з торту і зробили сальто у повітрі. Ці свічки не становили жодної загрози для їхньої безпеки, адже їх навіть не встигли запалити. Однак хатня робітниця миттєво зорієнтувалася і швидко прибрала все зі столу. Навіть торт.

– Якби не ми з бабусею, ти б вешталася зараз невідомо де і невідомо з ким.

Він намагався бути суворим, та вона й сама відчувала, як важко йому було приховувати свою злість. Їй стало шкода батька, і вона почала почуватися винною, однак уже не могла звернути з обраного шляху. В очах її забриніли сльози.

– Ви хоча б раз поцікавилися в мене, чого насправді хочу я! Ви ніколи не давали мені можливості самостійно приймати рішення. Я навіть до театру не можу поїхати без охоронця. А друзі? Ви думаєте, вони в мене є? Ви думаєте, мені цікаво серед таких, як ви?

– Це ради твоєї безпеки, доню!

Вона благала його своїм поглядом зупинитися, а подумки промовляла: «Тату, що ж ти робиш, тату? Не говори більше нічого, будь ласка, не змушуй мене віддалятися від тебе.».

– Від кого, скажіть, від кого ви мене ховаєте? Від мого щастя? Ви звикли жити з впевненістю, що всі скрізь винні вам, але я не хочу так жити! Не хочу жити у світі, де гроші, влада та зв'язки вирішують усе. Не хочу бути черствою і байдужою до людських страждань. Я хочу бути справжньою. Та вам цього не зрозуміти.

***

Вона вже бачила раніше цей автомобіль з іноземними номерами біля батькового офісу. Бабуся говорила, що ці люди є представниками якоїсь дуже поважної особи, і якщо батькові пощастить, він зможе заручитися новими надзвичайно впливовими зв'язками. Вона навіть не уявляла, які то можуть бути за масштабом зв'язки, адже її батько, наскільки вона пам'ятає, і без цього завжди мав у будь-яких справах «своїх людей». Та, мабуть, то насправді були якісь дуже важливі персони, якщо враховувати те, як трусився батько над тим замовленням, як боявся, що не встигне виконати вчасно всі поставлені перед ним завдання. Але яке їй було діло до тих батькових справ?

Вона відійшла від вікна. Минуло вже декілька годин, відколи вона зачинилася в цій кімнаті. І це в День її народження! Якби вона мала справжніх друзів, то, напевне, спробувала б втекти звідси крізь вікно. Другий поверх – то й що з того? Це не так вже й страшно. Та до кого їй було бігти, коли навіть друзів для неї обирали вони? А єдиний справжній друг, її двоюрідний брат Сашко, проживав тепер у іншій країні. Брязкіт ключів по той бік дверей відволік її увагу від цих думок. Перед нею постав батько та незнайомий чоловік кремезної статури.

– Ти поїдеш з цим чоловіком, – батько подивився на неї як востаннє.

Це був погляд безпорадної дитини.

Він більше нічого не сказав їй, він навіть не з'явився на вулиці, коли автомобіль, в якому вона перебувала, зрушив з місця. Вона не поцікавилася в нього, хто ці люди, і чому вона має їхати з ними. Їй уперше в житті було начхати на свою безпеку. Вона ладна була віддати все, змінити докорінно свій життєвий устрій, втратити розум, бодай хоч на декілька хвилин відчути смак омріяної свободи. Але в пам'яті її залишились назавжди ті розгублені батькові очі.

Вона ще раз озирнулася на будинок з передчуттям, що вже нескоро повернеться сюди, і вони вже ніколи не побачать її такою, якою вони її знали.

– Не бійся, ти у цілковитій безпеці, – промовив чоловік, що сидів поруч з нею.

Його голос здавався їй надзвичайно привітним, але він не міг заспокоїти її.

– А куди ми їдемо? – запитала вона нарешті.

– Дехто хоче зустрітися з тобою, – відповів чоловік, посміхаючись, – але більше нічого не скажу.

Вони звернули до сусіднього провулку. В цьому місці розташовувалися будинки, які здавалися в оренду заможним іноземним клієнтам.

– Можеш зупинятися, далі немає сенсу їхати, – звернувся цей чоловік до водія.

Вона побачила жінку, яка бігла їм назустріч. На якусь мить вона розгубилася, але потім у неї почало паморочитися в голові. Раніше вона б ніколи не подумала, що втрата свідомості може бути такою солодкою.

***

Ні, вона ще не встигла розгледіти її обличчя. Вона вже прийшла до тями, але й досі не наважувалася розплющити очі. Вона так довго чекала цієї миті і ось нарешті насолоджувалася трепетним передчуттям довгоочікуваної зустрічі востаннє в житті. Та насправді вона просто боялася… Боялася розплющити очі і не побачити її. Що, коли все це було лише трюком її свідомості? Але тепло, про яке вона завжди мріяла, було справжнім. Воно розливалося нестримним потоком материнської любові по всьому її тілу, зігріваючи душу. Вона відчувала дотик цієї теплої руки, яку вона так міцно стискала, аби вже нізащо не відпустити від себе. Вона відчувала, як б'ється мамине серце в такт з її серцем. Ще декілька секунд – і вона загляне в її обличчя. Яке воно? Можливо, вже покрите неглибокими зморшками… А очі, які ж вони: зелені чи, може, голубі? Волосся… чорне чи русяве, а, може, взагалі руде? Ні, її обличчя – це обличчя найріднішої людини. Очі її – добрі, але з домішкою смутку. Волосся її – ніжне, і воно пахне дитинством.

Вона хотіла б відразу запитати в неї, чому вони зустрілися тільки зараз. Але це все буде потім, коли вона дізнається, що мама ніколи не залишала її.

Вона почує історію жінки, яку несправедливо розлучили з її дитям і залишили наодинці з власним горем. І лише через те, що жінка не мала жодних впливових зв'язків, ніхто не прийшов їй на допомогу. Натомість її чоловік, який походив із заможної родини і займав високу посаду, зробив усе для того, аби викреслити дружину з життя їхньої спільної доньки. Листи, які вона писала, ніколи не доходили до дівчинки. Подарунки, які вона передавала, родина чоловіка байдуже відправляла до смітника. Згодом жінка зрозуміла, що єдиний спосіб повернути дитину – стати частиною того привілейованого суспільства, якого вона вже життя цуралася. Вона пройшла всі випробовування, стерпіла болючі страждання і зрештою здійнялася вище над своїм колишнім чоловіком. Правда відтепер була на її боці. Але то була навіки незагоєна рана – її донька зростала без її материнської ніжності. Тепер жінка буде боротися за права тих, кому на відміну від неї не вдалося досягти високо соціального положення. Вона, як ніхто інший, знала, що немає нічого страшнішого на світі за байдужість. Та вона й досі не розуміла, чому люди домагаються справедливості здебільшого лише тоді, коли стають тими, ким не є насправді. Невже вона б ніколи не побачила свою дівчинку, якби не стала впливовою особою?

– Ніщо вже ніколи не розлучить нас! – прошепотіла жінка, міцно тримаючи за руку свою найзаповітнішу мрію, що нарешті здійснилася.

Так, це був саме той голос, який вона впізнала б навіть у суцільній темряві. Та більше не було темряви. Вона розплющила очі.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте