Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
19:35

О ГОРОДЕ

Шиховцова Наталія Сергіївна



Народилася 25 березня 1987 рік в Алтайському краї, РФ. Нині мешкає у смт. Роздори Синельниківского району Дніпропетровської області.

Освіта - Дніпропетровський університет економіки та права ім. Альфреда Нобеля (факультет міжнародної комунікації, перекладач)

На написання творів мене надихають люблячі серця, щирі душі та добрі справи. Здебільшого пишу я про добро і справедливість, силу людського духу, щирі стосунки та почуття. Значне місце в моїй творчості відводиться темі взаємозв’язку людини і природи. Живу теперішнім, пам’ятаю минуле і думаю про майбутнє. Маю намір видати свій перший роман уже найближчім часом.


Олексійко і його таємниця

Здійнялася одного дня страшна буря у тихому та мальовничому селищі під назвою Політне. Дощ зарядив з такою силою, що й світу Божого не видно було. Вітер збивав з ніг та змушував тремтіти від пронизливого холоду по-літньому одягнених людей. Навіть могутні дерева-старожили покірно схиляли додолу свої віти. Надворі за лічені хвилини зробилося так моторошно, неначе пізня осінь завітала до селища та принесла з собою перший подих суворої зими.

Лише під вечір вщухла буря. Ще вчора мешканці Політного мирно працювали на своїй родючій землі під ясним липневим небом, а тепер, поглядаючи на свої підтоплені городи та спустошені сади, люди у відчаї розводили руками та нарікали на долю свою. Відібрала у них негода найцінніше – урожай. І як часто буває, пішли чутки про сили неземні, мовляв, розгнівали мешканці селища матінку-природу, збунтувалася вона проти діянь людських. Подейкували, що зіпсувалася погода на цій благодатній землі через те, що люди дарами Природи зловживати стали.

Тільки в одному домі панувала радісна атмосфера. Одна молодиця завітала до Політного, щоб провідати батьків, і несподівано для всіх передчасно народила свого первістка. І оскільки так веліли небеса, вирішили вони одноголосно на сімейній нараді, що дитина залишиться жити в селищі з матусею до свого повноліття. «Поближче до Природи, подалі від міської метушні», – як сказала бабуся.

***

Так і ріс Олексійко з любов'ю у серці до Природи. Бувало, помчить по зеленому полю услід за грайливим метеликом та й уляжеться десь у густій траві, і ні шереху тобі, ні звуку. А поки схвильована матуся, збиваючись з ніг, шукатиме скрізь синочка-непосиду, він, затамувавши подих, не зводитиме оченят з чорних жучків та зелених цвіркунів. Та що там казати, коли і сам він був як той цвіркун: не встигнеш озирнутися, а він уже на іншому кінці вулиці. Шуткували іноді у селищі, що «в таку негоду міг з'явитися на світ тільки такий непосида, як Олексійко». Але ніщо так не бадьорило хлопчика, як спів птахів у літньому саду. Кожного ранку на світанку стрибав він на своїх прудких ніжках до відчиненого віконця, щоб своєю променевою посмішкою привітати дзвінкоголосих друзів.

Все навкруги цікавило Олексійка, і коли щось спадало йому на думку, – нікому не вдавалося сховатися від його допитливих оченят. Почув він якось жваву бесіду двох хлопчаків про те, що люди не просто так з'являються на Землі. З тих пір мріяв Олексійко розгадати цю таємницю, бо навіть не уявляв собі, навіщо ж він живе. Не стримався одного разу хтось та й сказав йому: «Не переймайся цим, дитино! Ніхто не відповість тобі на це запитання. Люди й самі не знають, навіщо вони живуть». Засмутився тоді Олексійко та настільки, що вперше залишив без уваги сусідських бабусь, з якими любив потеревенити, повертаючись додому зі школи. Уже встиг він відчинити скрипучу хвіртку, аж раптом розігрався навкруги нього легкий приємний вітерець, і відчув хлопчик, ніби хтось ніжно гладить його пір'їнкою по обличчю. Підвів він свою світлу голівоньку, і радісна посмішка враз стерла смуток з його обличчя.

За декілька кроків від себе побачив він маленьке пташеня, яке невміло намагалося розбігтися вздовж старої дерев'яної лави. Неабияк зрадів хлопчик появі пернатого друга, бо вже декілька днів не співали птахи в його саду.

– Що ти намагаєшся зробити, маленька пташко? – запитав Олексійко і підійшов ближче.

•  Я збираюся навчитися літати! – почув він у відповідь.

•  А навіщо тобі це? – здивувався він.

•  Щоб навчитися жити!

Ніколи більше не потрапляло йому на очі це пташеня, але кожного ранку за будь-якої погоди вибігав хлопчик на вулицю, сподіваючись знову побачити його. Так минуло декілька років, і Олексійко закінчив початкову школу. Тепер вже люди не приховували свого подиву: «Звідки в такій маленькій голівоньці стільки знань?».

Марно намагався хлопчик заговорити з птахами – вони завжди розліталися в переляку. «Може, мені все це тільки здалося?» – подумав якось Олексійко в один із тих днів, коли в чисту дитячу душу закрадалися безжальні сумніви, але незабаром у ясному небі побачив він птаху: величезну, надзвичайно гарну, яка гордо кружляла над землею.

– Птахо, горда птахо! – вигукнув він і відчув, як здригнулася земля від помахів її могутніх крил. – Птахо, – покликав він знову і побачив погляд, наповнений силою, яку можуть мати лиш ті, хто насправді вірить у себе. – Що ти робиш, птахо?

– Я літаю! – гордо відповіла вона.

– А навіщо тобі це?

– Щоб відчувати життя, – сказала птаха і піднялася високо-високо аж до самого сонця.

Полетіла птаха, залишивши Олексійкові надію на нову зустріч. Все частіше відчував він дивне, але таке глибоке почуття спорідненості з цією загадковою птахою.

Тепер в Олексійкові важко будо впізнати того непосидючого хлопчака, яким раніше знало його все селище. Перетворився наш непосида на серйозного вдумливого юнака. Відповідь на питання про те, навіщо живуть люди, шукав він в собі. Юнак прислуховувався до голосу власного серця, бо більш за все прагнув відчути своє справжнє покликання. Знав він, що через рік йому доведеться переїхати з рідного селища до великого міста в дім, який колись залишила його матуся. Жінка мріяла про те, аби її син став «справжньою людиною». Не розумів Олексійко, що мала на увазі його матуся, яка чомусь вважала, що людина – це обов'язково хтось, кому вдалося досягти значних кар'єрних висот. Та єдиною висотою, яку визнавала душа юнака, була висота небес. Любив він, як і раніше, птахів, але шукав їх відтепер не в саду, а в безкрайньому небі. Саме небо зачаровувало його своєю таємничістю. І навіть сіре, вкрите дощовими хмарами небо вважав він безмежно прекрасним. В один із таких похмурих вечорів, коли люди поспіхом розбігалися по домівках, ховаючись від величі грозових хмар, він знову побачив птаху. Сіра густа пелена затягувала небо все швидше і швидше так, неначе день блискавично змінювався ніччю, байдуже оминаючи вечір. З ' явилися перші краплі осіннього дощу.

Але птаха, чому вона в небі? Хіба вона не бачить, що скоро розпочнеться буря?

– Птахо, агов, птахо! – закричав він щосили. – Що ти робиш, птахо?

Але вона не чула звуків його голосу. Лютий вітер байдуже розбивав її могутні крила, а вона не здавалася, лиш продовжувала підніматися все вище і вище.

Розверзлося зрештою небо, і хлинув нестримний дощ. Вдарив грім, і затремтіла земля. Застогнали дерева, і все живе завмерло на мить. Але птаха, де ж вона?

Він біг щодуху, не чув і не бачив нічого, одне лиш серце вказувало йому шлях.

– Птахо, мудра птахо, що ти зробила? – і він опустився на коліна перед величною, могутньою птахою, що лежала в брудній калюжі. ЇЇ крила тремтіли від нестерпного болю, але погляд її, як і раніше, був спрямований у височінь.

– Я жила! – відповіла птаха так, наче життя було дане їй навічно.

– Я заберу тебе до себе! – вигукнув юнак. – Я вилікую твоє поранене крило, і ти знову зможеш літати!

– Якщо ти візьмеш мене до себе, ти більше ніколи не почуєш мене.

– Мені потрібно лиш одне, – не здавався Олексійко, – врятувати тебе.

– Але я більше ніколи не зможу розмовляти з тобою, – продовжувала птаха.

– Я буду чути тебе серцем!

І приніс Олексійко птаху до себе додому і піклувався про неї до тих пір, аж поки не змахнула вона з тією ж силою, що й колись, своїм зміцнілим крилом. Піднялася птаха в небо, і привітав вольний вітер її з поверненням, і підтримало свіже повітря її впевнений політ. Тільки Олексійко не міг розмовляти з птахою, не розумів він більше мови птахів. Але не переймався юнак через це, бо дуже радий був тому, що повернув птаху до неба.

***

Промайнуло чимало років з того часу. Приїхав одного разу в селище Політне до своєї старенької бабусі відомий льотчик, за плечима якого був великий досвід та не один десяток успішних польотів. Цим льотчиком, про доброту та хоробрість якого уже давно складали легенди, був Олексійко, до якого зверталися тепер «капітан». Колись він був маленьким допитливим хлопчаком, який безперестанку закидав питаннями своїх земляків, зараз же навколо нього самого збиралися натовпи людей. І не було в цьому нічого дивного, адже кожному кортіло знати, що відбувається з людиною в небі. В один із таких вечорів, коли льотчик розповідав мешканцям селища про свої пригоди, пролунав тривожний дзвінок, і зрозумів він, що йому час летіти. В одному дитячому таборі, розташованому в гірській місцевості далеко від населених пунктів, здійнялася страшна буря, і потрібно було швидко знайти досвідченого льотчика, який зумів би перевезти дітей у безпечне місце. Не кожен наважувався летіти на вірну загибель. Капітан Олексій Мирний, не роздумуючи, першим кинувся на допомогу.

– Як же ти? Куди ж ти? – звучало звідусіль.

Але він не чув нічого, крім голосу власного серця.

Навіть не думав льотчик про власну безпеку тоді, бо всі його думки були лиш про одне: якнайшвидше дістатися до наляканих дітей. У цей момент побачив він птаху, яка кружляла в небі над його головою. Вітер по-братськи грав в її могутніх крилах. Відчув льотчик серцем, що кличе його птаха. Завів мотор і підняв впевнено над землею свій літак. Вказала йому птаха правильний шлях до дитячого табору. Самовіддано виконав капітан Олексій Мирний свою місію, і навіть не здригнулася рука його, коли він тримався за штурвал літака. А коли висадив він у безпечному місці останню дитину, подивився на небо, посміхнувся з вдячністю і прошепотів: «Тепер я знаю, навіщо живу!».


Смагулова  (09.11.13 23:02): Умничка! Ответить | С цитатой
Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте