Божко Ірина Ігорівна

Народилася 13 листопада 1993 року у м. Кривий Ріг.

Навчається на факультеті української філології Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ КНУ.
Брала участь у літературних фестивалях, поетичних слемах тощо. Публікувалася в альманасі «Символ».

Сторінка у мережі Інтернет - http://www.stihi.ru/avtor/pallitro

Не п'ю, не палю; не люблю незнайомих людей, неякісну літературу, спеку та телебачення. У віршах не намагаюся бути щирою, тому що гарний читач хоче бути читачем, а не жилеткою.

вісім тижнів

вісім тижнів пролежав у комі - і крапка, баста.
і обличчя синів, що схилились над синюватим
пошрамованим тілом - прозорим, мов з алебастру -
не бажають ні в руку, ні в лоба його цілувати.

вісім тижнів пролежав у комі - отій, єдиній,
котру ставлять між "покарати", "не можна" й третім
компонентом у цій семантично слизькій родині,
по якій не проїхати надто "швидкій" кареті.

така сама везла колись ту, що створила сина.
замість дому і дерева, власне, з'явились ще два.
і тепер, генетично поєднані у терцину,
лише погляди й тишу могли дарувати щедро

синюватому трупові, котрий на вісім тижнів
пережив сам себе із комою перед "не можна",
і дивився крізь смерть та повіки по-батьківськи ніжно,
бо будинки й дерева може купити кожний.

марія

- якщо просто зараз із неба не звалиться ніж
і не влучить сюди, - прокричав якомога гучніш
сп'янілий поет, показавши на жилаву шию, -
їй-богу, маріє (чи як там тебе), я піду
знайду якнайвищий, небачених розмірів дуб,
мотузку візьму... ні, нічого тепер не кажи! я
тебе, наче страх, у собі проносив все життя,
я тебе, наче дріт, від пляшок і до серця протяг,
я тебе не любив - я тебе народив, наче пісню.
маріє (чи як там тебе), наливай мені ще -
я сьогодні помру, мені можна напитися вщент,
а тобі і з тверезим, і з п'яним однаково прісно.

...а ножа не було, як і неба - зі стелі могла
звалитись хіба що одна з непрацюючих ламп;
і марія (чи як там її) мотузки готувала
(а може, дроти, що тяглись від пляшок до грудей)
і думала "в цьому бетоні й пластмасі - де
є дуби?"... та сп'янілий поет вже заснув під старим покривалом.

світле волосся

із тих, хто в тобі побував, лиш один мав світле волосся,
і в пам'яті негативах лишив найтемніші плями.
сто тисяч "бувай" тому усе зажило, зрослося,
і нібито не тремтиш, і нібито ходиш прямо,
але на старих плівках, неначе чорнильні сльози,
темніють його сліди, і чуєш страшні відлуння
колишніх своїх ридань, розпластаних на підлозі,
і згадуєш пальці його - колючі та семиструнні.
із тих, хто тебе не любив, лиш один не любив відверто -
настільки, що телефон холов від його дзвінків
і замість його імен виписував "час померти",
і клавіші всі змерзались, і руки були слабкі.
а зараз лише отут, темнющі, мов чорні діри,
лишились його сліди на плівці твоїх "невже?",
а ще - нелюбов до світлих чуприн й дефіцит довіри.
із тих, хто тебе не добив, лиш він добивав ножем.

у нас тут сонце – діра від кулі

у нас тут сонце - діра від кулі, у нас тут небо - померла плоть,
і вітер голосно пророкує, що те останнє живе тепло,
яке лишилось у цій кімнаті, скінчиться менш ніж за п'ять хвилин.
і не коханці. і не жонаті. і у словах пророста полин.

у нас тут сонце - діра від кулі, яку не витягти лікарям,
і так нещадно мовчать зозулі, що крижаніють усі моря.
кімната страху замків не має, але ми міцно закриті в куб.
і нелюбов. і пророцтво майя. і синюватий відтінок губ.

у нас тут сонце - діра від кулі, зашита ниткою для зубів.
мені тепла і самій бракує, але я зичу його тобі -
бери й тікай із цих стін гостинних, залиш ключі і сліди підошв.
у нас тут зорі - небесні стигми, а сльози - метеоритний дощ.

і ворох слів, наче чорне пір'я, із рота сиплеться на бетон.
і розумію, що до сих пір я не знаю, хто ти. і під пальтом
ховаю, наче в болотнім мулі, квиток назад - у вчорашній день.
у нас тут сонце - діра від кулі десь трохи вище моїх грудей.

словогоробець

рими вмирають, мов ув озерах риба.
де ж він - той рак у надто тривкім безрим'ї?
слово, побудь горобцем - цвірінчи, підстрибуй,
скльовуй з асфальту тиші жучків незримих.
сядь на дроти моїх звивин, маленька пташко,
гнізда будуй, оселися в рядках нерівних.
смійся, хизуйся - нам бо, безкрилим, важко
вгору злетіти, коли і небо - прірва.

коти

щоранку він підбирав з дороги збитих котів,
закривав їхніх очиць погаслі кристали
і знав, що із дев'яти даних богом життів
це останнє.

він ховав їх під церквою й довго-довго молився
за спасіння пухнастих побитих котячих душ,
поки падало з неба мокре червоне листя
й вітер дув.

пив молоко із горілкою, милувався картинами,
які малював колись з тої, котру кохав.
і коли напивався, бога просив зберегти його
від гріха.

а щоночі воскреслі із мертвих коти ловили
сірих нахабних мишей на чорному дні
розритої півстоліття тому сирої могили,
поки він спав там у своїй труні.

рибосерце

коли ти згадаєш все, що почув, побачив і скоїв,
викурив, випив, вбив - не шукатимеш більше причин,
чому твоє серце - слизьке, рухливе і вкрите лускою -
хапає ротом повітря, здригається і мовчить.
рибина, яку все життя ти твердо вважав морською,
ковтає іржаві гачки на дні пересохлих річищ.

ти вірив, що це - хижак із посмішкою акули,
а виявилось - піскар, і зуби його дрібні
не ввірвуть тепер ні шматка, а голову витягти з мулу
ще важче, ніж на дні моря розпалювати вогні.
"рибко моя золота, невже нічого не було?"
усі три бажання, старче, закінчувались на "ні".

ти вдавиш свій погляд в небо, ти вкрадеш у неба воду,
але не воскресне риба - ти пий її краще сам,
допоки з хрустких плавників ніхто не зчитав твого коду
і не розіслав у листівках тропікам та полюсам.
із моря немає виходу, в море немає входу,
і все що лишається серцю - холодна ранкова роса.