Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 14 апреля 2021
19:46

О ГОРОДЕ

Трюхан Анастасія Олександрівна (проза)



Народилася 24 травня 1993 року.
Освіта - Криворізький педагогічний інститут ДВНЗ «КНУ».
Навчаюсь на 4 курсі Криворізького педагогічного інституту, факультет української філології.

Прагну зрозуміти суть мови та істини, які відображаються в літературі. У своїх творах намагаюсь зосередити увагу на чомусь доброму, світлому; вважаю, що сьогодні треба говорити не про негативну дійсність, а навпаки – слід допомогти людям заспокоїтися, читаючи твори. Намагаюсь не оцінювати життя, а відчувати його, тому і пишу своїми відчуттями.


Коли ти захворів

Коли ти захворів, я була поруч.

Слабкий, нерухливий. Бачила тебе таким. Принесла сил, скільки могла. Намагався говорити до мене… тихо-тихо. Такий ніжний шепіт хворого… Клала пальчика на гарячі уста – чш-ш-ш-ш…

Хворі очі вогнем палали. Сухі. Вигорілі. Температура поглинула тебе. Їла твоє тіло. А я думала: духу їй не захопити. Казала тобі: спи, сильний, закрий очі…втомився….

Чи ти пам'ятаєш, що я була поруч? Ти лежав у ліжкові, що майже біля вікна. До тебе приходив лікар і три товариші. Вони швидко пішли, тільки лимони залишили. Яскраві, пахучі, жовті, як сонце.

Я залишалася з тобою і вночі. Хотілося поруч лягти. Легенько обійняти… Хотілося покласти долоню на твою засмаглу шию(як я люблю) і гладити її, щоб тобі було спокійно. Але не наважилася. У тебе сон дуже тривожний. Сон-марення. Може, ти щось бачив…шевелив губами – сухими, як земля без дощів, потріскана, блискавками помережана.

Ти пам'ятаєш, як я всю ніч сиділа перед твоїм ліжком на колінах? Звідки синці - запитаєш потім (я знаю), чому мої коліна сині, чому ходити мені боляче. Я намагатимусь носити довгі сукні, доки синці не зійдуть…

Прикладала холодну вологу хустинку до твого пекучого чола. Щоб тобі трохи спокійніше ставало, не так тривожно. Доводилось часто вимочувати її у воді. Швидко нагрівалась, висихала.

Ти, бувало, просив пити. Тільки ж говорити тобі було важко. Пам'ятаєш ? Лише голівоньку повертав до мене і намагався рукою тягнутись кудись… у повітря. Склянку з водою я тримала поруч з ліжком, на тумбочці. Брала її, однією рукою обнімала тебе, трохи припіднімаючи… так ти пив… і знову зникав у світі вогню…

А я знову сідала перед тобою на коліна. Цілувала твою руку… кожен пальчик, нігтик, потім зап'ястя, ліктик, плече… ще раз пальчики… Знаєш, руки твої теж обпалені були. Здавалось, от-от рани з'являться. Я цілувала, вигадуючи, що так зцілюю тебе… Смішно, правда? Цілувала і думала, що мої цілунки лікують тебе…

І груди твої цілувала… Там щось сипіло… Я лякалась того звуку…Чув ти, як свіжа деревина у вогнищі пищить?.. наче то її останній крик; її голос стає надривний тоді… Розумієш, чому мені ставало страшно? Я цілувала тобі груди… Віддавала всю свою душу через поцілунки… всю любов мою і здоров'я… Пам'ятаєш, чи ставало тобі легше?

Я провела всю ніч біля тебе. Всю ніч. Схилившись. Мені зовсім не боляче, не важко. Боюсь лиш трохи. Але ж ти одужаєш. Так не буває, щоб ти не одужав…

Ще боялась в обличчя тобі дивитись… Не знаю, чому… Не хотіла, мабуть, бачити, як ти змучився, як ти схуд за ці години… Гляну – і серце рветься… Скільки разів за цю ніч воно рвалось, не пам'ятаєш?.. Гляну – і розірвалось… гляну – і розірвалось… Губила, відтак, у темноті свій погляд. Навмисне ховала і розпорошувала його.

Пригадувала, який ти, коли смієшся з мене. Тоді такий щасливий-щасливий…радієш…весело…бо я трохи смішна… Особливо коли біжу до тебе, щоб обійняти, і перечіпаюсь. А ти смієшся і називаєш мене «Пані Обережність»…

Зранку прийшов лікар. Якраз тоді я заснула(пробач…). Відчула дотик руки на плечі. Прокинулась. Розбожеволена. На підлозі. Перед тобою. Лікар щось говорив…не чула…Дивилась на тебе.

Посміхався. В очах – знову живуть смарагдові два океани.

 

Вишнею бути

Вишневого цвіту запах принісся. Наче на долонях мені його принесли. Подих. Подих. Вишневий цвіт квітне з долонь. Бо на моїх руках квіти зацвіли. Вишневого цвіту квіти. Розпустилися.

Безліч рук маю. І безліч – ручок. З рук ручки виросли. І пальчиків багато. І багато квітів на них – що пахнуть медом весни.

І ніг у мене – не дві. Одна. Міцна – щоб свій безмір рук квітливих тримати. Я – ногою – в землю. Коріння розмножила і стою, тримаюсь, щоб виносити, витримати свій цвіт. Корінням – в землю. Душа – в небі.

Летять наді мною птахи. Махаю їм привітливо. А вітер мене лоскоче, бо ж я руки підняла. А він лоскоче, знає, що не опущу все одно: до неба тягнуся. У ньому – світ. Я – у світі. От і підняла руки, долоні – зліва-направо, зліва-направо…догори. Це моє одвічне «здрастуй». Така моя мова – квіткова, пахуча, ніжна, весняна.

Бджолята гудять. Їм мої пальці солодкі. Риються в них, риються. Мені знов лоскотно. Смішні мої бджолята. Сотнями обступають мене, здурманілі від моїх медів-нектарів, падають на землю. А приходить дівча до мене – лякається. Босими ніжками боїться ступити. Відходить. Милується здалеку, і запах мій ловить на відстані. Їй вітер доносить. Тільки не в долонях, а так…дмухнув і сховався квапливо…дмухнув і сховався… Тоді дівча йде, насичене весною, мною-вишнею.

Приходять до мене і небоязливі(Небо. Я. Злива.). Гарно їм. І мені гарно. Між нами – спокій. Такі у вишні стосунки з людьми – від спокою душі. Від гармонії. Від мене, від них – гармонія. Так і пов'язані. Навіть коли вони йдуть, - то з гармонією, несуть її в собі до когось. І я з нею залишаюсь, доповнюю, що маю. Навіщо жити в тривозі і страхові?.. Нехай буде спокій. Тоді і вночі не страшно.

Вночі і бджолята, і дівчата, і небоязливі – сплять. Немає кого вітати. Зорі мовчать. Тоді починає земля до мене говорити. Травиною мовою. Розказує,що вона чорна не від злості, а тому що горя зазнала. Мені її шкода стає. Зриваються сльози-пелюстки… Вкриваю її своїм сяйним цвітом(якого багато маю). Тихошепітно мені дякує вона, зариває глибше моє коріння. Співаю білопелюсткових пісень.

Із сонцем – сяю. Подих. Подих. Зустрічаю світ. Вітаю дворуких. Подих. Кидаю свої аромати солодкі. Сиплю пелюстки. Хвилясто гойдаюсь.

Радісно, щасливо – вишнею бути.

 

Я – ангел

Мені здається, що я ангел. Багато чого помітив за собою – значного і незначного. А, може, все важливе?.. В очах колір постійно змінюється. То зеленого більше, то блакитного, то сірого, або зовсім бліді стануть, ще й квіти в них розпустяться.

Я не відчуваю себе ні повноцінно жінкою, ні повноцінно чоловіком. Взагалі ніяк особливо. серафічний наче. До сьогодні називав себе просто людиною без статі і роду, а тоді подумав, що суть більше є, ніж людина, яка здатна творити і бачити смисл речей. Інколи кажу про себе «я був», а інколи «я була». Немає різниці. До чого все це? Не хочу себе так уточнювати. Я не для цього явлений у світі.

Маю здатність до польоту в духовному. Дух – то значить душа людська, що звільнилась від тіла. Прорізую простори. Відчуваю, що я є ці простори. То значить – досліджую себе, спостерігаю себе, усвідомлюю і розумію себе. Ось і моє завдання на землі: пізнати себе, прийняти, і допомогти людям зробити це ж саме. Бо вони такі заклопотані, що забули, як правильно очі відкривати.

Я живу якусь кількість років на цій землі, але відчуваю, що немає мені віку. Я виконував якусь роботу, в мене справи були. Я вчився бути людиною – ось як слід це назвати. Але зараз я - є, і цього достатньо. Я не дуже добре пам'ятаю минуле, забуваю майже все. Вмію сприйняти «сьогодні» і побачити, хоч і не чітко, «завтра».

Ще не контролюю цього, та людей відчуваю безмежно. Я знаю, що маю тіло, але межі його стерті, бо в мені є світло. А в людях бачу думки їх – в душі і погляді, навіть у відсутності руху. Всі вони прагнуть відкритись до чогось. До чого – більшість самі не знають. Для того я є – щоб направити. До добра. Інколи таку людину зустрічаю, що всі її думки й душевні порухи бачу, аж до болю, і ненароком собі забираю. В мені все воно затопиться, на дноі поляже. Я ж частина природи, я – океан.

І знову розуміння приходить, що я ангел. Надісланий полегшити людське страждання, забрати болі, втішити душу, вивести до світла. Так, моє завдання – нести мир у світ людей. Я є добро. Я маю лікувати словом і душею людину. Тому і голос в мене дзвінкий і високий, таким треба звертатись до сумління, такий викличе сонце у темряві, у безодні загубленості душі людської. Тому маю в собі цілий світ, ним варто зацікавити до себе, показати в ньому вищу красу, бездоганність, гармонію. Так врятувати людину.

Бувало розмовляю з дівчиною, а вона жаліється на головний біль. Тоді торкнусь її чола білими пальцями, проведу по ньому, і їй легшає. Бувало говорю з чоловіком, а він в душі одиноким себе відчуває, тривожно йому. Я йому слова промовляю, передаю спокій, опіку,і йому легшає.

Знаю, що людині заважає розкритись, - страх. Особливо смерті бояться. Я не вірю в смерть як кінець життя. Не буває так. Мені немає кінця, і не буде ніколи. Доведеться лиш потрапити знов і знов у нове тіло і пригадати, хто я є. і впізнати тих, кого вже знав. Мені не буде завершення. Я – вічний. Я – ангел.

 

Небесна Сіра

Перетерпіти терпкий присмак сірих очей – так складно… все в Ній здається сірим: і волосся, і шкіра, і синій светр, і брюки, і очі…

Вона проходить повз мене і я бачу, як розлітається Її волосся. Тоді воно здається предовгим – наче стелиться за нею, як ріка, і тече невгамовно, хвилями переливається.

Висока і струнка, неначе витончена лань. І граційна. Коли Вона йде, здається, ніби навколо Неї зупиняється час: ця дівчина стримує його одним лиш поглядом. Стрілки годинника починають рухатися за Її спиною. Навіть квіти на клумбах непорушні стоять, коли Вона дивиться на них: так і чекають, що звернеться до них.

Одного дня я не втримався і кинув у Неї свій погляд. Завтра Вона прийшла інакша. Ні, не закохана. Я побачив великі зелені очі... і знову кидав у поглядах свої почуття до неї: зацікавленість, повагу, ніжність і бажання залишитись поруч.

Вона змінювалась. Знімала свої сірі вбрання. Я навіть помітив бурштиновий відблиск у волоссі, персиковий відтінок на тонких губах і чорні вії. Я ненароком поділився з нею шепотом: «Красива…». Це перше, що спало мені на думку, я навіть не помітив, як встиг це вимовити. Вона не відповіла. Та Їй і не треба нічого казати. Така дівчина вміє розмовляти і без слів. Вона розуміла мене, знала, ким Вона для мене є: красива, неначе ангел; красива своєю легкістю і нестримною енергетикою,що оточує Її, що запалює вогонь в тих великих очах…

То не було кохання… то була любов людини до людини. Ми разом мовчали, інколи Вона говорила, і той голос мав неймовірну силу відганяти всі незручності життя, все зло, яке намагалось напасти і в'їстися в мене. Вона лікувала мене однією лиш присутністю, а коли торкалась долонею мого чола, то забирала всі болі і хвороби, розчиняючи їх у собі. Чи просто проганяючи їх подалі від мене. Я був Їй вдячний, і цього для Неї було достатньо. Вона звикла віддавати, а не брати.

Часом я думав, що Вона справді ангел, а не людина. Щось у Ній було від того, кого звуть богом. Часто я навіть бачив дивне світло, яким вона огорталась. Або хотів бачити…

Я не запитував Її імені, забув запитати. І не хотів. Скоріше, не здогадувався про це. А Вона, можливо, знала моє ім'я. Я думаю, що Вона все знає – тим більше про мене.

Ця дівчина так дивиться на мене: зазирає, заглиблюється поглядом, прочитує зсередини… І це відчуття, що Вона поруч і спостерігає, залишається зі мною постійно, і тоді, коли я зовсім сам. Її образ чи дух завжди присутній поруч, тільки уявіть… Але це не погано. Це добре. Від цього легко стає на душі. Я знаю: так мене оберігають. Я знаю: Вона ніколи не покине мене.

Не покинула навіть тоді, коли поцілувала і зникла, а на прощання залишила пекучу сльозу, яка розпаленим ножем врізалася в мою серце. Я не мав сили шукати Її, та й відчував, що цього не треба робити. Я тільки зберіг у душі частку того небесного світла, яке Вона так щедро дарувала мені.


Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Объявления

Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2013»

copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте