Мохова Катерина Русланівна

Народилася 11 вересня 1986 року.

Освіта - історичний факультет ДНУ
Переможниця обласного конкурсу „Війна без права забуття”-2005 (третє місце, публікація в однойменному збірнику), переможниця міського конкурсу „Дніпропетровськ, любов моя- 2009” (друга премія, публікація у часописі „Січеслав”. №20'09), фіналістка «Молодої музи-2013».

Сторінка в Інтернеті - http://kokoko.myblog.ws

Велика шанувальниця кіно, особливо сучасного фестивального. Намагаюся писати, інколи вірші. Не цікавлюся тим, що нецікаво. Це все.

Тривіальний живопис

(уривок)

***

На дівчині були старі джинси. Із великими задніми кишенями, що були пришиті налице, вони виглядали ще досить нівроку. Подекуди на них можна були вгледіти посліди від олійних фарб та круглі затирання їх певно вайт-спіритом чи, може, скіпідаром. Підіткнуті манжети протерлися й розірвалися лінією згину, тримаючись на самому шві. Одягнута вона була у світлу сорочку, якій не вистачало трьох верхніх ґудзиків, під нею була тонка біла майка. Сорочка подекуди теж була в олійних послідах, але дбайливо випрана, - очевидно, це були її улюблені речі.

Вона була досить гарна. Майже темне русяве волосся, що сягало плеч, пласкими прядками спадало їй на лице, й одкидаючи його, вона робила той самий жест, що й тисячі інших, кому волосся заважає бачити співрозмовника – трохи підіймала голову догори, примружувала очі та робила замах головою назад і вправо.

Мені чомусь стало шкода її.

- Мене звуть Софія, Ви ж пам'ятаєте? – спитала спершу вона. – Але всі мене звуть Іка, і ви також звіть, я звикла відгукуватися на це ім'я.

- Іка? – перепитала я сама до себе. – Добре, Іко.

Ми підіймалися сходами на восьмий поверх, бо ліфт не працював. Іка крокувала попереду. Я раптом згадала, що не прихопила із собою сорочку, й мені враз зіпсувався настрій, адже я любила працювати у своїй сорочці. Я її спитала:

- Іко, скажіть, у Вас буде зайва сорочка?

- Сорочка? Сорочка...- і вона на час замовкала.

- То як, Іко? - перепитала я ще раз.

- Вибачте, до чого Вам сорочка?

- Бо я свою забула вдома.

- А...- протягла вона, ніби нарешті здогадавшись навіщо мені потрібна сорочка, й непевне відповіла: - Не знаю... так, мабуть, що є...

І потім ще спитала:

- А до скількох годин Ви працюєте?

- Максимум до семи, але зазвичай три академічні години. Але хіба Вам не повідомили?

- Зрозуміло.

На потрібному поверсі Іка зупинилася та встромила ключі у двері й, широко розкривши їх, запросила проходити.

- Роззувайтеся, - запропонувала вона. – Я знайду вам капці.

Присівши навпочіпки, ще будучи у пальто, вона відкрила шафку під люстром й заходилася там шукати мені капці. Я поволі роздяглася. Од снігу, що став раптово танути, хоча ще кілька днів тому він висипав й здавалося, що не дивлячись на середину доволі затишного лютого, зима нікуди не зникала, у теплому приміщенні із черевиків стала стікати брудна вода. Я роззулася й переступила її. Капці в мене були свої. А те що я забула вдома свою сорочку, дещо нервувало мене: не люблю бути без своєї сорочки.

- Не шукайте, Іко. Мою свої, - сказала я та витягла їх із сумки.

Квартира була трикімнатна. Дівчина провела мене у простору останню кімнату із лоджією, яка слугувала їй за майстерню. Майстерня мені сподобалася одразу ж: вона була затишна. Я вловила ледь відчутний, але смачний, знайомий віддих дерева, що мені завжди подобався, - обернулася й пошукала місце, звідкіль він йшов: зліва од входу, дверей не було, й від іншого квартирного простору майстерня одділялася зеленою завісою, що сягала підлоги, стояли голі підрамники та кілька цупких картонів.

- То як мені бути? – спитала я.

- Ставайте ось тут й стійте, як вам буде зручно, я поки що так Вас помалюю, - й вона швидко сховалася за великим мольбертом.

Мабуть, із півгодини я позувала, коли Іка попросила мене оголитися. Я знову спитала про сорочку. Вона не розуміла до чого тут сорочка, хоч, певна річ, знала про це.

- Про всяк випадок. То у Вас є сорочка? Я поверну. Кажу ж Вам, забула вдома.

Іка озирнулася довкола й нічого не вгледівши, почала розстібати ґудзики на своїй. Зняла одежину й подала мені:

- Ось, тримайте.

- Дякую, - я подивилася на неї, - Можна, я поки що постою у ній?

- Так, постійте.

Її фігура здивувала мене. Іка була надто худою. Округлі, невеликі груди майже випадали з-під розтягнутої білої майки, що розходилася вгорі вздовж шва. Вона дещо сутулилася. Була босоніж. Я помітила, що лікті її були вимащені у фарбі, але ж поки що вона не працювала із нею, може, із учора залишилася?

Я роздягалася та накинула сорочку на плечі. Вона здіймала тонкий запах розчину для фарб та якихось знайомих парфумів, що викликали у мені спогади про щось майже вгадане, але не схоплене одразу. Наче зі мною все це вже відбувалося. Такі дивні відчуття, які чомусь заспокоювали мене.

Але чи мало мене заспокоювати те, що мені було відомо про Софію?

Направду, я не барзо змірялася позувати на квартирі. У мене було правило, але воно виходило звісно із питань власної безпеки, не позувати на квартирах, а лише у майстернях та художніх студіях. Це через те, що мені розповідала Олена, одвічна натурниця коледжу – вона працювала там вже шість років. Вона була на чотири роки старша за мене. З іншим ким не було приятелювати, тож у перервах вона розповідала мені анекдоти із свого натурного життя, й про те, як кілька разів до неї чіплялися маляри - збоченці, старезні діди, охочі до молодого тіла, й мені не вельми волілося таких пригод.

Я вже третій рік підробляла натурницею. Тобто спочатку підробляла. А тепер, здається, й зовсім нею стала. Зараз мені були потрібні гроші. І якомога більше, бо в іншому випадку я готувалася впасти у великий відчай. Тому я ладна була позувати до дванадцяти годин на день, коли б у цьому стала необхідність. Іку, тобто Софію, мені порекомендувала (хоча ні, не порекомендувала, а знайшла роботу) Мар ' яна, запевнивши, що вона платитиме значно більше, ніж я заробила б у коледжі. Разом з тим Мар'яна зазначила, що Софія працює тільки у себе вдома, де в неї була майстерня. Тож гроші змусили мене переступити через власні острахи, та прийти сьогодні до Софії.

Мар'яна розповідала, що Іка була дівчиною барзо талановитою. Але її дивні стосунки із коханим призвели до того, що вона працювала виключно вдома. Деякий час вона викладала у коледжі, тому іноді у ньому з'являлася, щоб подивитися на успіхи інших та обрати собі натурницю чи натурника. Вона навіть воліла б із кимсь завести роман, закохатися, але думка про свого коханого ніколи її не полишала. Тож вона була ув'язнена у власній квартирі - майстерні, у той час коли її любий постійно був десь у роз'їздах. Софія намагалася відповісти собі на питання: чи варто взагалі малювати, адже кожний, хто навчається у коледжі день у день накопичує стоси паперу, оберемки полотен, витрачаючи на це свій час, гроші та фарби. Іноді це доводило її до сказу. Просто таки допікало, бо ніхто не міг відповісти їй на це питання. А сама вона не була спроможна не обманювати себе.

Тож для того, щоб пересвідчитися у власній бездарності/геніальності, вона приходила до коледжу й розглядала малюнки юних малярів. А коли їй ставало особливо погано, вона намагалася накласти на себе руки. Мар'яна спокійно про це оповідала, бо до таких Софійчиних витівок звикли всі, хто знав її. Й тому вона швидко перетворилася на легенду коледжу. Той, кому випало щастя навчатися у неї живопису того часу, коли вона викладала, згадував про неї, як про нового Ван Гога чи кого там, видатного митця сучасності, але Софія не мала ані учнів, ані прихильників. Вона видавалася дивачкою, але не міською божевільною. Втім, серед переважного загалу чоловіків, які працювали у коледжі та мали численні виставки, Софія також була доволі відома. Може тому, що ніколи перед нею не стояла проблема – чи жінка митець, чи не виборовши цей стереотип - застрелитися? Вона знала відповідь, й наполегливістю довела своє право на власний стиль живопису, не оглядаючись на те, що про це скажуть чоловіки-маляри. Й треба зважити на те, що Софія потрапила до коледжу зовсім не з першого разу. А Мар'яна та Божена, ще одна її подруга, щоправда вона займалася музикою, були тими, без кого Софія не зажила б собі такої слави. Вони щоразу рятували її від самогубства.

Може, тут була якась містика, але кожна із її подруг з'являлася саме вчасно, аби встигнути тричі розв'язати зашморг на Софійчиній шиї чи перев'язати зап'ястки од порізів. Спочатку вони із Боженою на це купувалися. Але згодом такі витівки, як у мелодраматичному кіно, перетворилося на традицію. Так й стікали дні Софії, серед чергових розчарувань чи впевненості у собі та підготовці до першої виставки. Яка відбулася б вже торік, коли б Іка за власними примхами, пояснюючи це невдалістю прийнятих до виставки робіт, не зіпсувала собі ж свято: тоді вона повісилася вдруге. Її врятувала Божена. Зчиняючи чергове самогубство, вона провокувала себе й свою вдачу. Поки що вона од неї не відверталася: Софії щастило.

Здавалося, що Іка малювала швидко. Досить скоро я відчула запах олійних фарб. Я поглянула на годинник: минуло вже дві з половиною години. Я ще не дуже втомилася.

Іка поклала пензлі й підійшла до канапи. Деякий час вона уважно розглядала мене, а потім спитала:

- Можна? – й відкинувши ковдру, лягла поруч.

Я ошелешено дивилася на неї і теж спитала:

- Це Ваш метод роботи з натурницями?

- Ні, - відповіла вона, - зовсім ні.

Вона дивилася мені просто в очі і я відчувала, як мої оголені груди торкаються її одягнутих. Пальці їй були у фарбах, але вона не зважила на це й, хвилюючись, легко провела мені по плечах. Нахилившись до мене ближче, так, що говорила в самі очі, вона квапливо почала виправдовуватися:

- Тільки не думайте, я не така. Зовсім, зовсім не така. І не шукаю нових відчуттів, тож не сприймайте це забаганкою творчих людей. У Вас таке дивовижне тіло...просто ідеальне для натурниці... Але, прошу, не думайте, я зовсім не така...

- Яка не така? – перепитала я.

- О, Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, - я відчувала, як її губи ледь торкалися моїх вій.

- І що ж тоді? Яка Ви? – у мене було відчуття, що говорю кудись у колодязь.

- Розумієте, руки... руки людей мене зваблюють.

Раптом вона трохи відсунулася й схопила мою руку:

- Ось, дивіться! Які у вас руки...Дивіться! – це прозвучало смішно, але я стрималася. - Я одразу їх помітила. Власне, я вибрала Вас через Ваші руки, розумієте. У Вас такі довгі пальці, і вони виглядають сильними, як у досвідченої жінки...жінки... вони, знаєте, які...розумієте...

- Не дуже.

- Це трапилося ще у школі, - почала вона, та надалі я себе не проконтролювала.

Я не втрималася й розсміялася.

- Що? Чого Ви смієтеся?

- Вибачте сто разів, просто це так передбачувано: із людьми щось вражаюче вперше й завжди трапляється у школі. Ми ненеавидімо або любимо те, що одним словом називаємо школою, але те, що нас вражає на все життя й, може, зрештою, визначає його, трапляється певна річ що у школі.

Це було доволі очевидно. Тільки – но ми почнемо про щось згадувати, стикнемося саме зі школою. Протягом всього життя це жахливе слово, сповнене водночас найкращих та найгірших спогадів, йтиме разом із нами постійно, навіть коли ми цьому зовсім не надаватимемо ваги.

- Прошу, але це так тривіально, - перепросила я.

Я замовкла й ще раз перепросила, але вона не образилася. Тримаючи мою долоню у своїй під час мого монологу, вона ніжно проводила вустами вздовж пальців. Я не висмикнула долоню і не сказала нічого проти. Я, певно, навіть не зважила на це, наче ми вже довгий час були коханками, й наче торкання вустами моїх пальців то була звична справа, яку ми полюбляли обидві, якою займалися постійно підчас розмов у ліжку, яка наче була продовженням нас самих, й не було у ній ні початку, ні кінця.

Ще деякий час вона помовчала, а потім сказала:

•  Може, Ви праві. Так. Так, у школі я вперше побачила руку молодої жінки.

•  Звідки Ви знаєте, що вона була жінка?

•  У неї була обручка.

•  Певно, це була вчителька літератури.

- Ні, - вона притулила мою долоню собі до шиї. – Ні, не повірите, - фізики. Її рука була така молода, від неї аж висвічувало молодістю, знаєте, тою молодістю, коли людина тільки починає жити після всих років навчання. І пальці теж були довгі. Й обручка додавала їй завершеності. Ах, чому Ви не має обручки, чи хоча б якогось колечка... А від усих флангів просвічували вєни, які здіймалися, щойно вона брала до рук ручку. Вона мене звабила...

•  Що?

•  О, ні, прошу, не так буквально...Розумієте. Її руки ... так, саме її руки...

Вона змовкла й стала роздивлятися внутрішню сторону моєї долоні, проводячи по головних лініях пальцем, який залишав послід олійних фарб. Хоча у кімнаті було досить тепло, я все ж таки трохи змерзла й натягла на плечі ковдру. Вона не помітила. Мені було трохи не зручно. Мовчання повільно спливало. Потім я сказала:

•  І вона звільнилася.

- О, так, маєте рацію. Звільнилася. Для мене це була наче перша зрада у коханні, розумієте. Наступного першого вересня її не було. Той рік для мене був жахливим. Весь рік, уявляєте. Мені здавалося, що вже нічого не варто робити. Я добре вчилася, але того року мене спіткали проблеми у навчанні. Вона мене зрадила. Вчителі такі жорстокі: вони з'являються у житті дитини, яка приймає її всим серцем, а потім зрадницьки зникають...розумієте.

•  Серед загалу когось одного не виділиш за рік роботи...- сказала я.

- Ні, це не так. Ви мабуть, ніколи не працювали вчителем, тоді б Ви так просто цього не сказали.

•  Доля оберігла...

- Та що ви, не втім річ. Не ображайтесь. Та якось я це пережила. Забулося. Забулося, аж поки я її випадково не зустріла. Вона мене пам'ятала. Й тоді все почалося спочатку, але тепер я вдивлялася у кожні руки, які траплялися мені. Тоді я завела альбом й стала замальовувати їх туди. Одні були не проти, іншим лестило, деякі лаяли мене. Від од них мені відчувалося, що я зґвалтувала людину із руками, на які дивилася, інші наче самі мене ґвалтували. Мені тоді було через це паскудно, але теж забувалося.

- Тож Ви шукали ті самі руки.

- Я не знаю, не знаю... ні, не шукала...

- Колекціонували? – я забрала свою долоню й переклалася на бік, бо на спині вже ставало барзо незручно. Я потерла фарбу на долоні пальцем, вона перелізла на нього.

- Ні, ні! Це так, як Ви кажете, тривіально...

- Та що Ви? На Вашому місці я б називала це саме колекцією. Покажіть мені той альбом, - я подивилася на неї та навмисне провела долонею по її обличчю, й слід од зеленої фарби, яку вона випадково притулила до обличчя під час малювання, одкидаючи зайве волосся, простягся од вилиці до краю губ.

- Ні, я не можу. Це надто особисто, це наче...наче...

- А мої руки, вони Вас зґвалтували? – я знову навмисно провела долонею по її губам, намагаючись зробити це якомога ніжніше. – Їх Ви намалюєте?

Іка дивилася на мене так, наче я залякала її якимись жахливими, містичними оповідками, очі в неї були чомусь широко розкриті.

- Ваші руки – чарівне виключення, я намалюю їх й вони будуть взірцевими, як у Мікелянджело.

- Справді? – іронічно перепитала я, хоч ніколи не бачила малюнка тих взірцевих долонь. – Іко, ви закохуєтесь у Ваших натурниць чи тільки у їхні руки?

Вона піднялася на лікті й обернулася до мене. Торкнулася мого вкритого плеча.

І раптом рвучко піднялася з ліжка.

- О, вибачте, - у голосі забриніли сльози, - вибачте, я ...- вона стала чомусь озиратися, наче вперше осягнула, що зробила.

- Давайте я пригощу Вас кавою, - нарешті промовила вона й голос їй став впевненішим. - Ви п'єте без цукру, бо в мене вийшов цукор.

- П'ю, - відповіла я й теж підвелася з ліжка.