Освіта - факультет української мови та мистецтвознавства ДНУ.
Вірші пишу з юнацьких років, друкувалась у місцевих газетах «Вільна думка», «Дніпровська панорама», «Дніпро вечірній», «Прапор юності», «Дніпропетровський університет», та у часописі «Борисфен».
Приймала участь у міських конкурсах «Буриме» та «Золотим рядком».
Переможниця конкурсу до дня міста-2013 « Чарівний мій Дніпропетровськ».
У 2013 р. поезії увійшли до альманаху «Форум», що буде виданий у жовтні 2013 р.
Сторінка в Інтернеті - http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=18676
Кохання у житті кожної людини – то велика таємниця душі, іскра божого благословення, а кохання для жінки взагалі - необхідна умова існування. Коли до нас приходить це чуття, воно не запитує нас про вік та сімейне становище, не цікавиться нашим світобаченням і може водночас докорінно змінити життя. Бажання пізнати себе та Всесвіт спрямовує нас на пошуки власних істин, свого призначення на Землі. У кожного ці пошуки різні. Хтось намагається звернутись до ведичної літератури, а інший – до посібників з фізіології. А я намагаюсь відтворити у творах, те що відчуваю, живучи звичайним життям серед мільйонів схожих на мене людей. І хто знає, може когось зацікавлять мої відчуття, мій поетичний Мікрокосм.
***
Вони в чужу залізли хату,
Шукали гроші та майно,
Що можна вигідно продати..
Були мов гангстери в кіно.
Здавалося їм все це грою,
Та трохи лячно все ж було,
Гуртом подались до розбою,
Та не в своє, в чуже село.
Перевертали всі матраци,
У шафах рилися старих,
Та не щастило їм щось вкрасти,
У хаті бідно , як на гріх.
Лише у спальні запримітив
Ікону хлопців ватажок:
Лампада та засохлі квіти,
З десяток спалених свічок
На полиці під образами –
Ото і весь коштовний скарб.
Молився хтось тут у безтямі,
Рабиня Божа або Раб..
І вирішили безсоромні
Той образ зняти зі стіни,
Бо чули, що старі ікони
На ринку чорному в ціні.
І тільки простягли вже руки –
Сльоза скотилась з чорних вій,
Немов терпів ще більші муки
Христос зображений на ній.
Замироточила ікона,
Хоч чудотворна не була,
Ще їм здалось, хтось наче стогне
Й лампада світлом ожила.
І стало підліткам так страшно,
Як ще ніколи у житті,
До виходу подались вчасно,
Хазяйці час вже був прийти.
Старенька бабця йшла із церкви,
Бог діточок не дав своїх,
Дідусь пішов на той світ перший..
Вона ж молилась за чужих
Дітей, онуків і сусідів,
Була відкрита до усіх,
На горб людські звалила біди,
Відмолюючи кожний гріх..
Ось на доріжці біля хати
Зустріла підлітків отих,
Що не змогли пограбувати
Через обставин певний збіг.
Все зрозуміла та старенька,
Та хлопців геть не прокляла,
Їм може бракувало неньки,
Або батьківського тепла.
Вони ще можуть схаменутись,
Господь надав їм другий шанс,
Від зла та лиха відвернутись,
Вогонь лампади ще не згас..
У ній ще жевріє надія,
Як і у бабці в молитвах:
«Ой, діти, ви ще молодії,
Не зраджуйте ж свій правий шлях!»
***
О як же дійти мені згоди між вами?
Російська - то мова і тата, і мами,
Але українська – то мова бабусі,
Відлуння пісень, що забути боюсь я,
То рідна земля, що мене колисала,
І сон мій ранковий, в якім я літала!
І як же мені дійти згоди між вами:
Дві мови? Але ж не буває дві мами.
Тому я вклонюся двом мовам низенько,
Та виберу ту, що підкаже серденько,
Та виберу ту, що уходить корінням
У світ пра-пра-пра, де мої покоління..
Із вічності погляди пращурів древніх -
Їх мови цуратись, то дуже не чемно.
Російську я теж забувати не стану,
Бо це мова тата, бо це мова мами..
В житті обома користуюсь я вільно,
Комусь заважає цей факт дуже сильно?
Я б радо іще інші мови вивчала:
То часу забракло..То розуму мало..
Тому всім кажу, не дивуйтесь панове,
Що чуєте скрізь дві споріднених мови.
Чи треба зрікатись назавжди якоїсь?
А може обидві – вивчати на совість?
Щоб ті жаргонізми - не різали вуха,
Щоб суржик – за двері й замкнути наглухо,
Щоб нас іноземці не мали за дурнів,
Слідкуйте, щоб ви розмовляли культурно.
***
Серпень кошиком яблука носить,
Їх вродило так рясно цей рік,
Соловейко в гаю каже: «Досить
Нічних співів!» ,й кудись раптом зник.
Сумно сонях трясе головою,
Чорні сльози роняє в бур’ян,
У повітрі запахло журбою,
Все щільніший ранковий туман.
Вже до осені крок залишився,
Павутинням сповиті гілки,
Виноградне зелене намисто
Із піснями збирають жінки.
Синьоока розхристана слива
Щось шепоче до зоряних айстр…
Літо йде, як хвилина щаслива…
Все минає..Ні сліз, ні образ…
***
Сипле цвіт із черемшини,
Одягає землю білим,
На гілках її пташина
Надриває серце співом.
У нові зелені фраки
Одяглися осокори,
Листя їх, щоб не забракло
Світла, тягнеться угору.
О, Весна, п’янка отрута,
Ти - солодка, ти – завзята,
Огортає м’ята-рута
Серце ніжним ароматом.
Сипле цвіт із черемшини,
Наче чисті біли сльози,
І вклоняються долини
Неба спалахам та грозам.
Фотомайстер в забаганці
Хоче мить зафіксувати,
Як земля у вишиванці
Йде Великдень зустрічати.
***
Хай мине років сто, або триста,
До історії сплине наш час…
І хвилює мене особисто,
Що нащадки розкажуть про нас?
Чи судитимуть наші онуки
По заслузі, по справжнім ділам?
Чи повірять у горе та муки,
Що здолали на злість ворогам?
Чи прийдуть до могил наших древніх
Із повагою та відчуттям,
Що жили ми таки недаремно,
Незалежність сплативши життям?
Чи озветься в душі тиха пісня,
І чи мову батьків збережуть?
Чи у праці суспільства корисній
Українці шлях власний знайдуть?
Хай не зараз! Років через триста
Буде справжній народ, не жебрак!
І станцюють нащадки барвисто
На кістках наших справжній гопак!