Gorod.dp.ua » О городе » История города Пн, 12 ноября 2018  23:01
ИСТОРИЯ ГОРОДА  
»
Поиск в разделе: 
Укр   |  English

Сторінки історії Таромського


Свято-Покровский храм. Таромское

пос. Таромское, Свято-Покровский храм

пос. Таромское, Св. Покровский храм

Станция Сухачевка, пос. Таромское

Станция Сухачевка

Таромское. Поселковый совет

Таромское, ул. Кирова

Таромское, ул. Мостовая

ул. Мостовая на границе Сухачевки и Таромского

ул. Мостовая на границе Сухачевки и Таромского

Берег р. Днепр в районе пос. Таромское

Першу згадку про Таромське зустрічаємо в "Описі України" Г. Боплана. Там ця місцевість приблизно з 1190 року відома як "Тарентський ріг". Урочище Таранське з балкою Козиревою вважалось у запорожців одним із найдавніших займаних, приписаних до Ново-Кодацької паланки. З 1704 року - слобода Таромське, а з 1885 року - село.

У 1764 році Таромське оголошене державною військовою слободою. На той час тут налічувалось 66 дворів та 198 осіб чоловічої статі.

Після заснування Катеринослава поштовий тракт із Києва, а також Москви (через Кременчук-Полтаву) проходив околицею Таромського. Цей поштовий тракт існував аж до початку руху по Катерининській залізниці, будівництво якої в нашій місцевості закінчилось у 1884 році, і в 1884 році закінчилось будівництво станції, яку назвали Сухачівка. На топографічних картах, за якими проводилось будівництво, місце побудови станції лінійно було ближче до села Сухачівка, ніж до села Таромське. Але між станцією і селом Сухачівка були великі балки та яри, й сухачівці їздили на станцію по дорозі через Таромське, яке шляхом було ближче до станції. Тому пізніше землі понад залізницею навколо станції заселили таромчани.

Перша церковно-парафіяльна школа відкрита в 1892 році в непристосованому для навчання приміщенні. У 1914 році відкрили земську (так звану "красну") школу, згодом це неповна середня школа № 105, а з 2004 року - середня школа № 105.

З 1938 року Таромське - селище міського типу (згідно з адміністративно-територіальним устроєм Дніпропетровської області). Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради № 709 від 15.11.1970 року селище міського типу Таромське включене в межі міста Дніпропетровська та підпорядковане Ленінському району міста. А з 1992 року рішенням 6-ї сесії XXI скликання Дніпропетровської міської ради № 27 від 23.07.1992 року Таромська селищна рада підпорядкована Дніпропетровській міській раді.

На сьогоднішній день загальна площа селища складає понад 75 км2. 154 вулиці та провулки загальною протяжністю 120 км. Населення приблизно 15,5 тисячі чоловік. Зараз на території селища розташовано три школи: СШ №№ 123,124 та 105.

Селище Таромське розташоване на Придніпровській височині. Порізана ярами височина була вкрита густим лісом, де водилися різні дикі тварини. В 1999 році мисливці знайшли роги оленя розмахом у три метри і вагою по 10 кілограмів (газета "Днепр вечерний" від 10.10.1999 p.). З такою вагою і розмахом рогів цій тварині нелегко було пересуватися серед густих дерев, олені зникли, мабуть, знищені дикими звірами. Далі на південь від теперішнього селища були неоглядні степи, покриті високими травами, в яких не видно було коня з вершником (так писав французький інженер Боплан, який будував фортецю Кодак).

Користуючись такими вигідними умовами, татарські і турецькі загони робили часті набіги. Оборона земель від набігів забезпечувалася головним чином козаками. Для того, щоб вчасно і підготовлено зустріти ворога, козаки будували сторожові пости для своєчасного повідомлення про наступ. Один із таких сторожових постів було закладено ще в середині XVII ст. (приблизно в 50-х роках) козаками Федором Глобою та Горобцем. Знаходився цей пост у районі Високої гори, а внизу була Козирева балка, де пізніше оселялися в землянках (льохах) збіглі від поміщиків селяни-кріпаки.

Таромське виросло з заснованих запорозьких поселень 1704 р. (Сухачівка - 1770 p., Діївка - 1775 р.) і належало до Кодацької паланки (округу). Першими поселенцями були козаки на прізвища: Логвиненко, Головко, Захаренко, Явтушенко, Ярошенко. В 1564 році три брати Головки поселилися трьома куренями при вході в Козиреву балку, де були схрони, в яких можна було ховатись від набігів татар.

Життя перших поселенців було нелегким, майже первісним. Навколо незаймана природа: лісові і степові звірі підбиралися ночами до глиняних, критих очеретом хатин. Особливо настирними були вовки. Вони тягли з хлівів ягнят, поросят, лисиці - курей, якщо двір не був огороджений високою міцною огорожею. Хати будували понад Дніпром. На горі були садки, а по низах - левади, де вирощували капусту "як відро", соняшники, тютюн і "всяку всячину". На горі стояли вітряки-млини. Були млини і на воді, на байдаках (річкових суднах). Для цього судна з'єднували попарно і ставили на якорі на швидкій течії.

Селилися по берегу Дніпра, утворивши 5 слобід: Забора, Ругелівка, Базарівка, Блуква, Терни.

Ці слободи (де теперішня вул. Мостова і частина вул. Кірова та Звивиста до містка) були залиті водою, яка підходила до пагорбів, заходила в долини. У кожній балці було джерело, яке живило Дніпро: Калабердине, Балканське, Довге. Дніпро розливався навесні, рівень води піднімався вище. З часом Дніпро вужчав, джерела замулювалися, земель понад Дніпром ставало більше. Люди селилися внизу. Дорога, яка проходила понад Дніпром і зв'язувала ці слободи, була погана, подекуди виступали кам'яні брили, вони були причиною того, що вози, якими їздили селяни, тряслись, "таромтіли", ламалися колеса, бо були без залізних ободів.
Від слова "таромтіти" й пішла ніби назва селища Таромське. За другою версією ця назва виникла від слова "тереми", які будували перші поселенці-литовці. Та більше віри першій версії, бо наше Таромське - село козацьке, це доведено і професором Д. І. Яворницьким. Займалися жителі Таромського сільським господарством, рибальством, гончарством. У Дніпрі було стільки риби, що, як свідчить той же Боплан, її можна було наколювати на загострені списи. Водилася навіть стерлядь. їздили в Крим по сіль (чумакували), займалися бортництвом (бджільництвом). Вулики видовбували із суцільного дерева - борті.
1756 р. у Таромському проживало 66 козаків, 34 - "тяглових", тобто більш заможних, які мали свою робочу худобу, млин, займалися промислами, і "піших" - 32, вони володіли лише дворами і хатами, наймалися до "тяглових" працювати.

Поселення на території, яку займало Таромське, ще в кінці XVII ст. значилося в числі населених місцевостей запорозького козацтва: тут сиділи зимівниками військові старшини Ново-Кодацької паланки. В 1764 році урочище, де розташовані перші слободи Таромського, було перейменовано в державну військову слободу. (Поблизу села, в Козиревій балці відкрито поклади горшечної та вогнетривкої глини, яку відправляли на черепичні й цегельні заводи Ходнева та в Ростов. У селі було 26 кустарів-гончарів. У балці, де тепер Григорюків ставок, відкрито було поклади сланців).

Задоволені цим місцеві запорожці негайно почали стягувати сюди зі всіх сторін своїх близьких, кровних, рідних і знайомих - народ сімейний і осідлий. У 1782 р. при складанні загального народного перепису, в державному військовому селі Таромське виявлено і до списків внесено постійних осідлих жителів: чоловіків - 258 і жінок - 246 душ. З часом кількість жителів у державній казенній слободі Таромське ще збільшилася вихідцями-переселенцями з Катеринослава 1-го, Нових Кайдаків та з Катеринослава 2-го. Старшини обирали старосту, який керував порядком і спокоєм на селі.

Слободи

Починалась Забора, де гранітний кар'єр. Сюди ніби першим прибув Волох з родом, а разом і Козир. Відбулася бійка за землю. Хто переміг - невідомо. Волошини (похідне від Волоха) прибули з Білорусії на плоту. Тут їхній пліт розбило. Вони пристали до стіни (де кар'єр). їх було 6 сімей. Усі вони і поселилися там, де великі глиби каміння, які були перегородою, заборою. Так заснували першу слободу.

Друга слобода називалась Ругелівка, яка виникла за Заборою. Названа так тому, що тут жили люди, які виготовляли ругелі для ловлі риби. Тяглася Ругелівка від Забори до церкви. Жили тут Кутакови (Чумаки), Козлови (Костюри), Колісники (Чуби), Бабенки (Петюхи) та інші.
Далі йшла Базарівка. Назву одержала від того, що тут почав діяти перший базар під горою, де живуть Луценки (Столяри), а потім базар перенесли вниз, де жив Хить Пилип Кузьмович проти Шевцова Демида.

До Базарівки входила Блуква - місце біля сучасного містка. Стічні води тут дуже булькали, стояли ставки. В 1917 році була велика повінь. У Довгу Балку плавали човнами. Жили тут Головки, Сегеди, Зайві, Шевцови, Гарбузи та інші. Тягнулася вона до Балки (Шапошника П). Балки І, II розташовані по обидва боки центральної дороги (вул. Кірова). Балка І - від Довгої Балки до основної дороги.

Над долиною була Хизоека (жили люди, які дуже хизувались, заносились). Балка II - де виділявся куток балок, тут жили Лободи (Шипівка), а потім почали заселяти люди знизу: Кокоші, Баленки, Оводи (Ткаченки), Чубенки (Хмари), Чорноморці та інші.
Наступна слобода - Висока гора. Це найвище місце села. Жили тут Хиті. Вони були дзвонарями в церкві. Намагалися дзвонити так, щоб було чути дзвін через гору, на все село. Жили тут Дупличі, Ткаченки (Оводи), Полтавці (Веремії), Яв-тушенки, Кульмичі, Шкільні, Плахтієви, Письменний (кравець).

Далі від балки аж до Карнаухівки тягнулася слобода Терни. На цих землях росли зарості терну. Жителі Тернів займалися землеробством, гончарством. Там і в наші дні знаходять черепки від горшків, місця, де виробляли і випалювали посуд.

Внизу від Тернів, понад плавнями були невеликі кутки: Лушпіївка - наверху, до млинів, тут першим поселився козак Лушпій, іменем якого й названо цей куток. Жив тут також козак Стрижений Ярош (звідси Ярошенко). Зліва була діброва - куточок Дібровка. Вправо від Карнаухівки - Коханівщина.

Легенди

Вулиця Коханівщина з'єднувала два кінці села - Терни і Лушпіївку. Там було невелике озерце. Про це озерце у народі переказувалась така легенда. (Із зошита Михайла Івановича Лояна - педагога, краєзнавця, соратника Д. І. Яворницького).

...Колись, у давні часи, у вдови Марії Ярош була єдина донька - Явдоха, дуже гарна. Жили вони на Лушпіївці. А на Тернах у багатія Петра Гордієнка був син Іван, стрункий, високий, чорнобровий. Був він п'ятим сином у родині. Відрізнявся завзяттям і сміливістю. З часом Іван та Явдоха покохали один одного і поклялися одружитися. Батько Івана змолоду трохи козакував, а згодом почав чумакувати і мав не один віз із волами. Якось старий Петро Гордієнко зібрався в Крим по сіль. Зібралася чумацька валка у кілька десятків возів. Цього разу захотів поїхати молодий Іванко замість старших братів. Поїздка була довга, дуже затяглася на цей раз: пішли розмови, що чумаки загинули, або що їх забрали в полон татари, бо пройшли всі строки повернення. Молода Явдоха кожного дня виглядала свого коханого, та коли почула, що Іванко нібито загинув, пішла до озерця закоханих... Тільки її й бачили.
Нескоро повернувся старий Гордієнко і привіз хворого сина. Дізнавшись про загибель своєї милої, Іван ще дужче захворів і ледве вижив, пролежавши до трьох місяців. Після цього випадку озерце почало заростати все більше. Всі його намагалися обминати, кажучи, що загибла Явдоха у місячні ночі виходить з води, оточена русалками, і тужить за своїм коханим, і що водиться в озерці всяка нечисть...

Таромське ніколи не було кріпацьким, а таромчани - кріпаками.

Минали роки, забудовувався Катеринослав, з'являлися перші мануфактури, заводи. Частина таромчан пішли туди працювати і були до них приписані. Стали державними селянами. За свою роботу вони одержували заробітну плату. Деякі робітники жили на квартирах і приїздили додому на вихідні дні. Інші - їздили працювати до міста кіньми.

Повз Таромське пролягав поштовий шлях на Одесу, Київ. Тут, у балці Калабердине, стояла поштова станція (яма). Першим її начальником був Калаберда. Є версія, що через цю станцію в 1820 році проїжджав і зупинявся тут (доки міняють коней) О. С. Пушкін, прямуючи на заслання в місто Кишинів через Катеринослав.

У 1843 році по дорозі на о. Хортицю проїжджав Т. Г. Шевченко і теж зупинявся на цій станції.

На початок XIX століття Таромське заселяється, жителів стає більше. Виникла потреба побудови церкви. На місці теперішньої 1794 року була побудована дерев'яна Покровська церква. 4 листопада цього ж року була освячена Катеринославським протоієреєм Іоаном Станіславським. З часом вона розширювалась і вже наприкінці XIX століття це була хороша, видна церква.

У 1899 році церква згоріла. Була неділя, різдвяний вечір, штрихарі (обслуга) залишили у кадильницях жар. Загорілися рушники, затліло все навколо. Коли відкрили двері, від повітря, що надійшло до приміщення, спалахнув вогонь і почало горіти все всередині. Люди, що збігалися, рятували, що могли, але велика кількість речей згоріла разом із церквою. Говорили, що багато допомогли жінки, незважаючи на те, що їм не можна було заходити до вівтаря.

Кутки та їхні мешканці

Плахтієве

У 1877 році була велика повінь, і люди, що жили на низьких місцях, перебиралися на Плахтієву землю. Тому цей куток прозвали Плахтієве. Жили там Волівачі (Зінці), Халявки, Хиті, Захаренки (Шушки, Палюші), Денисенки (Тарапаті).

Рядове

Це ряд хат, який ішов понад балкою від долини, що йшла від Довгої балки до дороги на Плахтієве. Заселялось приблизно на початку 1900 років (1907-1910). Жили там: Лобода Дмитро, Чинчики (Кузьми), Синій Петро, Штиря, Купрій, Ка-леник, Денисенки (Балабухи).
Після того, як у Кривому Розі відкрито було родовище залізної руди, в 1884 році було побудовано залізницю для її перевезення. Однією з проміжних на цій дорозі була станція Сухачівка. Першим її начальником був Сухачов, на землях якого вона була побудована. Коли була побудована залізниця, люди стали переселятися з нижніх слобід ближче до станції. Швидко забудовується верхня частина селища понад колією.

З 1910 року почали будуватися: Штиря Лук'ян Маркіянович, працював на заводі, був різником (скуповував худобу), реалізовував м'ясо. В 1930 році розкулачений, у нього конфісковано будинок, де потім розмістилася селищна рада. Першим головою сільської ради в 1921 році було призначено Головка Лук'яна Степановича. (Примітка. За інформацією Головка Валерія Васильовича першим головою сільради в серпні 1921 року було призначено Головка Мусія Степановича (ім'я Лук'ян - помилка). На той час йому було тільки 18 років. В Катеринославі видали револьвера, дві гвинтівки і тачанку з конем - для боротьби з бандитами. Це був його дід. Батько до сих пір живе в селі Таромському і розповідав йому про це. — редакція сайту). Ріпка Роман Романович працював у місті, в майстерні, жив у нижній частині селища, мав млин. У 1914-1915 роках побудував будинок біля залізниці, мав крім млина двигун для перемелювання зерна. Пекли хліб. В одній половині будинку жила сім'я, а в іншій - був розташований ресторан "Новая Баварія". Обіди в ньому коштували недорого. В 30-х роках будинок Ріпки було конфісковано, сім'ю виселили. В будинку розташували контору колгоспу "Паризька комуна", а потім склад "Сільпо". Наприкінці війни в 1943 році тут було відкрито школу, філіал залізничної школи № 14, потім вона стала початковою школою № 11. Зараз там розташований відділ "Міськводоканалу".

Хить Филимон Сергійович жив у нижній частині селища, працював десятником у "Лісорозсаднику", побудував будинок на розі вулиць (нині Кірова і Ульянівська), мав магазин (в роки НЕПу), де працював його син Іван. У 1929-1930 роки будинок, де був магазин, конфіскували, сарай повернули, де сім'я й проживала. У 80-ті роки магазин зруйнували і знесли.

По обидва боки центральної вулиці, понад колією будувалися брати Волошини (з Ругелівки), Баленко Семен Степанович, Скірки, Воловик Захар та інші. Все це на вулиці Ульянівській. Так виросли ще два кутки: Одарівка і Лощина.

Одарівка

Унизу, на Блукві, жили брати Скубицькі Івани (1891-1992), жили й Головки. В 1910 р. була велика повінь, їх затопило і вони перебралися жити на свої землі за залізницю.
У Головка Мусія була дружина Одарка, а у його брата Левка - Наталка. Обидві, Наталка і Одарка Скубицькі, загинули у 1919 році (у погріб упав снаряд). Головки були на фронті. Один із них, Іван, не повернувся.

У 1911 році після дощу велика вода, яка пішла з Козиревої балки, затопила городи, хати понизу, де жили Лобаченко Павло Власович (Русич), Головко Григорій Терентійович, Лободи (Марчії). В 1934 році після повені вони теж виїхали з низу і поселилися за залізницею. Так і виникла Одарівка.

Прокладалися дороги на Попове, на греблю, на водокачку. А згодом забудовувались масиви в південній частині залізниці: Колісник Н. (Чуб), Баленко Єлизар, Клопот Сидір Михайлович, Кущі та інші. Вони дали початок вулиці Лісній. В 30-х роках забудувалися вулиці, найменовані: Переселенська, Піонерська, Комсомольська та інші.
У 1933-1934 рр. біля земель лісорозсадника і ставка почав будуватися радгосп, що називається "Учгосп", навчальне господарство сільгоспінституту. Нині - агрофірма "Наукова". Виросли вулиці Шевченківська, Тельмана, 8-го Березня, пров. Кривий.

Лощина - наймолодший куточок селища Таромське. На рівному, як лощина,
місці, на межі з Сухачівкою біля залізниці простягнулася вулиця від Козиревої балки, недалеко від Плахтієвого. Це була одна двостороння вулиця, що почала забудовуватись у 20-х роках. Тут жили брати Козлови (Андрон, Петро, Афанасій), Кайноги, Бабенки, Колісник, Денисенко (Чамран), Сегеда, Лобаченко. їхні батьки жили на Ругелівці, а сини почали заселятися ближче до залізниці. Тепер це вулиця Островського.

У 1934 році від станції Сухачівка до станції Правда (Дніпродзержинськ) почалося будівництво залізничної лінії, яка з'єднувала заводи Кам'янського і Дніпропетровська. На будівництві залізниці працювали грабарями і жителі Тернів: возили землю, яку викопували, зрівнюючи полотно залізниці для прокладання шпал та рейок. А тим часом західна частина Таромського забудовувалася по обидва боки балки, що тяглася від Тернів до Калабердиного. Це був початок вулиць Ломаної, Спускної й Піщаної (біля ставка Дорофеєвого). Ця територія називалася Лисівщиною. Тут будувалися в основному Коваленки (Лисівці), Шевцови (Арапи), Воловик Клим. Поступово забудовувалися і схили балки, яка тягнулася від Базарівки (вул. Звивиста) наверх до теперішньої вул. Промислової. Там, у балці, були природні джерела води, зарості терну, різних дерев. Тому і названий цей куток Гайком. Перші жителі були нащадками козаків: Лободи, Денисенки (Балабухи), Тимбаї.

Жителі села, садиби яких розташувалися біля залізниці та поблизу неї, їздили працювати на заводи: Брянський, "Шодуар А" та інші, а також на залізницю, де працювали стрілочниками, обхідниками, слюсарями тощо. їздили також до Кам'янського, де працювали на заводі Лапшина (ДМК). Разом із працею на виробництві, таромчани займалися і сільським господарством: садівництвом, городництвом. Вирощували овочі, фрукти, лишки яких продавали на базарі в селі та возили до міст Катеринослава та Кам'янського.

За матеріалами:
Міляєва В. Ф., Головіна М. М. Сторінки історії Таромського: Від козацького займища - до житлового масиву міста Дніпропетровська: Історико-краєзнавчий нарис. - Д.: АРТ-ПРЕС, 2005


Текстовая версия сайта Версия для iPhone Версия для Android Gorod.dp.ua на Facebook 34-й телеканал ТРК Украина Газета Сегодня
copyright © gorod.dp.ua, ЧАО Сегодня Мультимедиа, ТРК Украина
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте