***
Різко скрипнули двері , і вітер упав
На коліна, так тихо благаючи:
«Залишись ще на мить, я ж так довго чекав,
Дні і ночі чекав, не стихаючи.
Я ж повірив тобі, подарункам отим,
Що зеленим, живим розфарбовані,
Я всім серцем до тебе, до них, до людей,
А вони лиш були зачаровані.
Як же довго блукав, так без сенсу блукав,
Доки з щастям зустрівся – з тобою!
Майже вічність чекав, майже вічність кружляв –
Раптом вмить захопився красою.
Ні, не кидай мене, я благаю, прошу!
Знаю, слухаєш, бачиш, вбираєш,
Що підхоплюю й співом до тебе кажу.
…як же ти мне так надихаєш?
Будь зі мною завжди, тобі душу віддам,
Проросту цвітом білим, рожевим,
Ми віддячимо зорям, яскравим казкам,
За їх чари… блакитному небу.
Тільки ти залишись ще на мить, на одну,
Моя радість і щастя, благаю!».
Відізвалась весна: «Ти пробач, але йду,
Літу брами вже я відчиняю».
І якби спитали: «Хто для тебе
Той герой, що підкорив світи?» ,
Я би і, не думавши, напевно,
Без вагань сказала б: «Мамо, ти!».
Жінка, у якої воля – камінь,
Жінка, що й не жінка, а титан.
Ти одна взірець для мене, мамо,
Найтепліший в світі океан.
З твоїх крил вискубували пір’я,
Душу сколихали повсякчас –
Ні на мить не гасла ти, все гріла,
Що є сили зігрівала нас.
Наступали безсердешні зливи,
Руки прикладала до очей,
І казала: «Все одно щаслива,
Маю бо таких я двох дітей».
Я так рідко, чуєш мене, мамо,
Ці слова до тебе говорю,
Та я хочу, щоб ти завжди знала –
Усім серцем я тебе люблю!
І якби спитали, хто для мене
Той герой, що підкорив світи,
Я би і, не думавши, напевно,
Без вагань сказала б: «Мамо, ти!»
***
Заколисану стиглу вишню
Розбудила тривожна тиша –
У руках тримала листа.
«Моя дівчинко, так вже вийшло,
Коли струни заграли тихше –
Цілував я чужі уста».
Раптом стала вся біла-біла,
Раптом витекти вся посміла
Соковита червона кров.
«В душу біси мою влетіли,
Моя дівчинко, моя мила,
Проклинаю свою любов!»
***
Вишне, ти майстер художнього слова,
Вишне, ти біле пухнасте перо,
Вітер тобою виписує мову,
Вітер черкає небес полотно.
Вишне, ти запахом приворожила,
Хитра чаклунка, парфумів мастак,
І потекло щось гаряче по жилах -
Ще один вкоханий в тебе юнак!
Вишне, так буду стояти до рання,
Кину по вітру колоду затій.
Влучила мітко по струнах кохання -
Ти композитор улюблений мій!
Хей, переливи червоні,
Яре ви неба сукно!
Я віддаю вам долоні,
Щедро зігріті вином!
Я віддаю своє серце.
Дивні ці передчуття,
Що ж нагнітаєте скельця
Спокою мого буття?
Ви, переливи червоні,
Стали коханням очей!
Знайте, тепер у полоні
Ваших одвічних ночей!
***
Нехай твоїм цензором стане душа,
Нехай твоїм цензором буде серце,
Ти ж знаєш, не варте ані гроша
Те, що струною в тобі не озветься.
В житті тобі щастя, десь поруч і біль,
В житті тобі добрі й лукаві люди -
Крізь серце усе, крізь душу просій -
Відчуєш одразу, що вартим буде!
А що тобі ці та й свіжинні ранки,
А що тобі ті полохливі ночі? -
Я ж їх прикладаю собі до ранки
І спогади їсти хочу.
А місто таки вже змінило назву,
І в місті відтоді змінилось - нічого.
Мені б те незмінне 'разом'
І доторка твого.
І стигне, і стигне - сідає за обрій,
І образ, так ніби пророчий.
Залишся зі мною, добре?
Я, правда, так цього хочу.