Дейнеко Олександра

м. Київ

Містечковий патріотизм

Містичні есе про Львів

Містечковий патріотизм. Словосполучення, близьке усім мешканцям у сіх міст. Але львів'яни якось по-особливому ставляться до цього слова. Тому якщо ти вже народився у Львові, і прожив в ньому хоча б років дванадцять-п'ятнадцять, то ти вже львів'янин незалежно від національності. Тому що в нас одна національність – мешканець Львова. І будь-яка мова, будь-який світогляд, релігія, філософія підкоряються свідомості міста.

Львів. Важко жити і творити в твоїх межах, не написавши бодай один вірш, одну новелу, присвячену тобі, легендам твоїм, людям твоїм та стінам твоїм.

Це місто неможливо не любити. Можна казати що завгодно – хочу жити у Відні, в Києві, в Варшаві, Петербурзі, Афінах - та що там – в Африці! І все одно людина найде тут риси своєї омріяної місцини. Тому що Львів за сотні років свого існування переглянув стільки образів, перевдягнув стільки одягів-стилів, що не завжди зрозумієш, де ти...

Не буду писати про архітектуру Львова. Хочете почитати про неї – купуйте тисячі книжок, що видані за останні сто років, книжок, які присвячені місту Лева. Там все – архітектура, легенди, історія. А ще краще пройдіться його центром, зазирніть в його парки, скуштуйте воду з його джерел, торкніться його бруківки – і він сам розповість легенди, які схожі на історію, та історію, що нагадує легенди.

Але містечковий патріотизм львів'ян викликаний зовсім не високою архітектурою. І не старими казками. Львів – місто, що має свій дух. Не так багато міст живуть своїм життям, а не життям людей. А тут не так. Львів живий, рухливий, думаючий. Навіть в одежах сучасної техніки, асфальту, вітрин та світлофорів Львів пам'ятає свою молодість, і не втрачає її образи. Він сповнений енергетикою людей, яких вже давно нема. І Львів сам є пам'ятником цим чисельним людям.

Пишу саме про дух Львова. Не про привидів – ті байки знайдіть на вулицях, в кав'ярнях, книжках та очах старих. Ні, я пишу не про привидів, хоча комусь може так здатися. Я пишу про дух. Один єдиний, величний, старий – а він вже вміщає в себе немало.

Про дух Львова.

Виходь, це твоя зупинка

Що станеться, якщо звичний трамвай, який щодня везе вас на роботу чи навчання, їде... не туди.Якщо колія, що веде старовинними вуличками нашого міста, зверне десь інде... туди, де ніколи раніше не вела.Якщо зупинка, на якій ви маєте вийти, перестане бути саме вашою. І може, веде цей трамвай зовсім не звичний вам водій. І контролери, що заходять в цей трамвай, перевірять не квитки, та й кондуктор не квитки продає...

Виходь, це твоя зупинка. Ти придбав квиток на цей трамвай. Ти обрав свій шлях. Зупинка вже поруч. Куди вона приведе? Це залежить не від тебе.

… Він завжди ходить по коліям Львова, цей трамвай. Іноді по тим коліям, яких вже нема. Іноді в той час, коли всі інші трамваї спочивають в депо. Його легко впізнати – він надзвичайно старий. Такі є тільки в музеях. Але не завжди просто це помітити – він іде в такий час, коли людина мало що помічає. І знаходить саме того, хто нічого не побачить і сяде в нього.

Він завжди пустий, хоча ним проїхалось вже багато людей, та проїде ще немало. Просто одним рейсом він перевезе лише одну людину – і саме на потрібну зупинку.

Будьте обережні. Якщо ви повертаєтесь пізно ввечері, коли вже не ходять навіть маршрутки, і ви втомлені, і вам все набридло, і світ цей такий жорстокий... Будьте обачливі – він з'явиться саме біля вас. Відчинить двері. Закриє їх за вами. І все...

Він може спіймати вас і вдень, коли страшна спека, а вулиці пусті і розжарені. Може зробити це гамірливим зимовим вечором, коли мороз жене людей з роботи додому льодяним батогом, і вони не бачать нічого, окрім снігу. І трамваю. Може і сонячного ранку, скажімо, коли ви прогулюєтесь схилом Замку від джерела до мосту, там колись була колія.

Обережно. Не сідайте на трамвай-привид. Та що там. Ви все одно сядете.

(Перший Львівський Трамвай з'явився понад сто років тому. І с тих самих пір погруз в легендах, як в піску. Трамвай – не річ, не транспорт. Це образ, це одна з сутей Львова. Це його минуле і майбутнє. Зараз він спотворений плітками, натовпами, втомою від контролерів та роздратованістю кондукторів. Але коли їдеш ввечері в пустому трамваї, а кондуктор спить десь попереду, і йде дощ... Та що там, я вже закінчила оповідь про трамвай-привид...)

Свитовидове поле

Був собі слов'янський бог Свитовид - Бог сонця, вогню та ковальства. Бог не добрий, та й не злий. Грізний...

Було собі плем'я, вже не первісне, та ще не сучасне, і жило воно на території теперішнього Львова. І лежав собі зелений ліс на розлогих схилах, що кличуть зараз Кайзервальдом. А коли об'єдналися вони, то і вийшло Свитовидове поле. Поле це – галявина між крутими схилами над лижнею та початком Шевченківського гаю. І історії тій вже понад дві тисячі років. А то й більше. Та я не буду її вам розповідати. Насправді Кайзервальд несе на своїх плечах багацько історій, і не всі вони веселі, і не всі сумні.

Ви просто приходьте на то поле, лягайте під мереживом електричних проводів і думайте. А можете навіть не думати. Тому що поле вміє думати саме. Це – центр Знесіння, його душа, дух та серце. Там колись стояло капище та горів вогонь на славу бога язичництва. Там колись проводились незрозумілі обряди та дивні свята, танцювались древні танці та вирішувались питання життя й смерті. І хоч Львів наш давно вже християнський, і віра його надзвичайно потужна і світла, та саме тут людина скидає своє зовнішнє та залишається сам на сам з Природою. Навіть сучасне гудіння проводів цьому не заважає. Тут повітря інше, і птахи співають як на початку часів. Тут згадується дитинство, найкращі хвилини життя. Сюди приходять закохані та пенсіонери, які прагнуть відпочити. Дерева тут молоді, але місце дихає древністю.

Це містичне і дивне місце. Просто треба його зрозуміти – чи тоді ви не зрозумієте краще і себе?

(Насправді Кайзервальд несе багато легенд. На приклад, про сердиту Зелену пані, про Ворота в інші світи, про мисливські угіддя самого кайзера. І про відьомську Лису чи там Княжу гору. Ой, багато...

А ще на ньому збереглося кілька капищ... Рода капище є, і ще залишки старих божків... Лише знайди. Та перш за все парк залишається парком, де повітря свіже, вода чиста, а стежки так і кличуть в його зелені надра. Де галявини змінюються темними ярами. І де завжди знайдеш щось нове, хоч би і знав вже кожну стежину. Тож пішли?)

Колони

Є ще одне місце, сповнене старою духовністю, світлом, мистецтвом, посмішками та музикою. Це – італійський дворик, що в будинку на площі Ринок. Він відомий нам кав'ярнею, музеями та, звісно, легендою про привид короля. Ох, ті вже легенди. Не до них зараз. Та це місце не таке вже просте і однозначне. Там світло навіть в похмурий день, а римські скульптури здаються майже лишніми – тому що дворик цього королівського палацу закритий сам на себе. Він математично довершений. В ньому не треба нічого лишнього. Колони його є прикрасою і логічною крапкою в складному рівнянні. В ньому перестає боліти голова і стають чистішими думки. Це найясніше місце на всій площі Ринок. Сповнений внутрішнього світла, він схожий на шматочок позаминулого століття, що раптом перенісся в сьогодення.

Тут один з осередків мистецтва. Тут реалізують антикваріат і виставляють картини львівських митців. Тут завжди свіжий аромат кави та звуки скрипки. Це живе місце.

Не обов'язково йти в музей або сідати за столики на подвір'ї. Підніміться на другий поверх, вийдіть на балкон і просто торкніться колон. Огляньте його. Постійте там, прислухайтесь.

Тут до сих пір чути музику королівських балів, а між колонами мерехтять золоті прикраси шляхетних дам. (Хочете роздивитись ті прикраси ближче – музей поруч. Посірілі коштовності лежать мертво під склом, будь ласка, дивіться.)

Тут ходить королівською ходою сам Казимир Великий, король, оглядаючи своє володіння і роздумуючи про свою імперію, якої вже нема. Тут чути сміх і плітки, яким вже понад триста років. Тому що це – Італійський дворик, світський центр королівського Львову.Він і зараз все пам'ятає, сумуючи за своїм розквітом, і тому радий усім, хто приходить до нього нагадати про минуле.

(Італійський дворик – один з туристичних пунктів Львівських маршрутів. Він зберіг риси давньої готики, готичні склепіння в торговому залі антикваріату. Палац містить кілька музеїв та виставкових залів, та поза тим читайте вище. Його варто побачити.)

Дощ

Ніщо так не повертає подих Старого Львова, як дощ. Не той рідний-сірий-мерехтливий, а справжній, травневий, проливний. Або в жовтні, холодний, рясний, осінньо-сумний. І щоб пізно ввечері.

Тоді ліхтарі перестають бути електричними, а перетворюються у непевне джерело світла гасових ламп століття вісімнадцятого. А з бруківки, вмитої дощем, відноситься геть все сучасне сміття. Вона стає чистою і старовинною. Крізь той дощ не видно сяйва неонових вітрин, і затихають гудки машин та дзвоники трамваїв.

Іду собі під дощем, не вкрита навіть парасолькою. Іноді на мене таке находить. Вечір. Старі вулички біля Вірменської церкви. Та що це? Знайомий до глибини душі звук... Тупотіння копит по бруківці. Я роблю крок до стіни – я ж панночка давнього Львова, і знаю – не встигнеш відійти, і сердитий окрик поверне тебе до реальності. Ти ледве встигнеш вистрибнути з-під швидких копит коня, який тягне бричку.

Встигаю. Не чую окрику – мене не помітили. І добре – а то одразу питання: а що юна панночка робить так пізно сама? А куди вона йшла? І що то їй треба? Чи не до хлопця бігала? І чи знає мати? А тато сваритися не буди? А може, то служниця по справах... Й то по яких... Ох, ходять плітки по Львову, ходять... Дай тільки причину.Дивлюся на закриту карету – ніби належить якомусь знатному пану. Он який кінь прудкий! Тільки герба не побачила – може, і не королівська, хоча й багата...

Карета зникає у темряві. Стою і думаю – а що то було? Ілюзія пішла – я знов у своєму двадцять першому сторіччі, і не чемна довга сукня на мені, а куртка з капюшоном. Не було ніякої брички? І коня не було? Та й куди б вони поділися – там же “Дзиґа”, там дороги нема...

Мерехтять ліхтарі крізь стіну води, виблискує каміння вулиць, уважно дивляться вузькі вікна кам'яниць. Швидше додому, в свою сучасність. А то підхопить от така бричка...

(Старовинними вуличками міста ходять не тільки чутки та плітки. Живий ще старий дух міста. І дух не тільки міста. А в темряві не завжди розрізниш правду від видіння. Тим більше, коли йде дощ... Кажуть, що і по вулиці Коперніка гуляє собі веселий привид у чорному капелюсі. Співає і до жінок чіпляється. Всяке у Львові буває... )

Художник

Стоїть він під горою Княжою, роздивляється її мальовничі схили, її охрестовану верхівку, її візерунки крутих стежин. Стоїть перед художником знаряддя для малювання – і лягає на папір портрет старої гори. Такий портрет, що видно і усю її славу відьомську, і історію давню, з князівських часів, коли ще і Замкового нагірку не було, а той самий Замок з любов'ю дивився на золотаві її боки, на горду голову. Майстерний портрет – і світло, і тінь, і колір, і душа гори на портреті. Напевно, малює він не для продажу. А може, і так – нехай інші побачать нашу красу... Головне, щоб картина була жива.

Художник малює. В його очах повага до місця, до Гори, до історії. Він знає, що хоче передати. Давнину, природу, легенди, красу. Не знаю, чи малює він з натхнення, чи хоче реалізувати свої твори... Може, це і не так важливо. Принаймні, зараз, коли мені хочеться намалювати його. Тому що зображень Лисої гори багато, а от зображень художника, що малює ту гору, нема. Він про таке не думає – а нащо малювати малювальника?..

В мене тільки фотоапарат – він мій пензлик, моя фарба і мій папір. Дбайливо вибираю ракурс – як світло має впасти, що б передати суть світлини. Непомітно фотографую митця – старого, бородатого, незнайомого мені художника, що малює гору трьох імен. Він мене не бачить – він весь у своєму чарівному мистецтві. Та побачивши, зрозумів би... І не образився. Художник той для мене уособлює і Львів, і гору, і Замок. Фотографую. Так, на пам'ять.

(Справжня назва гори тої – Княжа, або деколи Левова. А через плітки про відьомські марші та всяких там чортів стали її називати Лисою. А то як так - старе місто, і без своєї Лисої гори. А тої справжньої, що лиса і відьмача – зовсім в іншому місці, і не залишилось від неї навіть схилу)

Післямова

Стоїть веселий жебрак-не-жебрак, вуйко*, батяр**. Стоїть та й вирізує с бляшанок гарненьки прикраси, метеликів, стріли кохання. Продає, роздає, віщує, дарує. Такий собі міський дух. І йде від нього щире щастя, трохи хитре, трохи дивне. А вночі…

О, вночі він перетворюється на Лоренцовича, старого Лева, охоронця міста. Та крокує бруківкою, виглядаючи порушників міського спокою. Правда, серед порушників в основному щурі та коти. Але іноді атлантам набридає тримати львівські балкони, і Лоренцович вмовляє їх не йти. Бо знов впаде балкон, і що тоді буде?

Львів – це вітер, який бачиш, акварельне небо і низькі подекуди хмари. Це ліси навкруги, соснові та із смерековим присмаком. Львів дозволяє не належати собі. І при цьому бути львів'янином. Ти окремо, а місто – окремо. Поза тобою, де інде ще. І не виключає Львів тебе із себе, просто ви ніби на паралелях існуєте.

А ще у Львові живуть інші мешканці. І от вже вони є справжніми жителями, це камінні леви, атланти та маскарони. Вони є, і ось вони – по справжньому в середині міста. Не намальовані художником зі схилів Високого замку на сірому тлі древнього каміння. А вирізьблені з каменю, з мармуру, з граніту.

А ще – оті самі батяри й провідники, співаки й актори, танцюристи й майстри. Вони знають місто, кожну його тріщинку. Кожну цеглинку. Хтось з них - й самі по собі тріщинки в стінах і зниклі зі стін цеглини. Розбавлені зеленим й жовтим пивних пляшок, брудною лайкою підземних переходів, вони іноді залишаються справжніми. А ті, що кричать на кожному розі про себе, про справжність – лише косметичний ремонт на порепаних стінах церков.

* Вуйко – пан, дядько (львівськаговірка)

** Батяр – авантюрист, веселий хлопака (львівська говірка)