Дейнеко Олександра

***

Час - категорія вічності, промінь з середини дна.
Стануть кордоном вічним ті, в кому жива вона.
Всесвіт кричить-виспівує гімни весняних гір.
Крила орлів посивіють, гострим лишиться зір.
С неба побачать проміні ті, хто світив для нас,
Рани землі загоєні, небо не лічить час,
Небо не знає радостей, дощ по щоках тече,
Знов проростає паростком сутність земних речей.
Холод камінням, кригою падає на сліди.
Небо прийде в відлигою - захистом від біди...
Час - категорія сутінків, опівніч рушить мить.
Води річкові несуть вінки, стримують часу хіть.
Стримують плин миттєвостей, жадібних до життя.
Час над землею росте, росте марево маяття...

***

Увірватись в смарагдову кипінь на вітрилах розгорнутіх мрій -
Прийде ще мій підзоряний липень, розійдеться ревій-буревій,
Сіроока, осяяна літом, чорнокрила безодня душі
Розкриває сувої всесвітні. Воля руху - єдиний рушій...

Не буває дороги без віри,
Не буває без обріїв світ.
Не буває без дикості звіра,
Без хвилини нема плину літ.
Щось проходить, як рік перекати,
Щось минає, як доля жива.
Нам - надію у серці плекати
І чекати на власні жнива.

***

У темряві підсвідомості прокинулись гострі гості,
Ікласті, чужі потворності, при тому ще не живі
Зайняли собою присмерки, і темний бажаний простір,
І вигнулися драконяче, піднялись, мов вартові.
Луска їх криваво-вохряна, на ній візерунки хитро
Сплітають слова-закляття, а може, прокляття, чи
Якісь промовляння темні, не знаю, не бачу, щиро
Вдивляюсь у безкінечність, в ній вогник ще маячить

Один, а за ним іще один – то очі, вогненно-пристрастні,
Примарливі, напівзоряні, напів-у-безодні зорані,
Зіниці як чорні рілля, затьмарені навсібіч.
Все бачать, все знають, маренням майбутнього заклопотані,
від них відвернусь, потворами
Наповню скінченну ніч.
Сьогодні літати з совами, сьогодні зміїтись зелено,
Сьогодні казки затемнені, сьогодні мара марить.
Що в млин із хмарин насипано, то млином високим змелено,
Що в серці зотліло дочерна – то знову зрання горить.

***

Мій Кайзервальд – моєЗнесіння
Тече ріка часів невпинно
де у шевченківських хатинах
народний дух живий
і на крутих зелених схилах
завмерший млин старий
де у березовому гаї
співає сонячна весна
і де з каміння виринає
струмка співочая струна
і де задумливо завмерли
старого цвинтаря хрести
як символ спокою померлих
крислатий темний дуб застиг
де дерев’яними мостами
веде стежина до води
і в’ється тихо над ярами
де промовля до нас примари
і де луна веде плітки
в глибоких бузинових чарах
живуть примарові казки

Зоряне слово

Всесвітом падають сині пересвіти,
сутінки зоряні тінню наповнені,
скоєні,
зморені,
мороком згоєні,
вітром прозорим стозоро огорнені...

Виром зхвильовані, ріки високі,
сяйвом стоокі -
тихі до строку...
Падають, падають щиро, досхочу,
тільки щомиті,
щодня
та щороку
їх споглядають
дитячі очі...

Кроки легкі, руки стрункі, спини крилаті -
комети-дівчата
в небі кружляють,
щоб сонячні кола
танком веселим зрання зустрічати...

Чорна безодня, прірва від краю
до нового краю
гортає в спіралі
зоряну зграю.

Там не вмирають, тільки - згорають
щоби щосили
щодуху
що-раю
вирієм, шляхом серед зореграю...
бігти, летіти -
і знову -
у слово,
вічно, всебічно і безстроково -
жити.

Серце Львова,
або історія старого Хранителя, розказана ввечері на одному стрісі в Чорній Кам'яниці.

При народженні Міста щось його серцем стає,
Та не знає ніхто, що є серцем у місті Лева.
З невідомих віків люди думають - що воно є?
Може, князів клинок, візерункове лезо сталеве?

(Не шукай в Арсеналі його серед інших даремно,
Той клинок нині схований десь в лабіринтах підземних)

Інші кажуть, що серцем у міста є книга стара,
Що колись залишив першодруком Іван Федорович,
І якщо не боятись доріг, тих, де річка-мара
Під землею тече - тре шукати у темряві сховищ.

(Давня книга не дасться нікому, хто хрещеним був,
Але вдячність не знав, забруднивсь і молитву забув)

Інші чули про ключ від старезних кремезних воріт,
Що між вежами спокій народу колись берегли -
Шлях забутий до них нині знає лише білий кіт,
Чи то лев, та маленький - побачив такого? Пішли.

(Але ключ не втримати в руках, він пече і горить,
Кажуть, тільки о півночі є для ключа того мить)

Ще говорять, що серцем у Місті є цегла одна,
Що заклали колись в кам’яницю на площі ринковій,
Як шукати її, то захована сильно вона,
Її видно лише на світанку у світлі ранковім.

(Але сорок чотири будинки і Ратуша там -
Як побачу, тобі шлях туди без питань передам)

Кажуть так. Я не знаю, що правда, а що є брехня,
Та допоки живе його Серце - і Місто живе,
Раз цвіте Місто Лева сьогодні від ночі до дня,
І до ночі, то значить, що серце горить вартове.

Місто сотні мистецтв, місто цвинтарів, місто дощів,
Шепітливу бруківку вкриває вночі падолист.
…Як нечиста рука брала Серце - болить у душі,
Але мушу сказати, що різне бувало колись.

Приходила біда, з пацюками йшла чорна чума,
І пожежі страшні поглинали і дуб, і сосну.
Вороги приходили - і Місто ставало - тюрма,
Але Місто стояло, і сходило кожну весну.

Кажуть, Серце зціляє себе - і Львів ожива,
Дідуган чи юнак, але сильна є лев’яча суть.
Посівна за стіною, а може - чергові жнива -
Наше Серце живе, і люди у Львові - живуть.

Зараз Серце десь є, кажуть, в Полтві ховається знов,
Де гниє під асфальтом ріка - чи то все ж таки спить.
Може, в замкових стінах на горі - та досить розмов,
Піднімайся, пішли, до світанку лишається мить.

(Так Хранителі Міста ідуть між нічних ліхтарів,
І вкладають серця, доки Серце не знайдуть, у Львів)