Стелла Ланг

м. Дніпро

Таргани

Останнім часом усі кому не ліньки балакати, говорять що в моїй голові мешкають таргани. В їх голосах є зухвала впевненість, начебто їх не декілька, а цілий натовп. Для того щоб побачити жителів свого черепу я ставав на п'яти, притискав голову до лівого вуха, потім до правого, і стрибав, як тенісний м'ячик, більше кількох десятків разів. Таргани не висипалися, не падали з бридким верещанням на підлогу, як я того очікував: сумна поразка – нажаль, нічого надзвичайного, в кінці кінців, не відбулося.

«Негідники! Міцно тримаються за мозок і лоскочуть мої думки своїми вусиками» – міркував я, знизуючи від безвиході плечима.

Можливо, для такого маленького хлопчика як я, їх багацька кількість в організмі була трагічною? Для вирішення невідкладного питання я мав ще один план, той самий, який іменується літерою «Б». У нашому домі мешкала стара собака, англійський кокер-спанієль Матильда – мій відданий друг і компаньйон зі створення проблем для батьків. Відшукавши збільшувальне скло у наборі «юного дослідника», я вирішив зазирнути в її величезні вуха і знайти там сліди таємничих мешканців, але Матильда залишалася вірною лише блохам – маленьким кровопивцям, яких виявилося легко знайти. Проте натрапити на омріяні «скарби» без карти чи хоча б підказки здавалося неможливим. Тоді в мене виникло інше питання. Невже тільки я один носив у голові тарганів і не спроможний був нічого з цим вдіяти? В моєму випадку потрібна була бригада лікарів з їхніми склянками, голками та пігулками – я бачив по телевізору як вони рятують літніх бабусь від якогось загадкового радикуліту. То хай би і зі мною щось вдіяли!

Поки я шукав спосіб потрапити до лікарні до мене причепилося нове слівце – «дивний». Я вмовив маму подивитися в енциклопедії точне значення цього слова, щоб зрозуміти, які з перерахованих тверджень притаманні саме мені, адже мені здається, я такий самий як і всі діти: дві руки, дві ноги, голова – все на місці, але однаково дивний.

Мама лагідно посміхнулася, взяла мене на коліна та почала читати педагогічним твердим тоном наукові терміни, чітко відокремлюючи кожне слово. З почутого я зрозумів лише те, що незрозумілий іншими людьми. Можливо, це вони дивні, а я нормальний? Що дивного у тому, що я хочу малювати на папері своїх казкових друзів? Що вони знайшли глузливого в забруднених фарбою одягу на обличчі?

Психолог каже мамі, що я тікаю від проблем, знаходячи в малюнках свій прихисток. Я недовіряю тітці, яка один раз на тиждень стежить за мною у своєму кабінеті, наче важливіших справ у неї немає.

«Тітонька, перебрала б приклад з моєї мами і знайшла б хорошу роботу» – міркував я.

Халепа! Мене не залишають у спокої, і я знову і знову опиняюсь в нудотно-радісному кабінеті, в компанії жінки, яка нібито вміє діставати паразитів з голови. Я не перестаю малювати, навпаки – моя банда героїв збільшується вдвічі. Коли мені дуже нудно, я перестаю помічати людей навколо себе і створюю собі нових друзів. Вони ніколи не називають мене дивним і не стверджують, що в моїй голові оселилися таргани. Ми їмо улюблені тістечка і з гарматами воюємо проти повсталих паразитів з надр Землі. В такі моменти я відчуваю приплив радості і не хочу нічого пояснювати байдужим людям.

– Малюк, що ти бачиш на своїх малюнках? – запитує психолог, простягаючи мені печиво.

Я не відповідаю їй, і не беру печиво. Я нормальний, а вона з дивацтвами.

Через місяць керівник гуртка англійської мови оголошує, що у нас намічається костюмований бал для маленьких фантазерів, і кожна дитина може обрати собі вбрання за смаком. Я кажу матері, що хочу бути супергероєм. Вона знову записує мене на позачергову консультацію до гидкої тітки і купує костюм пірата. Я ображаюсь, кажу, що нікуди не піду, але мати і слухати мене не хоче. Мені, як і раніше, самотньо – увесь мій альбом, до останнього аркуша, розмальований. Благо, що у мене не відібрали олівці і туалетний папір, а то б довелося малювати прямо на нових шпалерах і зустрічатися з психологом кожен день.

Я переробляю свій костюм. На дівчачій хустці я малюю подобу маски і вдягаю її на обличчя – я стаю героєм-лиходієм. Мати губить мене серед натовпу дітей, а коли знаходить – ойкає і закочує очі. Я підбігаю до вікна, загортаюся у фіранки, як в плащ, та верещу, щоб вона не підходила до мене, бо я ініціалізую ядерну зброю, хоча я навіть не підозрюю, що це в дідька таке. Мати ще сильніше обурюється: на неї дивляться батьки інших дітей та керівники гуртка. Я стаю не тільки предметом її сорому, але і об'єктом насмішок дітей. Мені все одно, мої таргани давно захопили мозок. Я ні в чому не винен.

– Йди до мене, негіднику! – кричить мати та червоніє гірше за помідор. – Я зараз подзвоню психологу і ми підемо звідси!

– Ненормальний! – сміється один із хлопчаків, вбраний ватажком блідолицих.

«Ні! Я нормальний! А ви всі дивні...» – знову повторюю я, відпускаючи штору з полону своїх рук.

Сьогодні я закінчив державний університет і отримав ступінь магістра. Я фізик-технолог. Я взірець нормальності: ходжу на побачення, п'ять днів на тиждень працюю і ношу сірий бляклий одяг. Я нічим не відрізняюся від натовпу. Я такий же, як і всі вони, нудний. Олівець в моїх руках з'являється тільки для того, щоб накреслити чергову схему. Всі мої фантазії помирають після сну, і ніяк не втілюються в реальність. Я звикся з почуттям буденності, рівності.

На завтра в мене призначена зустріч з моїм психологом, і вона підкаже мені, що робити далі, для того, щоб мої таргани остаточно здохли, і я звільнився від відгомонів дивацтва назавжди.

Байдужість

Байдужість. Як же люди ненавидять цю властивість в інших, як лають за черствість, але, часом, лише байдужість може врятувати життя.

На наших землях розгорнулася війна, цілком поглинаючи квітучі поля. Епоха людей повинна була закінчитися в цей кривавий день назавжди – це відчував кожен. Колись давно територія належала безсмертним ельфам, які жили в гармонії з природою, але війна з орками змусила їх відступити, щоб зібратися з силами. У тій фатальній війні ельфи самотужки захищали спокій на теренах батьківщини, не шкодуючи ні сил, ні своїх дітей. Ніхто більше не погодився допомагати їм у боротьбі проти загарбників. Люди залишилися осторонь, як і багато інших поодиноких народів, от тільки інші представники не відбирали землі ельфів, користуючись тимчасовою слабкістю раси ельфів.

Ельфи прийшли зі зброєю та вогнем, щоб повернути те, що належало їм споконвіків. Та вже не одинокою ордою. Дракони стали на їх бік. Люди багато століть винищували крилатих істот заради їх шкури і іклів. Бувало і так, що дракони ставали жертвами заради потіхи короля людського роду. Кров вогняних істот проливалася насмарку, по-варварські віддаючи данину величі раси боягузів.

Настав час розплати для відновлення справедливості, яку порушили. Володіння останнього короля людського роду палало вогнем. Дракони кружляли в небі зграєю, вивергаючи смертельне полум'я на голови смертних людей. Дим клубочився вище хмар. Королівство палало зсередини, викурюючи людей, як мурашок з мурашника. Крик лунав від усюди, а металевий сморід перекочувався у повітрі набридливим шлейфом.

Під ринковим прилавком сидів маленький хлопчик п'яти років і міцно стискав у руці дерев'яний меч. Зброя з тупим кінцем, навряд чи могло врятувати йому життя, але малюк не випускав рукоятку з пальців. Вони разом з батьком зробили з дуба дерев'яний меч, щоб хлопчик поступово навчався військовій справі. Його допитливі перелякані очі крадькома вдивлялися в далечінь, намагаючись відшукати силует батька, але перед його очима гинули люди, бездиханно падаючи на холодну землю.

Серце дитини металося в грудях, як скажене. Він хотів зникнути, розчинитися у повітрі на атоми, щоб жодна душа його не помітила. Страх так скував його, що він боявся навіть поворухнутися. Маленьке тіло здригалося. Він тихо заїкався і тримався з останніх сил, щоб не заплакати. Батько говорив йому, що чоловіки не плачуть, і тому він не плакав. Як перелякане кошеня горнулося до володаря, так він притискав коліна до грудей, похнюпивши голову. Дитина заспокоювала себе лише тим, що скоро його батько з завзяттям героя знищить ворога і все буде як раніше.

Кроки... Хтось помітив його і повільно наближався, прокладаючи свою стежку трупами людської раси. У цій ході було стільки впевненості, що малюк втиснувся в стінку прилавка. Він подумки хотів проколоти серце ворога деревинкою, як шпагою, наскрізь, але він був ще занадто малим для того, щоб піти проти інстинкту самозбереження і проявити героїзм. Кроки стихли. Дитина не витримала та забруднила штани, пускаючи тихо на волю гіркі сльози. Перед поглядом були лише високі ельфійські чоботи і більше нічого.

Постать повільно опускалася до низу, згинаючись в колінних суглобах: вона складалася, як конструкція, якій не вистачало олії, наче навмисно для залякування хлопчика. І ось перед дитиною постало обличчя молодої эльфійки, на блідих щоках якої запікалася кров.

– Aiya! – вимовила ельфійка, ледь помітно усміхаючись.

Дитина не знала ельфійського діалекту, але чула від предка, що так ельфи вітають людей. Хлопчик шморгнув носом і витер кулаком соплі, які вже стікали на підборіддя.

Молода ельфійка насупила чоло, спантеличено вирішуючи вбити людське дитя або помилувати. Якщо вона буде милосердною і врятує дитину, то через п'ятнадцять років він захоче помститися за своє королівство і короля, і принесе їй голову ельфійського царя. Якщо ж вона уб'є хлопчика, то зітре з землі життя, яка ще не сформувалася. Дитина була для неї чистим аркушем паперу. Парубок ще не мав своєї біографії, своїх подвигів, але вже відповідав за дії своїх предків.

Вона могла зробити вигляд, що нічого не бачила там... під прилавком розваленого ринку. Тоді б в її души не стали боротися дві сили: материнський інстинкт і обов'язок воїна свого народу. Люди часто сміються, пригадуючи фразою: «Бачиш людині погано? Так відвернись, пройди повз неї! Знайди людину, якій добре». Вона могла знайти воїна, рівного по силі, у якого виходили добре тримати меч, – і вбити його.

Чому ж вона не проявила байдужість? Представниця невмирущого народу натиснула на держак кинджалу великим пальцем, і той став показуватися з алмазних піхов назовні. Так яка ціна байдужості?