Єлагіна Ада

м. Дніпро

2000

дві тисячі, дві сотні, дві дуги,
два сонця й ночі дві,
я вірю кублам завчених шляхів
й сухій траві;
і бачу брови на обличчі тьми –
кислотні два пера –
той дикий, недоречний оберіг,
що ти дала.

несу в зіницях твій зелений рух,
твій дім в собі несу,
як двісті експедицій на той світ,
мій денний сум.
півмісяця викочується з уст – і рветься з болем сміх.
о ні, я не сміюсь – я регочу
з надій пустих!

і п’ють мене, і манять на пустир
два сонця й ночі дві,
а я іду, безмовний бедуїн
пустель твоїх.

****

сніг на Різдво.
я знаю, що під снігом,
яка під ним опалена земля,
і як у лігво з істеричним сміхом
повзе під сніг рубінова змія

ії луска
начищена й блискуча,
з-під черева іде багристий слід,
всі лінії покручені зміючі
ведуть до місця, де звіздар стоїть

тонкий, як тінь,
подібний павутині,
хитається в слабкій своїй красі,
у плетиві червоному на білім
чекає він на знаки від месій

а ніч не йде,
ніч стала - ненастанна,
дивись хоч в себе, хоч у денне тло,
цей білий безмір, - як глибока рана,
спинився понад світовим котлом

і жде звіздар
то слова, то пророка,
свічок не палить на зорі своїй;
навколо білий гіпнотичний спокій
і довгий сон погаслих ліхтарів

усім, хто йде,
шлях видно лиш на сажень -
сліпуча гладь в очах, немов плита.
то як же іскра їм дорогу вкаже,
коли й вогню ніхто не пам'ята?

****

чорне волосся з червоним туманом,
чорне волосся з магічним дощем,
сяйво північне росте над барханом,
над чорним барханом тече.

і світиться вітер, торкаючи звиви,
затемнені звиви густого шатра,
той, хто не бачив, мені б не повірив,
сказав би, що так не бува.

а я все дивлюсь на розмаєні ниті -
мости і артерії вищих світів -
і чорно палає зоря у зеніті,
і дивиться м'яко згори.

рано ще бути, і пізно, щоб спати,
входить вогонь в магнетичний туман,
чорне волосся - гаряча лампада -
для світла - і пастка, і храм.

****

коли твій погляд димний і важкий,
коли твоє волосся пахне ладаном,
я не в собі,
я - вітер вировий
перед лицем жаданим, мов украденим;

і гусне ліній прямовисна смоль,
жовтавий лоб обрамлює і вилиці:
як видиво, тримаю образ той,
як прокажений, я люблю на відстані.

ти - місяць, що іде на чорний спад,
останню чверть у власній жовчі губиш,
а я люблю твій невиразний склад
І у безмов'ї ненависні губи.

над лівим оком в тебе спить пожар,
над оком правим голубіє Сіріус,
твій темний рух, як відьомський відвар,
ніяк в мені не згасне і не виболить.

і я все йду у твій лунарний дім,
у скло і світло б'юся кожним атомом.
як дивно бути зайвим і чужим
тому, чиє волосся пахне ладаном.

****

ходить світло у лінії кожній,
як у тілі на білому тлі —
день весни — їй інакше не можна —
лиш себе всю віддати землі.

ходить сонце за тінню сирою —
і стоденний свій робить прорив.
ти в собі — і немов не з собою
по той бік од зіниць говорив.

і ламає зап'ястя деревам,
лихоманить торішню траву,
і оголеним гіллям, як нервом,
відчувається трепетний струм.

де ти є? і так хочеться вийти.
де ти є? і виходить із тіл
день весни, — наче вийшов спаситель
із човна, що давно перетлів.