Загоровська Любов

м. Івано-Франківськ

Петрович гарний чоловік

Знаєш, що я тобі скажу, мала? Петрович гарний чоловік і то не жарти. Чому я в цьому впевнений? Бо він добре ставиться до таких, як ми. От і до тебе він добре ставиться, але ти хоч на вигляд дрібна, але, напевно, велика людина, якщо Петрович за тебе просить. До таких, як ти легко ставитися добре, а людина по-справжньому хороша тоді, коли добре ставиться до таких, як ото я, або Толік. Правда ж, Толіку?

Ти не думай, він мало говорить, небалакучий чоловік. А я тобі розкажу, як хочеш послухати, про Петровича. Я тут не так давно живу, поїздив трохи. Ех… З мого життя можна не одну книжку писати, тільки хто їх читає ті книжки… Знаєш, де я народився? Далеко звідси, аж в Дніпрі. В тому, що колись був Дніпропетровськ. Дивно так, змінили назву, скоротили, а звучить гарно. Тобі подобається, Толік? Мовчить, значить подобається. Знаєш, мала, а я туди якось їздив. Думав, щось впізнаю. Дурний такий став: ніби річна дитина може щось запам'ятати і впізнати потім, коли вже сороківка минула.

Я ж дитдомівський, от як життя не склалося з самого початку. Мене на вулиці знайшли, під воротами інтернату. Казали, що маму розшукали, а вона мене не захотіла назад взяти: викинула та й викинула. Так і ріс. Спочатку в одному інтернаті, потім перевезли в інше місто, де були старші діти.

Ні, не били так, щоб сильно. Але знаєш, ті хто живе в інтернаті, але має десь батьків, вони інші, вони щасливіші. А коли розумієш, що тебе ніхто ніколи не забере додому, то дуже сумно буває. Я все думав: виросту, розбагатію, матиму великий будинок і обов'язково машину. Знайду тоді маму і заберу до себе жити. Не просто ж так вона мене викинула, не просто так ніколи не розшукувала. Значить, важко їй було, мамці моїй. А я б її ні про що не питав, просто забрав до себе жити. А якщо в неї ще діти були, і їх би забрав. Так собі часто думав. Ото поведуть нас на прогулянку, йду вулицями і на людей дивлюся, очей відвести не можу. Все думаю: а раптом ота висока дівчинка – моя рідна сестра. Воно, певна річ, добре мати брата, але чомусь хотілося саме сестру. Таку-от, з довгим волоссям і обов'язково з бантиками в косах. Я б її захищав від усіх. Та й взагалі, добре, коли є рідний брат, або сестра, добре, коли взагалі хоч хтось є. Ти не забувай про це, мала, я не просто так тобі все розказую.

Закінчили ми школу, вийшли з інтернату і куди далі? Жити нема де, працювати – куди ж підеш? А Ніндзя, був там один такий чоловік, взяв нас жити до себе. Всяким вони займалися, не буду розказувати, бо то давня справа, та й ти, мала, не прокурор, аби це слухати. Я з ними не хотів ходити, все думав піти десь працювати, аби вчитися далі. Але їсти щось та й треба. Ставили вони мене «на стрьомі», коли на справу ходили. А потім пов'язали їх усіх. А Ніндзю знали уже, то в нього не вперше так було. Прийшли до мене міліціонери і кажуть:

– Візьми все на себе. Тобі термін малий вийде, а мужики тебе не забудуть.

А я дурний був, погодився. Вже потім дізнався, що справа «мокра» виявилася, малих термінів по такій не дають.

Що, Толіку, зітхаєш? Ти ж також по такій статті сидів. Добре, не сердься, не про тебе розмова.

Зона… А що зона? Такий самий інтернат, все знайоме, звичне. Теж вставати по дзвінку, їсти по дзвінку, та й їжа не надто відрізняється від тієї, що все життя їв. Думаєш, були мені передачі? Надурили мене тоді вони. Я спочатку чекав, чекав, а потім махнув рукою. Як все життя сподіваєшся тільки на себе, то й не дуже віриш, що комусь ти не байдужий.

Так і відмотав термін. Тільки вийшов, доїхав до свого міста, а мене там уже чекають міліціонери. Ті самісінькі, тільки звання вищі в кожного.

Кажуть мені:

– Ти в нас на приміті тепер.

А мені таке: на приміті, чи ні, яка різниця. Тільки от що погано: жити нема де, їсти нема що. Не красти ж іти. А на роботу, з таким місцем прописки, як в мене була, не дуже хтось хоче брати. Те саме, що з інтернатом. Як не крути – все така ж зона.

Став бомжем, спав десь у підвалі місяць. Приходять до мене ті ж хлопці в погонах:

– Слухай, – говорять, – тут в нас ціла гора дрібних справ нерозкритих. Будь другом, напиши, що то ти винен.

То я зараз так розказую, розмова трохи інша була, але суті то не міняє.

Спочатку став я і думаю: «Ніколи! Скільки можна на небо в клітиночку дивитися?»

А потім подивився навколо: де ж воно інше небо, без ґрат на вікнах? На зоні хоч їсти вчасно дають і спати є де. Прийде зима, як мені її в підвалі пережити? А красти – ні, я точно не збирався. То вже в мене принцип такий: сидіти на зоні – то одне, а робити щось погане – ні, так не можна.

Махнув я рукою, підписав явку з повинною, хлопці справи позакривали. Купили мені на радощах новий спортивний костюм і кросівки, і навіть торбу з продуктами передали. Одну лише, але й того робити не зобов'язані були. І почалося все знову, як завжди, як звик уже.

А коли термін закінчився, поїхав я зразу до вашого міста. Бо там міліціонери, може, знову на мене чекають. До них я повернутися встигну.

Тут як: нікого не знаю, все чуже. Знайшов теплий підвал, почав на вокзалі біля кіосків трохи підзаробляти. Треба ж деколи перенести щось важке, чи вичистити якесь болото. А потім прийшла дівчинка, така от, як і ти, невисока, але серйозна. Каже:

– Приходьте до нас, в будинок нічного перебування.

Пішов я, там і Петровича зустрів. Розказав йому свою історію. А Петрович – гарний чоловік, ти й сама знаєш. Живу я тепер там. Маю своє ліжко, а Петрович мені роботу знайшов. На великому такому підприємстві працюю! Хто б мене з вулиці туди взяв? А Петровича послухали. Ото в них режим роботи: о восьмій ранку вже треба бути на місці і не дай Боже спізнитися. А я на двадцять хвилин раніше приходжу, просто так. Бо то, по суті, перша моя робота на волі. І так мені там гарно! І начальник добрий: зустрів мене недавно, говорить:

– Гарно працюєш, старанно. Якщо і далі так буде, виділимо тобі кімнату в гуртожитку.

Чуєш, мала, цілу кімнату матиму. Без нікого, тільки я там житиму. Ото місця багато! Навіть не віриться.

Та й підзаробляю щодня потрохи, або на вихідних. Навіщо мені аж два вихідні? Що робити стільки часу? Ото Петрович мене й позичає різним добрим людям. Я ж усе вмію, і ремонт зробити, і на городі попрацювати. Платять, хто скільки може. А мені й вистачає. І от за такими, як Толік, наглянути можу. Бо він ще на своїх ногах нетвердо стоїть. Може спокуситися на легкі гроші. Не кривися, Толіку, я це все пройшов, я на таких, як ти, надивився за ці роки. Не один плакав тихцем потім у подушку, що не було кому розуму навчити. Але ти не журися, я тебе не покину.

І ти, мала, не журися. Зробимо тобі ремонт в квартирі. Нічого, що нема жодного чоловіка поряд. Аби ти здорова була. А Петрович просив: «Зробіть, хлопці, по-людському. Так, як мені би зробили». І зробимо, бо Петрович – гарний чоловік, для нього ні часу, ні рук не шкода.

Що, Толіку, кажеш? Ні, уже нікого не хочу до себе брати. Постарів, видно, думки змінилися.

Але чекаю тепер на відпустку. Бо хочу поїхати і таки розшукати свою маму. Не буду їй дорікати, нічого не казатиму. Просто хочу знати, яка вона. А ще хочу подивитися їй в очі. Отам, на зоні, не спав часто, дивився на небо і думав: навіть тварина народить дитинча і не кидає, вигодує, виростить, тоді відпускає, аби само про себе дбало. А вона мене викинула. Просто так. Уже не хочу знати, чому, вже не цікавить та причина. Просто хочу подивитися їй в очі – і все. І ще, цікаво ж побачити, якого кольору її очі…