Яковишина Тетяна

м. Дніпро

ПОДОРОЖ ДОВЖИНОЮ У ЖИТТЯ

Життя прожити – не поле перейти.
(Українська народна мудрість)

Із динаміків лунав голос бортпровідниці. Літак стрімко набирав висоту і дід Данило заплющив очі. Хоча який він тепер Данило, він – Ден, містер Тишківські. Ніби й не українець. Та й ріже вже ж вухо отой містер, особливо у сполученні з Тишківським. Бач, а за місяць він майже одвик від такого звертання. Але там, куди він прямує нема панів, втім як і товаришів, тільки самі містери. У Канаді – він не дід і не батько, а самотній старий чоловік, який тихо доживає свій вік у пансіоні місіс Томплінсон у мальовничому містечку Вікторія на узбережжі Тихого океану, де вітер тихо шепоче лапатим листям магнолій – “чужинець…, чужинець…”. Через якусь добу вдома, чи все ж таки в приймах, його подорож у минуле буде здаватися сном.

Калейдоскоп пам'яті замиготів старими фотографіями, відбиваючи його долю. Він чекав на ту подорож більш ніж півстоліття, відтоді як покинув Надезю, синів, свою хату, яку і зараз бачить всю у вишневому цвіті, город, що спускався до річки, свою Батьківщину, свою Україну, в далекому двадцять третьому. Вони мали виїхати всією сім'єю, але життя завжди вносить свої корективи – малий Петрик захворів, тож вирішили, що спочатку він поїде один, облаштується, а вже потім забере родину. Втім не сталося, що намріялося. Не судилося жити разом, дружину з дітьми не випустили, і вже тільки тепер Данило довідався що всі його спроби об'єднати сім'ю коштували Надезі страшні п'ять років ДІПРу 1 . Зв'язок перервався на довгі роки. Він жив надією на зустріч, а вона – синами, рятувала їх від голоду, з війни не дочекалась молодшого. Та війна була ще однією спробою знайти родину. Але одержав тільки суху звістку – рядовий Петро Данилович Тишківський героїчно загинув під Бреслау, а за старшого Павла – відомостей не було. Це здавалося незрозумілим, як то людина могла щезнути. Та ще жевріла в серці надія на зустріч. Знов листи до Міжнародного комітету Червоного Хреста, і чекання, чекання, чекання. На початку шістдесятих, у “ відлигу ”, він написав свого першого листа старшому синові, довідався, що став дідом. Потім фото – його з котом та видами Британської Колумбії, рідше їх, зате всією сім'єю, щасливі всміхнені личка, і Надезя, й Павло, незнайомі йому, але такі рідні – невістка Оляна та онука Юлька. Довгих десять років листування. Спроба одержати дозвіл на в'їзд, одна, потім друга, також невдала, а за третьою пустили. Яке щастя, воно здавалося розірве груди. Протягом місяця він має право гостювати у свого сина та пересуватися по країні згідно затвердженого маршруту. От уже придбані квитки. Від подарунків ниють руки. Нарешті він виходить з прибитого літньою пилякою аеропорту у занедбаному обласному містечку. Сонце просвічує крізь куряву, фарбує її у золотавий колір, засліплює, й не дає змоги роздивитися навкруги.

На якусь мить Данило розгублюється, на очі набігають сльози, серце болісно стискається в грудях, – “ Де ж син, що мав його зустрічати? І хто з тієї юрби його син? Раптом він не взнає свого сина. Який жах. Який же він після цього батько. І що в нього є – нечітке зображення з старої чорно-білої фотографії.” Він хапає ротом повітря, як викинута на берег риба.

А ж раптом – “Татку! Татку!” – неначе вигук синів з минулого, й високий білявий чолов'яга, що так нагадує його самого ще двадцять років тому, але з блакитними очима Надезі, впевнено крокує назустріч.

“ Синку ” , – шепотять губи Данила в таке рідне плече.

Потім вони їдуть на районному бусику-торохтію по розбитих дорогах у село, й старий Тишківський взнає і не взнає місцевості. Ще довго він дивується змінам навкруги. Нової хати, котру вони збудували з Надезею, після того як побралися, вже не було, та її місці знаходиться колгоспна ферма. Ставок, на березі якого він освідчився в коханні своїй дружині – найкращій дівчині на селі, заріс очеретом, старі верби повсихали. Ліпший побратим подався до міста, спочатку воював, потім служив, військовий пенсіонер, що побоявся зустрітися аби не втратити пільги. А його Надезя! Він ледь збагнув, що та виснажена роботою згорблена жінка, з порепаними пальцями на мозолистих руках є його красуня-дружина. Допомогли очі, великі і глибокі, що вміщали цілий світ, як і в перший день їхнього знайомства.

Картає себе Данило, що не виконав він свого чоловічого обов'язку – не захистив родини в лихоліття, втратив сина, передчасно постаріла дружина. Гірко й порожньо стає на душі від непрожитого життя, невиправданих мрій і сподівань, котрі, як хвилі, розбилися об цебрини буття. Ще нікому не вдавалося переінакшити свою долю.

Протягом місяця Данило вирішує складне для себе питання – “ Зостатися чи повернутися до Канади ” . Адже він кожного божого дня протягом півсотні років життя на чужині мріяв опинитися вдома зі своєю родиною, в своєму селі, на Батьківщині. Данило подумки живе у тому далекому минулому, хазяйнує, пестить дружину, виховує синів. Не може пристосуватися до дійсності. Виявляється, що він не спроможній жити в тісних лещатах пересічного громадянина СРСР. Його особистість розривається на тисячі шматочків. Відповіді не знайти.

Але все вирішила Надезя, бо добре знала свого Данька, його щиру цілісну натуру, бачила як йому болить: “Не край сво є серце коханий, повертайся, ти тут не зможеш. А ми завжди будемо з тобою, в твоїх думках. Як і ти в наших. ”

Тяжкі проводи, тепер вже на завжди. Він не намагається стримувати сльози. Знов аеропорт, літак, котрий тепер вже йде на посадку, і голос бортпровідниці. Та того всього Данило вже не бачить і не чує, адже його серце не витримало повторення розлуки вдруге і душа навіки зосталось зі своєю родиною на Україні.

1 ДІПР – дім при мусових робіт.