Бова Ірина

***

Війни, хвороби і суїциди,
Вбивства людей, люди-вбивці, відомі.
Можуть жахіття творити сусіди,
Можуть творити тобі не знайомі.

Десь нам над нами панує верхівка,
Міряють-душі-руйнують роками.
Пані й панове, ідіть по домівках!
Знайте, там зверху є дехто над вами.

Вимкни газети, плакати, мережі,
Щоб загасить голоси «всемогутніх».
Будемо Ми відміряти їм межі,
Будем свідомо іти у майбутнє!

Тимчасово

Вона собі завжди казала,
Що так – лише тимчасово.
Душила оте, що кричало
І мучилось від «примусово».

Вона так ділила сторіччя.
Не те, щоб хотіла – бо треба.
Коли ж заросли всі узбіччя,
Згадала сердешна про себе.

Посіріла, з часом схилилась,
Думками по мріям пробігла…
Коли ж усе раптом змінилось?!
Що зовсім пожити не встигла…

Певно досить

Роззявивши рота,
Забувши про стрілки,
Дрейфує по місту бездумна душа.
Скінчилась робота,
Іти б до зупинки…
Але не додому і не поспіша.

Забивши на досвід,
Бере трьохколісний,
Сідає на нього, мчить понад усе.
І стелиться всесвіт,
І певно навмисно
Від щастя щосили колеса трясе.

Бо може вже досить
Ходить на роботу,
А потім додому за кілька годин.
А всесвіт той просить
Забути турботи,
Бо вас таких безліч, а він-то один.

Жінка

Я випадково почула про тебе.
Почула чудове, відчула не дуже.
Я хочу забути про тебе, мій друже,
Мені тебе й зовсім і трохи не треба.

Забуду твій смак, зупинюсь, відпочину,
Згадаю відсутність твою, засумую.
Я інколи часто навіщось руйную.
Я – жінка – не має причини.

***

Люба моя сіроока,
Ти дозволь мені, мила, сказати.
Я роками дивлюся на тебе
І боюся розлуку пізнати.

Добре я пам’ятаю, як бачив
Ще в дитинстві твої сірі очі.
Я не знав, що ті сни – то видіння,
Існування твоє напророчать.

Наче вигадка, наче бажання,
Ти з’явилась в житті досконала.
Я щовечора дякую долі,
Що мене із тобою з’єднала.

Вірю я, що в минулому світі
Теж моєю була. І от нині
Я вимолюю в Бога можливість
І в майбутнім житті тебе стріти.

Що як я народитися зможу,
Коли ти доживатимеш днини?
Твої очі шукатиму всюди
І тебе неодмінно зустріну.

Ой ти люба моя сіроока,
Я благаю, лиш дай мені слово,
Що ти будеш мене пам’ятати,
Поки я не знайду тебе знову.

***

Намагаюсь про тебе забути
І бездумно книжки гортаю.
Щохвилини – цього не позбутись –
Я на тебе увагу звертаю.

Ти чаруєш мене своїм станом,
Простотою своїх чітких ліній.
І здається, я не перестану
Бачить всюди твої дикі тіні.

Лише ти – свідок моїх ілюзій,
Знаєш те, що я можу хотіти.
Ти – найкращий з уявних друзів.
Коли сумно, малюєш квіти.

Тільки ти знаєш, що могло бути
Між рядків моїх дивних історій.
Я не зможу про це забути.
Коли хочеш, малюєш зорі.

Я не можу ніяк уявити –
Через це вночі інколи плачу –
Яким чином тебе зупинити
Замальовувать все, що я бачу.

Намагалась про тебе забути
І бездумно книжки гортала.
Все одно олівцем на сторінках
Щось писала, або ж малювала.

Післяноворіччя

Білий сніг стає яскравішим
Від барвистих шматків пакетів,
Від хвилястих стрічок кольорових
Дорогих, та чи якісних брендів.

Якось так воно гарно стрибають
По заліплених снігом доріжках
Коробки дуже модних девайсів,
Про які тільки й пишуть у книжках.

Паперові обгортки з «конхветів»
І французьких «мазюк» для обличчя
Прикрашають кущі і дерева
У святкове післяноворіччя.