Одного ранку я проснувся,
Позіхнув та потягнувся,
Швиденько ноги в руки взяв
І до базарних лав помчав.
Дивлюсь на прилавок,
Збагнути не можу...
Щось лежить, а що?
Їстівне чи негоже?
Продавчиня гукає:
«Скоріш обирайте,
Дарма не стовбичте,
Беріть поспішайте!
Ось, совість дрібненька,
дешева-дешева,
А всеодно нікому не треба.
Пиха, жадібність, зрада
– цього в нас багато,
Заздрість, на будь-який смак!
Купуйте на свято!»
Дивний же у вас базар, – кажу.
Знизує плечима:
«На що є попит те і привожу, –
І зло так зміряла мене очима. –
Сьогодні у ціні зрада і нахабство,
Жадібність й презирство.
Людські ж чесноти було знецінено
І на розпродаж кинуто.
Шукайте їх десь у мішку,
А може вже й на смітнику».
Ось така вийшла невтішна розмова,
А може це сон –
нічного марення полова?
То чи не варто нам бажати,
Те, що ми б хотіли мати,
А не те від чого хочеться тікати.
Страшна хвороба захопила люд
І це не сказ, не кір, не перелюб.
Це не пташиний й не свинячий грип,
Що щось там сплутав й до людей прилип.
Це значно, значно гірше і сильніш,
Це те що є в людині, хоч лікуй її, хоч ріж.
Поки сам собі не скажеш: «Досить!»
Страшна хвороба ненажерливість все просить,
Просить: «Дай та дай! Мені, мені!»
Спитаєш: « І навіщо це тобі?»
Відповість миттєво: «А щоб було!»
Їй, бачте, всеодно кастрюля то чи НЛО.
Хтось на власний літак гроші збирає,
Проте, всім на щось не вистачає,
Кому на хліб, кому на ковбасу
І я, здається, задніх не пасу,
Але сусіда не наздогнати мені,
Бо йому не вистача на нове ауді.
Та скільки там й на що б не вистачало,
Все нам буде мало, завжди мало.
В боротьбі за комфорт і насолоду
Знищуємо основу життя – питну воду.
Звикли тільки брати у природи,
А хочемо ще й гарної погоди.
Перед нею, матінкою, в неоплатному боргу.
Боріться люди за життя, за чистоту!
Бо закон природи ти не оминеш,
Що посієш, друже, те й пожнеш.
Йде бабуся на базар
купувати капусту
й сухофрукти на узвар.
Їй вусатий продавець
капустку то одну то іншу
подає. От молодець!
А бабця пильно розглядає:
чи не добачає ,чи не довіряє?
- А капусточка у вас рання? – питає.
Та ще зранку була рання,
а тепер стала як ви, –
той відповідає.
Якось на свіслофорі стою
На зелене світло чекаю,
скріше б додому – мрію плекаю
стою собі, стою і думку гадаю.
Хоч ніякого транспорту поблизу не має,
Інстинкт самозбереження мене застерігає.
Адже у нас шумахерів вдосталь вистачає.
Вигулькне, зіб’є і зникне, ім’я не спитає.
Хоч навіть і «зелений» безпеки не гарантує
Є такі що поспішають і життя не цінуюють.
То ж коли «зелений» блимнув, йти не поспішаю
Я краще ще трошечки перечекаю.
Водій зупинився, дивиться мені в очі
Чемний, пропускає, рукою вже маше,
Велике йому «Дякую!» наше.
А він мені в спину:
«От пішли люди, стоять і чекають!
Проходьте-проходьте,
Зелене ж світло! Чи правил не знають?
Це ж пішохідний перехід,
А не пішохідна стоянка!
Що це у них за нова забаганка?»