м. Дніпро
Осінь-чарівниця... Чи було у вас таке відчуття, що ніби і є земля під ногами, ніби небо звично висить над головою, але... Але вони нібито жартуючи помінялись місцями і ти летиш у прірву, летиш, і ніяк не збагнеш, коли ж це падіння припиниться.
Шукати себе. У листі, що шепоче під ногами, у небі, до якого у благальному жесті підняли свої гілки дерева. Хто я? Чому? Для чого? Питання летять разом з птахами у невідомі краї на пошуки відповіді.
Мені б з вами та не можу, бо крил не маю. Я знаю всі відповіді в середині. Але там в середині зараз так багато намішано, що вже і не розбереш де правда, де брехня, де вигадка.
Мені здається, що в дитинстві ми краще знаємо, що нам треба. Бо ж насправді людині для щастя потрібно не так вже й багато. Це згодом людина росте і їй потрібно все більше та краще.
«Залиште минуле в минулому. Вам сьогодні пощастить. Вас очікують цікаві зустрічі та несподівані повороти долі. Довіртеся їй» – оптимістично верещала телеведуча ранкового шоу, зачитуючи гороскоп на день. Щось поки що не дуже щастить.
Ноги самі собою привели мене на Монастирський острів. Для мене це особливе місце, де я можу відновити рівновагу та спокій у душі. За храмом, біля дерева, що роздивляється своє відображення у воді, дуже добре мріється. І неспокій потроху заколисується хвилями Дніпра. Він здається мені таким собі жвавим дідусем, якому все цікаво, в якому багато сили та мудрості. А ще він гарний співрозмовник, бо завжди вислухає. Може підкаже, що робити, коли втрачаєш опору під ногами, коли почуваєшся в цьому житті трохи зайвим?
Зі мною це трапилось тоді коли невдачі міцним кільцем затисли мене ...
По всіх фронтах пройшовся якийсь злий «мінус».
Робота, що донедавна здавалась цікавою, сьогодні нічого крім почуття обов ' язку не викликає. І намагаєшся увімкнути інтерес, але не виходить. Невже перегорів?
Друзі? У всіх свої клопоти, все менше часу на зустрічі. Хто його краде той час? Чи ми не вміємо ним керувати? А ось він добре нами маніпулює, просто розставляючи нові пріорітети.
Кохання – це найболючіша і та сама остання крапля, чи поштовх, який вибив землю з під ніг. Чому ми закохуємся не в тих чи не ті закохуються у нас? Я покохав дівчину, що закохалася в іншого. Тим самим я розбив серце тій, що була закохана в мене. І що ми маємо у підсумку? Купку розбитих сердець.
І взагалі життя штука мінлива і водночас постійна, бо ніби все і змінюється, але так вже було колись. І війни, і революції, і різні союзи, були кохання, віра, зрада, смерть. Невже все було вигадано до нас і ми маємо тільки повторювати? Жити по написаним вже сценаріям, обираючи собі ролі? Невже так? Чому так? Навіщо?
Почувся плескіт. Я подивився у той бік і побачив, що у воді щось зблиснуло сріблом. «Невже риба? Така велика!» – майнула думка.
Неподалік прогулюється закохана парочка, вони так захоплені одне одним, що нічого навколо не помічають, сподіваюсь їх не чекатиме таке розчарування та біль, які дістались мені. Але що б там не було, я щасливий, бо знаю, що таке кохання.
Знов почувся плескіт. Цікаво що ж це блищить? Дуже схоже на величезний риб'ячий хвіст. Пішов й знайшов міцну палицю. Занурив її у воду і кілька разів стукнув по тому хвосту.
І раптом чиїсь руки схопили палицю й потягнули на себе. Я полетів у воду. «Що це? Цього не може бути!» – промайнуло в голові.
Холодна вода. Хтось тягне мене під воду. Треба відпустити палицю, але руки не слухаються. Одяг обліпив тіло, став важким. Як безглуздо. В голові німим кіно прокручується моє коротке життя. Невже все? Потім ще один ривок вниз і раптом повітря. Хапаю його з жадібністю.
А якийсь хлопець стоїть передімною, б'є долонями по воді та сміється. Смішно йому. Я ж ледь не вмер і палиця ще у руці, стукнути б його. З моїх грудей вихоплюється кашель, це так я сміюсь разом з ним.
- Ну ти даєш, – каже хлопець. – Ти так міцно вчепився за палицю, я чесно кажучи, такого не очікував.
- Я теж, – прохрипів я, ледь виштовхуючи з себе слова. Мене почали бити дрожаки.
- Ходімо на берег, бо ти, мабуть, змерз.
Тільки зараз я помітив, що щось не так. Бо тут було літо, білий пісок на березі, зелені дерева стоять поодаль. Кольори – яскраві, та й вода – солона. Я трохи наковтався її. Це не була річка, це було море. Але як?
- Круто еге ж? Річка – море, риба – людина, – посміхнувся він.
- Риба? Я думав, що це мені привиділось. Це якийсь жарт? Ти хто?
- Я – знак зодіаку Риби, – сказав хлопчина і плюхнувся у воду
зграйкою рибок, а потім випірнув знову людиною. І я побачив у нього на плечі знак: дві рибки пливуть у різні боки.
- Де це ми? – спитав я у нього. – Що відбувається? Я вмер?
- Ні, ти живий. А от як, тобто чому ти сюди потрапив я не знаю. Я
думав лише пожартувати, скинувши тебе у воду. Бо ти був дуже вже серйозний, – відповів той, і потягнув мене до берега сушитися.
Коли я нарешті перестав стукотіти зубами, розмова продовжилась.
- То де ми? – спитав я.
- Цей острів наш дім.
- Наш?
- Так, тут є ще мої брати.
- А ви хто?
- Я ж тобі казав знаки зодіаку? – Я Костас –Риби.
- Не можу повірити... – я стиснув голову руками, ніби від цього отримана інформація набуде прийнятної форми, щоб вміститися в голові і стане хоч трохи зрозумілішою. – Я на острові Знаків Зодіаку?!
- Сподіваєшся, що жартую?! А от і ні, друже, це серйозно. Я досі не вірю, що ти сюди потрапив. А тебе як звуть?
- Максим, – ми потисли одне одному руки. – То ви гороскопи, тобто зодіаки?
- Так. А зараз ми дізнаємось хто ти, – почувся чийсь голос.
Озирнувшись, я побачив хлопця зі знаком Стрільця, він, не давши мені добре його роздивитися, не вагаючись вистрілив в мене з арбалету.
Я відскочив в бік і загарчав, сам цьому дуже здивувався, тому з несподіванки всівся на землю. Сидіти було зручно, то я підняв ногу і почухав вухо. Після цього ошелешено поглянув на хлопців.
Вони сміялися.
- То ти у нас лев, – констатував Стрілець.
І дійсно, якимсь дивом я перетворився на лева. Відчуття були дуже
дивні. Коли спробував щось сказати, то в мене крім реву нічого не вийшло.
- Нічого зараз трохи заспокоїшся зможеш назад перетворитися, – сказав Костас. – Це справа звички.
Я покрутився на місці, спробував піймати свого хвоста. Раптом наступив на нього та покотився клубочком. А коли відкрив очі, то нарешті зміг сказати:
- Нічого собі... Я або сплю, або втратив здоровий глузд.
- Кого ти притяг з собою, Костасе? – До нас наближались парубки як дві краплини води схожі один на одного.
- Привіт, Димитрію-Близнюче.
- А чого ти звертаєшся так ніби він один, коли насправді їх двоє? – спитав я, підвівшись.
- Бо я і є один, хоч мене двоє! – засміявся Димитрій, ставши одним.
Але через секунду сміялися обидва Димитрія.
- Але так мені зручніше, – ніби виправдовуючись, сказав другий Димитрій. – Називай мене Дим.
- Я Макс. Димитрій, Дим чи навпаки?
- Навпаки! – засміялися хлопці.
- Пробачте. А якщо переплутаю?
- Не образимось, бо я ж один.
- А ви жартівники...
- І лоботряси. Скільки можна плескати язиками. Ми вас чекаємо, – пролунав приємний жіночий голос.
- Тут є жінки?
- Ні немає.
- А це ж тоді хто?
- Діва.
- Діва – це жінка! Я ж бачив!
- Це він, щоб ми швидше прийшли. Значить справа серйозна, бо він перетворюється тільки коли жарти закінчуються, – пояснив мені Стрілець.
- Ми – це ми. А ось ти звичайна людина. Мені цікаво, як ти почуваєшся? – спитав Риби.
Ми прийшли до якогось дивовижно красивого саду. У затишній альтанці був накритий стіл.
- Як не у своїй тарілці, – відповів я на питання.
- Доречі, пригощайся, – сказав Близнюки ставлячи на стіл одразу чотири тарілки з їжею, а потім ще і ще.
Від розмаїття їжі, очі розбігалися. За столом сиділо дванадцять хлопців, я був тринадцятим. І навколо моєї персони розгорілася суперечка. З розмови випливало, що вони не знають, що зі мною робити. Я запропонував відправити мене додому, але повставало питання: «Як?». Вихід був один: зрозуміти для чого я тут, адже у випадковості тут не вірили. А щоб це зрозуміти, треба дізнатися хто я. Жив собі людина людиною, звалився у воду і на тобі – опинився на їхньому острові. Це не може бути прото так.
Останє слово лишалось за Терезами, бо це саме його час головування на острові.
Мені здалось, що він би довго зважував всі «за» і «проти», але вибір був не надто великий. Допомогти мені знайти відповіді та повернутися додому, або дати померти після заходу сонця, бо людині тут не місце.
- Що ж Костас, зате ти вмієш вилікути від депресії, – спробував я розрядити ситуацію.
- Це точно! – посміхнулись Близнюки. – Бо тепер у тебе вигляд не
сумний, а переляканий.
- Якщо ти потрапив сюди, то певне знайшовши те за чим прийшов, матимеш змогу повернутися назад, – висловив думку Козеріг.
- Але ти можеш і не шукати, насолоджуватись морем, сонцем, пропускати пісок крізь пальці. І просто чекати смерті, – проговорив Діва. – Вибір є завжди.
Через почуте, я знову відчув, що земля тікає з під моїх ніг.
- Вибір за тобою, – підтримав мене Риби.
- Хочу додому! – прошепотів я.
- То давайте влаштуємо йому екскурсію по нашому острову! У нас є дві години до заходу сонця. Хто перший добереться до Кам'яного міста! – запропонував Овен. Від запалу він так швидко перетворився, що, побачивши його, я з переляку став левом. І ледь не наштрикнуся на жало Скорпіона.
- Обережніше, – сказала Діва. – Як малі діти.
Сказала, а сама зайняла найвигіднішу позицію для старту. Де її ніхто не зіб'є з ніг. Я поглянув на своїх нових друзів і в мене перехопило подих від захоплення. Ледь хвостиком не замотиляв та вчасно зупинився. Шкода, що час працює проти мене. Мені б хотілося познайомитися з ними ближче.
- Так, камені нам підкажуть, – сказав Терези.
Мені було цікаво як же він бігтиме. Але слово «Вперед!» знесло мене з місця з усіма моїми думками.
Ми бігли, тільки вітер свистів у вухах і п ' яти ледь торкались землі. Поряд зі мною бігли Лев та Рак. Рак рухався дуже швидко, може це через його велетенські розміри. І от перед нами розкрила свою пащу прірва, вона з ' явилася нізвідки, наче хотіла проковтнути. Я зрозумів, що для знаків це теж випробування, як і для мене. Їм теж загрожує певна небезпека. Я відтіснив Лева до найвужчої частини провалля, а сам всунув свій хвіст до клешні рака. Я не очікував, що це буде так боляче. Ми з Раком полетіли через найширшу частину, яка мені здалось становилась все ширшою. Я намагався хвостом закинути його якомога далі. Приземляючись, я боляче вдарився лапою об камінь і здер добрий шмат шкіри. Але ми перескочили через прірву.
- Як ти? – спитав Лев, набувши людського вигляду.
Я кивнув своєю волохатою гривою. Мені потрібно кілька хвилин, щоб знову стати людиною.
- Як ти тільки додумався тицяти мені свого хвоста до клешні? – репетував Рак. – Зайвий він в тебе чи що?
- Я до нього ще не звик, але він мені як рідний, – нарешті зміг відповісти я.
- Без Макса ти б не перестрибнув, – констатував Лев.
- Знаю! Та я б краще пригальмував. Доречі, ми вже майже прийшли.
Далі ми не поспішали. Бо я просто не міг йти швидко, бо навколо була наймовірна краса. Уявіть, купи різнокольорового великого і маленького каміння, що утворюють собою ціле місто: доріжки, будиночки. І ніби нічого не відбувається, тільки відчуття таке, що тут вирує життя.
- Прислухайся до себе, знайди свій камінчик, – сказав Скорпіон.
Я побачив, що всі вже на місці, навіть перерахував їх для вірності. Всі.
Як відчути? Кажуть, що думка, яка прийде перша, вірна. Мою увагу одразу привернув бурштин. Я взяв його до рук і він зігрів мене своїм теплом. Я розказав хлопцям, що на моїй батьківщині його добувають. Але замість того, щоб прикраси з нього радували око та серце, ці камінці ятрять душу тим, що стають наживою для злодіїв. От і виходить, що вони наче гіркі сльози нашої землі пролиті через нас, її дітей, що спродують її багатство за копійки, гроблячи своє здоров'я та не цінуючи життя одне одного.
- А звідки ти, хлопче? – спитав Водолій.
- З України?
-А там які знаки зодіаку?
- У нас ваші, японські, ще якісь...
- Зрозуміло. А чи є у вас свої?
- Мабуть так. Не знаю.
- Коли він стрибав через прірву мені здалось, що він летів на крилах. – сказав Лев.
- Я перелітав разом з ним, – додав Рак.
- Отже, він крилатий! – зрадів Терези. Йому, теж дуже хотілося, щоб все це нарешті закінчилося. Адже це час його правління, отже він за все і відповідає. – Що ж ти за птах? Зараз дізнаємось.
- Ви що? Хочете скинути мене з якоїсь гори і подивитись чи я полечу?
- Як варіант, – всміхнулись Близнюки.
- Оце вже ні!
Заспокойся, нам треба поговорити з деревами, – сказав Тілець.
Тільці люблять копирсатися в землі, щось саджати, але розмовляти з деревами... Хоча чому я дивуюся? Сам он на лева перекидаюсь.
Довелось знову бігти і мені все здавалось, що щось мене підхоплює та несе над землею. Зі мною були Тілець, Лев та Риби. Такого дивного лісу я ще не бачив. Чи це взагалі ліс, коли дерева наче люди ходять і розмовляють.
Виявилось, що за датою народження я – картас південний. Я з тим деревом познайомився. Не те що б він був красень, але свій шарм має, хоча, то дівчатам вирішувати. А старий поважний Дуб дав мені пораду: «Коли втрачаєш землю під ногами, шукай крила. Там за горизонтом знайдеш, що шукаєш».
Часу до заходу сонця залишалось не багато. Вибору в мене теж. Я знав, що я крилатий. Як це перевірити? Летіти. Я намагався стрибати з невеличких підйомів, але у мене не виходило. Довелось піднятися на височенну скелю, з якої дивитися вниз було лячно, там вирувало море.
- Треба вірити і ти зможеш, – сказав Лев.
- Лети! В тебе вийде! – крикнув мені Риби.
- Лети, інакше не повернишся додому, – прошепотів Тілець.
- Я хотів попрощатися...
- Навіщо прощатися. Ти бачитимеш кожного з нас у людях, що тебе оточують, – сказав Діва.
Я підійшов до краю. І раптом вітер подув з такою силою, що перехопило подих та збило з ніг, але замість того щоб впасти я полетів.
Як добре знати хто ти і що ти можеш. Я згадав... як колись читав про забуті українські астрологічні вірування. Русалка, Ворота, Дід, Доля, Громовик... Вони є відповідниками Риби, Близнят, Рака, Терезів, Скорпіона...
«Ти зрозумів» – пролунав у моїй голові чийсь голос.
- Кар! – відповів я йому, зробив прощальне коло над скелею, де
стояли хлопці і полетів до горизонту, як мені сказали дерева. Спочатку летіти було легко, ніби дихати, а потім все важче. Думки почали зводитись до того, що я почав рахувати взмахи крил: один, два... Допоки не застряг на ще раз, ще раз... ще...
А горизонт за своєю звичкою все тікав від мене далі і далі. І мої сили танули з кожною секундою.
Небо, море, і я – чорний ворон, що падає в обійми неба.
Сили остаточно покинули мене. Здається, я знепритомнів. І раптом почув крики чайок. Чайки – море – острів. Невже я не зміг вибратися? Щось боляче натиснуло на мої груди. Я закашлявся, відпльовуючи воду.
- Він живий, живий! – голосно заверещала дівчина.
Біле мене стояли люди, галасували дуже, то он яких чайок я чув. Виявилось, що коли я впав у воду, мене побачила та закохана парочка. Дівчина покликала допомогу, а хлопець витяг мене з води і сам зараз трусився від холоду.
- Як тебе звуть? – просипів я до нього.
- Костя. А тебе?
- Макс. Отже, знак зодіаку риби?
- Я? – здивувався хлопець. – А ви звідки знаєте?
- Просто я тепер дещо знаю. Ніщо не буває просто так. І якщо з під твоїх ніг вислизає земля, то відрощуй крила. Настав час летіти до мрії.