Ані Ла Куг

м. Дніпро

Ти – моє літо

Сонячні зайчики весело грали на зелених листях дерев, хмари повільно пливли по блакитному шовку неба, вітер щось тихо нашіптував перехожим на вуха.

Весна несе в собі присмак тепла і сонця. Це період прощання з минулим і знайомство з невідомим майбутнім. Лише 5 букв, а скільки в них надії і віри в краще!

Зазвичай Б'янка помічає неймовірну красу природи. Її зачаровує запах квітів або свіжоскошеної трави; вона любить слухати весняні співи солов'їв і мудрі нашепти вітру, який зазирає у твою душу, залишаючись з тобою сам на сам – він найвірніший охоронець твоїх таємниць.

Але сьогодні дівчина не помічала нічого навколо. Вона йшла під куполом своїх думок, який не пропускав туди навколишній світ.

В голові роїлися, наче бджоли, питання без відповідей.

Зазирнувши в глибини своєї душі, вона витягнула звідти згорток спогадів про її перше кохання - Луку. Чому вона так часто його згадує й досі пам'ятає кожну деталь минулого?

Дружба, що переходить в кохання…Що може бути гірше?!

Б'янка точно пам'ятала той момент, коли вона вперше зрозуміла, що закохалась в найкращого друга. Це було, наче якесь просвітлення: так несподівано й несамовито швидко.

На вулицях гуляла пані Осінь. Жовте листя падало до ніг дівчини, наче намагалось зупинити неочікуване почуття, яке переповнило душу; вечірня темрява, в якій воно зародилось, ховала біль, який належало відчути; зірки, що ледве жевріли на синьому небесному оксамиті, відображали всі хвилини радості майбутнього.

Хто не ризикує – той не п'є шампанського, Б'янка ж його так й не покуштувала…

Вона ні на що не звертала уваги й вперто йшла до своєї мрії, хоча з самого початку знала, що нічого не вийде.

За що вона його кохала? Лише через деякий час Б'янка зрозуміла – вона покохала його за нелюбов. Він не кохав її. Дівчина почувала себе завойовницею незламної фортеці, що на якийсь момент здалась і потрапила до дівочих чар. Мабуть, саме це й подобалось їй в Луці. Адже причаровує саме те, чого не маєш. Дівчата завжди кохають не тих, хто кохає їх. Їм просто подобається займатись само мазохізмом.

Кожна дівчина, хоч раз в своєму житті, але намагалась писати вірші від щасливого або нещасливого кохання. Хоча, я вважаю, що найкращі твори виходять не від радості, а від горя. Письменник сповідується перед читачем, тим самим, очищуючи свою чутливу душу, а читач черпає вікову мудрість предків з жовтих сторінок книг.

Ось так й Б'янка. Кожен визначний момент в цих дивних стосунках, вона римувала. Це наче щоденник, який вона ніколи не вела, а тепер почала. Він у всіх її віршах, ними вона його коронувала. Корона іменна, з золота, з сапфірами (в колір його очей) – вона йому як раз під стать. Палац його витканий з її віршів, а трон зроблений з рим, але йому все одно.

Якою ж затуманеною була голова Б'янки! Вона дивилась на життя навіть не через рожеві окуляри, а через калейдоскоп!

Всі ми мріємо про щастя, але коли отримуємо його, то починаємо хотіти чогось іншого. Люди, наче погода, – такі ж непостійні.

Пройшов 1 рік і 7 місяців з того моменту, як вперше промінчики кохання пронизали її серце, а вона й досі пам'ятає все до найдрібнішої деталі.

Все, що було між ними, йшло однією суцільною кривою: один момент – вони літають вище хмар, інший – волочуться ногами по землі. Вона, наче йшла по безмежному полю до нього – Луки. Але ноги, витоптані до крові, не могли більше зробити й кроку.

Не просто викинути з серця людину, якою жив майже два роки. Серце не відпускає тих, кого пустило до себе, бо це надто боляче. Серце й не пускає до себе аби кого, лише обрані потрапляють туди, після довгих випробувань часом.

Доля все ж таки жартівниця ще та! Познайомила таких різних людей, яких тепер об'єднують лише спогади. Так, Лука і Б'янка дійсно надто різні, щоб бути разом. Це все не для цих двох людей. Це все їм не пасує. Це все не їх життя.

Вона – це лише синє безкрає море, а він – палюче сонце. Тому вона й кохала його, як море кохає схід сонця.

Вона – пташка, він – блакитне небо. Тому вона кохає його, як пташка кохає вільний політ.

Вона – троянда, він – дощ. Тому вона кохає його, як троянда кохає дощ у літню спеку.

Вона кохає його кожною клітиною, кожним подихом, кожним рухом… Кожне слово, написане нею на папері, для нього. Кожен її вірш – це звертання до його душі. Тепер, він безсмертний, чорт його візьми! Вона увіковічила його в своїх віршах – крізь століття пройде його життя.

Когось, нерозділене кохання вбиває, але не її. Вона ставала сильнішою, але поруч з ним, вона хотіла здаватись слабкою. Можливо, це безглуздо – кохати без відповіді? Хтось вважає, що важливіше кохати не самому, а щоб тебе кохали. Але чи буде щастя? Це ще безглуздіше, ніж у першому випадку. Звичайно, найкращий варіант, якщо кохання взаємне, і хочеться вірити, що це не легенда, і таке справді можливо.

Все життя – це велике місто з вулицею Щастя, проспектом Любові, провулком Розчарування й бульваром Смерті. Ніхто по-справжньому його не знає, тому легко може заблукати.

Високо над містом застиг срібний диск місяця. Вона дивилась на нього, а він – на неї. Ось, найвзаємніше кохання.

Б'янка сиділа на підвіконні біля відкритого вікна й вдихала аромат міста. Зірки розсипались діамантами на синьому оксамиті неба. Цей лоскут тканини плавно переходив в мерехтливу лінію ліхтарів, що світили вдалечині. Все знизу здавалось таким близьким. Лише руку протягни – і зможеш торкнутися верхівки дерева.

Вона дивилась на світ через вікно і їй хотілось поринути в нього. Вона хотіла розчинитися в повітрі й стати тим самим дощем, під яким вона гуляла з Лукою рік назад. То був чудовий час, коли все здавалось простим і зрозумілим. Як же їй хотілось повернутись під той дощ! Знову відчути краплини на своєму тілі, знову вдихати аромат мокрого асфальту, знову ловити на собі його погляди й посміхатись. Посміхатись дощовому небу, грозі, всьому Світу!

Як же Лука їй набрид! Чому він так глибоко викарбувався в ній? Минуло стільки часу, відбулося безліч різних подій, а вона пам'ятає його. Це справжнє кохання чи самонавіювання? Яка ж тонка межа між цими двома почуттями!

Б'янка дивилась на місто, над яким повисли сірі хмари, що ридали теплими сльозами. Небо сповідувалось. А місто, яке наскрізь пропитане гріхом, слухало й прикидалося святим.

Так буває і з людьми. Ти довіряєш людині всі свої таємниці, а вона, в один момент, вбиває тебе своєю зрадою. Лише сильні можуть і далі відкривати людям свою душу. Отже, по-справжньому вбиває не пані Смерть, а Зрада. Смерть лише звільняє людину від всіх земних страждань.

Б'янка згадувала, як колись, Лука дарував їй увесь Всесвіт лише одним дотиком. Вона мала владу над всіма планетами і зірками. Вона була володаркою Світу, але вона була безсилою перед своїм коханням до нього…

Можливо, це кохання й було прекрасним, бо було неможливим?

Вона жила мріями. Вона розчинилась у них, не помічаючи реальної дійсності світу. Дівчина згадувала всі ті моменти, які дарували їй надію на кохання.

Кожен момент, пов'язаний з цим хлопцем, викарбувався в пам'яті дівчини солодкими льодяниками зі смаком надії.

Їй здавалось, що лише Лука зможе подарувати їй літо, коли на вулиці буде зима.

Дівчина посміхалась життю, але в душі відчувала сум. Вона посміхалась всім. Вона посміхалась йому.

Кохання ніколи не буває помилкою, тим паче дитяче: чисте й наївне.

Б'янка знала точно – це дитинство. В неї до нього. Таке дитинство, як і звичайне, неможливо покинути, забути, вилікуватись від нього. Дитинство – невиліковне. Це довічна хвороба пам'яті, що ускладнюється з кожним подихом.

Літо вже заходило за горизонт. Б'янка відчувала близьку смерть її літніх днів. До осені залишилось 36 годин 5 хвилин і 51 секунда…50…49…

Літнє кохання найцікавіше й найбільш оманливе, бо воно закінчується разом з літом. Але у випадку Б'янки, воно не закінчиться, бо воно буде продовжуватись в кожному літі…

***

Ще одне їхнє літо розпочалось 1 червня, але в душі ще був дощовий травень.

Знаєте, чим більше вона не бачила Луку, тим менше думала про нього. Такий вже закон: якщо хочеш вигнати людину зі свого серця – розірви з нею всі зв'язки. Всі невидимі ниточки, що зв'язують вас, через деякий час, розірвуться й стане легше. Легше дихати, легше розмовляти, легше сміятись, легше жартувати, легше сходитись з іншими людьми, але може бути неможливо жити…

Він взагалі міг не прийти в її життя, й воно було б чудове. Але відчуття, що чогось бракує не покидало б її й набридало своєю присутністю. Та він все ж є в її житті, тому міг би й снитись рідше, телефонувати частіше, обіймати міцніше…Та все це не має значення. Для нього, звісно, бо він лише пливе за течією, а вона хоче бути для нього тою річкою, в якій би він тонув всім серцем. Б'янка знала, що продовження в цій історії немає, тому хотіла стати для нього незабутнім спогадом – чортовим кохання всього його життя!

Ніколи не занурюйся в людину – можна легко захлинутися. Від такого кохання – нічого хорошого. Єдину людину, яку потрібно кохати до нестями – це лише ти сам.

Б'янка розуміла, що потрібно це припиняти. Досить вже будувати плани на минуле. Досить чекати, адже ця невизначеність заважає жити повним життям в теперішньому. Та все ж дівчина навчилась відноситись до цього простіше, легше. З'явився Лука – добре, а ні – ще краще: не потрібно потім відновлювати свою душу, думки та почуття. Його поцілунки, наче буревій, зносять за собою весь спокій й звичку до їх відсутності.

«Ніколи й нічого не очікуйте, щоб потім не розчаровуватись» – вивчіть цю фразу й повторюйте його частіше.

Неочікувані події, як гарні так і погані, завжди краще, ніж щось заплановане. Вони розбурхують тебе від сірої рутини життя, ти починаєш переосмислювати їх, намагаючись знайти вихід з ситуації, в яку вони тебе затягли. Ти думаєш, отже, ти живеш.

Це почалось в другій половині літа, коли ні на що не сподіваєшся, а подих осені вже дихає в потилицю. Ти думаєш, що це вже кінець, а це лише початок.

– Ти ще гуляєш? – запитав Лука, підвізши Б'янку додому.

– Так, можу трохи посидіти.

Вона сиділа на мотоциклі й дивилась, як Лука курить.

– Може, я скажу дурницю, але тобі пасує.

– Курити?

– Так. Не знаю чому, та мені подобається.

Про що вони розмовляли – невідомо. Та й хіба це важливо, коли є поцілунки? Цей солодкий момент, після довгого гіркого затишшя.

– Неочікувано?

– Зовсім ні. Це ж повинно було колись статись.

Ще через декілька поцілунків.

– Чому ти не робив цього з самого початку літа? Чому саме зараз?

– Ну, захотів – зробив.

– Тобто, до цього вечора ти не хотів?

– Справа не в цьому…

– А в тому, що ти просто зараз напідпитку…

Трохи мовчання ще нікому не заважало у з'ясуванні стосунків.

– Все одно це колись пройде. Я тобі перестану подобатись.

– За три роки ж не перестав.

– Може й тому, що між нами нічого не має.

Б'янка відвернула голову й подивилась на небо, на якому наближався світанок.

Знаючи Луку, дівчина відчувала, що ця ніч нічого не значить, тому не потрібно мріяти й обнадіювати себе. Саме це Б'янка й не робила. Вона думала про це й хотіла, щоб все повторилось, але лише заради задоволення. На календарі літо, а саме літом хочеться поцілунків, як ніколи.

Пройшло декілька днів, а продовження цього серіалу не послідувало. А з дівчатами так не можна, бо влаштують трьох актову п'єсу з гучними аплодисментами по завершенню й «Оскаром» у руках.

Знову ж таки він підвіз її додому й тут почалось.

– Додому?

– Так.

– Ну що ж…добре. Я лише хотіла сказати, що не потрібно цілувати дівчину, якщо вона потім тобі не потрібна.

– Що? Давай не сьогодні. Я спати хочу.

– Добре. Їдь додому, спи. Й кофту свою забери!

Вона зняла з себе його тепло й залишилась в майці.

– А що таке?

– Набридла.

Загалом…тієї ночі залишились в Б'янки й кофта, й Лука.

Наступного вечора було ще веселіше.

– Буде в тебе дівчина…

– Та до цього ще далеко.

– Не скажи. Як закохаєшся, то…

– Я вже.

– Що вже?

– Закохався.

– В кого?

– Б'янко, ти ж сама знаєш.

– Припустімо, що не знаю. Скажи це сам.

– Тебе.

– Що мене?

– Тебе кохаю.

Дівчина не відповіла на це ніяк, бо розуміла, що все це лише п'яні зізнання. Але ж так хотілось, щоб це було правдою.

Загалом, та ніч була п'янливо-чарівною. Все одно, що Лука напідпитку, все одно, що меле дурниці, все одно, що немає продовження цієї філігранно-жахливої історії. Б'янці було все одно, адже до кінця літа залишався тиждень й марнувати його зовсім не хотілось.

Наступного дня – нічого. Декілька днів після того – теж нічого. Б'янку це не влаштовувало. Вона хотіла поставити крапки над «і» та «ї». Тому останнього вечора свого літа, вона вирішила все вирішити.

– Пам'ятаєш щось?

– Ні. А я щось не те зробив?

– Лише признався мені в коханні.

– Ого! Оце я…І ти повірила?

– Кажуть, що п'яні – найчесніші люди.

Хвилини мовчання заполонили тишу зоряного вечора. Б'янка дивилась на Луку й не розуміла навіщо їй це. Навіщо він їй: несміливий, несерйозний, без спільного майбутнього. В нього немає смаку, якщо не кохає її.

– То ти не можеш сказати мені це на тверезу?

– Я…я не знаю, як це – кохати.

– Отже, не кохаєш…Що ж, то йди на всі чотири сторони. Взагалі, таке враження, наче я потрібна, лише, коли тобі сумно й хочеться трохи розважитись. Але зі мною так не буде. Йди до інших, яких й не потрібно любити, якщо я тобі не потрібна.

– Потрібна… – прозвучало дуже тихо, але дівчина почула, та розуміла, що особливої уваги звертати не треба.

Тож, того вечора Б'янка виказала Луці все, вона повністю винесла йому мозок, але, що дивувало її – він витримав це, не встав й пішов додому, а слухав цю маячню до останнього.

– Давай вже по домівкам. Ти спати хочеш, я – хочу.

– Гарна ідея.

Але вже біля дверей розлуки, ніхто нікуди звісно не поспішав. Вони цілувались на порозі Осені, пори, коли все живе починає вмирати, так само, як і їхнє літнє недокохання.

– Навіщо ми витратили стільки часу на з'ясування стосунків, якщо можна було відразу так? – сказала Б'янка, насолоджуючись останніми хвилинами цієї літньої ночі.

Нарешті, вона віддала Луці його кофту – відважний крок, враховуючи, що осінні вечори дуже холодні.

Він стояв перед нею, весь оповитий світанком й докурював коротку, як і їх кохання сигарету.

– Наче все забрав.

– Дещо все ж таки забув.

– Що?

– Мене поцілувати.

– Так, дійсно.

Це був останній поцілунок…

Все це була гра, але гравці були надто слабкі, щоб продовжувати у другому турі.

Час відпливав в Осінь, а Літо – в Минуле.