Садовська Олена

Зів’яли барвінки i маки...

Зів’яли барвінки і маки
В далекім та ріднім краю.
Самотньо на батьківським ґанку
Я нишком, мов хлопчик журю.

Я чую як пахне пашнею
І медом, мабуть бджолярі
Піднялись разОм із зорею
По осені, як школярі.

Я бачу як голуб воркує
Над стріхою, наче юнак.
Про що сіра птаха міркує?
Здійнялась і маю – ґудлак!

Чекай! Візьми мОє сумління
І груду німого болЮ.
Нема мені, знаю, прощення
Та серце щемить від жалю.

Коли я втікав – бідні села
Багатством горіли вогнів.
А батьківська біла оселя
Тоді розплилась між ланів.

Я вирвав столітнє коріння
Заради майбутніх надій
Та батьківське рідне подвір’я
Наснилось. Я раптом зрадів.

За рік я нарешті зібрався
І рушив до рідних батьків.
І нащо я землі цурався
Неначе дітей-байстрюків?

Коли я підходив до хати
Всередині я вже німів
Де батько і де моя мати
Без слів я усе розумів.

Раптово запахло пашнею.
В далекім та ріднім краю.
Самотньо на батьківським ґанку
Я нишком, мов хлопчик журю.

Засватана душа

Несамовито сколихнулась гілка
І вітер свище люто з димаря.
Тремтить і плаче молода сопілка
Немолодого кобзаря.

Стрімка мелодія розбила тишу,
Розбила серце. Вона…Вона одна
Є свідком тОго, як сватАли душу
Слуга-Пітьма та Сатана.

Розлилось полум’я посеред ночі.
Зібрались в коло вартовії зла.
Натхненням заблищали скляні очі
І стали чорні, як смола.

Музика грав, хвилюючись від щастя,
Оманою спокушений, дурів.
Доходячи щоразу до безумства,
Він божеволів від дарів.

Благаючи прощення і спасіння
В убранні нареченої душа,
Явилась кобзареві, як видіння,
Водночас рідна та чужа.

Гучна мелодія на мить спинилась.
Сумує вітер, свище з димаря.
Сопілка вниз, униз усе котилась
Із рук крижАних кобзаря.

Хлібне пожнив’я

Вночі трель ллється. Сумний птаха
Співає щось таке гірке.
Той птаха знає, певно знає…
Він знає, що життя хитке.

Цей птаха бачив міць і силу,
Збирались як молодики.
Жнива ішли, жінки співали,
А їх бомбили літаки.

А їхні діти коло двору
Ще грались, бо були дітьми.
І їм то в радість, їм то впору
Лежати до гори грудьми.

Все розглядати, як над ними
Кружляють дивніі птахи.
А потім гАласом, щосили
Кричати разом – літаки!

А потім смерть, калюжі крові
Той птаха бачив і летів.
Він дзвінко, на пташиній мові
Хтів попередить дітлахів.

А потім стихло все… і гірко
Вночі трель лилась солов’я.
Життя, він знав, крихке та хитке,
Неначе хлібне пожнив’я.

Виснажливе кохання

Не чіпай моє серце, полиш,
Наче річ непотрібну на лавці,
Там, де ллють і стає веселіш,
Де братаються хлопці на чарці.

Залиши почуття вздовж узбіч,
Наче спалені вщент недопалки,
Там, де шлях є один – навсібіч ,
Де блукають нічнії русалки.

Викинь спогади до смітнику,
Наче сукню зіпсовану часом,
Там, де лахи гниють у кутку,
Де непотріб стає хмарочосом.

Не тримай мою руку, пусти,
Наче лист до поштової скрині,
Там, де безліч німих адресат,
Де життя гомонить із щілини.

Дорога на Схід

Напередодні весни я відчув холод,
Що впивався голками під хвору шкіру
Невиліковно хворого мене.
Я на хвилину подумав – мине.
Наважившись воскресити вбиту віру,
Я, врешті, знайшов переконливий привід

Жити. І не людина вже, власне – привид
Виглядав із-під розтягнутого светру.
Крізь обличчя прозоре та скляне
Жевріло життя вщент знеструмлене.
Насилу пручаючись сонцю та вітру,
Під моєю шкірою став тріскатись лід.

Хитаючись, я, раптом, впав… і небозвід
Розчавив скалічене тіло надміру.
Я на секунду подумав – мине.
Я на хвилину повірив – мине.
Тримаючи на руках непритомну віру,
Я лишив тіло, направляючись на схід.