м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам'ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
(С. Жадан)
Закохуються не в очі, носи і посмішки. Закохуються у душі. В мене було безліч претензій до її зовнішності, але душа… Її душа змушувала мене самого сяяти зсередини.
Якщо за кожним успішним чоловіком стоїть успішна жінка, то я досяг неймовірних висот. З першої ж зустрічі вона запалила у мені вогник ентузіазму, змусила задуматися про щось більше, ніж власне его, і почати жити не лише для себе.
Вона ніколи не кричала, не лаялась і зрештою, не була занадто емоційною. Говорила здебільшого спокійним голосом і могла б приспати будь-якого невгамовного хлопчака у дитячому садку. Та водночас, голос її мав на мене дивовижний вплив.
Вона говорить про те, як важко безпритульним тваринам, але в жодному разі не змушує мене їм допомагати за допомогою дурних настанов і команд. Вона розповідає про це так, що я сам почуваюся бездомним псом, якого викинули на вулицю з діагнозом «смердиш старістю» і забули пояснити, як виживати самостійно, якщо до цього все життя прожив у теплому будинку з купою їжі.
І все що я можу, – стиснути плечима і пройти повз. Але потім совість гризтиме мене до останнього повороту додому і я повернуся, аби нагодувати старого пса шматком дешевої сардельки з місцевої крамниці. І від цього сам менше почуватимуся псом, якого життя випадково занесло не туди.
Ця жінка, зрештою, мала велику владу над кожною клітиною мого тіла. У моменти, коли мені вдалося уловити тонкий аромат її парфумів, я почувся найщасливішим чоловіком в світі. Іноді мені здавалося, що я відчуваю її запах навіть тоді, коли знаходжуся за тисячі кілометрів від неї. І тоді тонка межа, яка пролягала між нами, ніби знищувалася і робила нас найближчими людьми на планеті.
Я думав про неї мало не кожну ніч. А декілька щасливих разів вона навіть мені снилася. І, можливо, це більше схоже на божевілля, але мені здавалося, що поруч з нею я можу втекти на будь-яку частину земної кулі й навіть не сумуватиму ні за ким. Але я розумів, що якщо одного дня її заберуть від мене назавжди, довго я не витримаю. Тому що за час моєї закоханості я підніс її на занадто високий п'єдестал, аби коли-небудь забрати її звідти безболісно.
Ця жінка – суміш усіх існуючих протиріч. Коли всі розмовляли про мандри і ділилися омріяними країнами для подорожей, вона постійно повторювала лише одну фразу. «Якби у мене була можливість опинитися у будь-якому місці в світі, я б поїхала туди, де мене б щиро любили». Але коли я дарував їй цю любов, їй постійно здавалося, що вона на це не заслуговує.
Вона була для мене найкращим другом, найкращою коханкою і просто найкращою. Вона збирала зруйновані частинки мене, наче пазл. Вона допомагала мені бути справжнім мною. Тому що їй я не боявся відкривати своїх найзаповітніших, найбільш неймовірних мрій, у здійснення яких не вірив навіть я. Але вона кивала, посміхалася і говорила, що все обов'язково вийде. Я маю працювати, аби все вийшло. Але ще більше працювати, аби повірити у те, що це можливо.
Один тільки звук її імені змушував мене посміхатися. Один тільки погляд знищував весь мій світ і допомагав будувати його наново. Одна тільки посмішка могла розтопити всі крижані частинки мого серця. Один тільки дотик дарував мені нове життя.
І я розумів, що ця жінка – найкраще, що може трапитися зі мною за весь час мого мізерного існування. Тому я повинен триматися за неї якомога міцніше. Вчепитися у шию, верещати, благати залишитися, коли вона врешті-решт вирішить піти, та в жодному разі не відпускати.
Але найбільш болісно падати з вершин, які ми самі собі вигадали. І я таки непогано забився. Тому що вона ніколи мене не кохала.
Або кохала. Цього я досі не можу збагнути. Ця жінка – суміш усіх існуючих протиріч. Але її голос з моєї голови не виходить вже котре літо…
І я, як будь-який невгамовний хлопчак у дитячому садку, все ж засинаю під її солодке щебетання. І як наївний підліток щиро вірю, що цієї ночі мені насниться саме вона.
«Коли я був маленьким, то ніколи не помічав, як змінюються очі дитини з появою у її житті справжнього свята. Вони схожі на маленькі феєрверки, які запалюються миттєво, щойно ти промовиш чарівні слова. Для когось це «Святий Миколай приніс подарунок», для когось «татко повернувся з роботи», але суть одна – ніхто і ніколи не буде так радіти святу, як то робить маленька дитина, зазвичай у віці від 2 до 8 років, коли майже все розуміє, але ще не встигла, так би мовити, подорослішати.
Мене завжди цікавило, наскільки багато дітей намагається швидше вирости, аби розраховуватися своєю карткою у гіпермаркеті або самостійно вибирати їжу на сніданок. Вони прагнуть вирости, аби стати щасливими, але осягнувши поріг у 12 років, починають розуміти, що дорослість – це просто підстава. Вагома частина псевдо дорослих знаходяться саме у цьому віці, коли починаються перші проблеми з оточуючим світом.
Свято для дітей, як гроші для дорослих – вони цього потребують. Для них свято – це саме життя, для них життя – суцільне свято. Жодна дитина не вижиме в атмосфері довічного негативу, постійних сварок і розбитого посуду. Для того, що ці оченята сяяли, їм потрібно паливо. Паливо – це і є відчуття свята.
***
Йшов я якось вулицею, крізь розтрощені вщент будинки. Пам'ятаю, що це було першого січня, адже мені дуже закортіло прогулятися вранці. Я вийшов з лікарні, посварившись з медсестрами і охороною, але, вдихнувши ковток холодного повітря, відчув, як мої легені наповнюються спокоєм. Але він надто швидко зник. Я бив себе руками по обличчю, намагався закричати, проте ослаблений голос аж ніяк не дозволяв цього зробити. Я думав, що от-от заплачу, але миттю зібрався і, зрозумівши, що маю ще кілька днів, повернувся до стану рівноваги.
Ноги несли мене, наче я був маріонеткою у чиїхось міцних руках. У такому темпі я дійшов до провулка, зайшов до місцевого лікарняного парку і почав слухати гучний шепіт дерев. Не можу сказати, як це було неймовірно насправді. Я відчув себе маленьким хлопчиком, який сидів на колінах у бабусі і запитував про те, коли прилетять птахи. В п'ятирічному віці лише птахи та літаки мене і цікавили. Я згадав, як мріяв стати пілотом, а потім пішов на інженера. Згадав, як пішла дружина, яка спочатку наче говорила, що все добре, а потім втекла до іншого. Я хотів плакати, як не плакав ніколи, але відчуття того, що все ще попереду, не покидало, заспокоювало.
Я схаменувся і почав прислухатися до голосів поруч. Біля лікарні, не повірите, біля самого моргу, – місця, куди зносять таких живих трупів, як я, гралося двоє малят. Обидва мали десь років по 6, не більше. Дівчинку звали Тетянкою, – це я почув з розмови, а хлопець залишився невідомим. Леді мала тоненькі руді косички, які звисали з шапки, а малий був цілковитим блондином з яскраво білим кольором волосся. Я почув, як Тетянка промовляє «Бери санчата і спробуй спуститися звідси». Її тоненькі рученята вказують на купу снігу, яка залишилася після розчистки дороги. Хлопець може миттю звідти впасти, але на той момент, він цього ще не розуміє. Фіолетові рукавиці міцно тримають сани і він підіймається на гору. Намагається спуститися, але нога зсковзує і малий лишається на місці разом із санчатами. Тетянка в той момент сміється. Її радісний сміх відлунює до мене, стає трохи тепліше, ніж було раніше, хоча надворі десь мінус п'ять. Я розумію, як легко дівчатка керують хлопцями, особливо у такому віці.
«Припини, це не смішно. Ходімо краще додому», – промовив малий, спустився і взяв дівчину за руку. В той момент я помітив у ньому велетня-джентльмена, який, якщо потрібно і лоба розіб'є, аби дама була задоволеною.
Тоді я зрозумів, яку владу має чоловік над жінкою. Як ми керуємо один одним. Я згадав свою Тетянку, яка колись була головною для мене. Вона мала каштанові коси, трошки коротше лопаток, і це робило її неймовірно прекрасною.
Знаєте, що я хочу сказати? Скоро Різдво, але я не дурень, я чую, про що базікають ті «зомбо-люди» в білих халатах: довго мені не лишилося. Проте я маю одне крихітне бажаннячко. Мені потрібна моя Тетянка.
Залишаю адресу тієї самої дівчини, заради якої мріяв розбити лоба(чесно кажучи, вийшло і закінчилося лікарняним на 3 тижні). Не впевнений, що вона не переїхала, але спробувати можна завжди, чи не так? Хіба не для цих самих спроб ми запалюємо сірники? Хіба не з цих маленьких вогників колись виростають найяскравіші феєрверки? Певен, що справа саме в цьому.
Постскриптум. Навіть якщо цього ніхто не прочитає, дякую за можливість. Було приємно спробувати себе у ролі мрійливого письменника з теплою душею і постійно запаленим вогником. Тепер я, як маленька дитина, мрію про це саме Свято з великої літери «С» і сподіваюсь, що воно для мене все-таки настане…»
Не вказуючи імені, діагнозу та інших подробиць, я прикріпив листа до стіни, на якій розташувалося ще з десяток таких. Всім начхати, як мене звати та чому я тут. Люди за своєю природою є байдужими до чужинців, тому я просто хочу лишитися анонімом. Хворим анонімом, який сподівається отримати у подарунок ще один шанс…
***
Я відчув дотик холодної руки до моєї долоні. Медсестри, як завжди, приходять якомога раніше, аби «піти скоріше», тим самим напружуючи як пацієнтів, так і лікарів. Але людина звикає до всього, і навіть секундний дотик каблучки до шкіри здається мені вже доволі знайомим.
Так почуваєш себе, коли мама через двадцять років знову цілує тебе у тім'я і промовляє лагідні слова перед сном. Так почуваєш себе, коли щотижня вмикаєш телевізор о восьмій ранку і тебе зустрічає знайоме обличчя усміхненого ведучого, який ніби говорить лише з тобою. Так почуваєш себе, коли відкриваєш стару книгу і розумієш, що її зміст вже давно знайшов місце у твоєму серці. Так почуваєш себе, коли…
- Шшш.., – коли її потьмяніле руде волосся падає тобі на плечі й нагадує приємний аромат мигдалевого печива. Такого знайомого печива. – Не треба говорити, добре? Я поруч.
Я лише киваю і вдивляюсь у її очі. Вона не пішла працювати в лікарню, як колись того прагнула. І мені здається, саме через це у її очах такий смуток. «Я твоє розчарування», – промовляють вони. «Ви такі ж прекрасні», – думаю я.
Ми не промовляємо ні слова більше. Я вивчаю її, вона намагається не розплакатися, порівнюючи мене з парубком, що вчив її їзді на велосипеді.
- Ти така гарна, – прошепотів я, легенько всміхнувшись.
Та вона навіть не поворухнулася, а продовжила пильно вдивлятися мені у вічі. Вона вивчає мене і я намагаюся не розплакатися, згадуючи найтепліші моменти, що пов'язують нас один з одним. Я згадую шкільні роки, декілька листів, які ми відправляли один одному після того, як все закінчилося. Відчуваю себе неприродньо, коли її рука міцніше стискає мою. Вона стала дорослою жінкою. Жінкою з шоколадним волоссям, але жінкою, яка вже має каблучку, подаровану не мною. Вона залишається маревом, привидом минулого, смачним дитячим спогадом. Вона залишається зі мною одинадцятирічним, зі мною хворим і понівеченим. Вона залишається.
Лише на мить відводить погляд, розтискає руку і тягнеться до сумочки, яку залишила на стільці. Посміхається до мого сусіда, що тим часом спостерігає за нами, дістає чорну фото рамку 10*15 і ставить її на стіл. Я повертаю голову і пильно дивлюся на фото: як давно то було і яким щасливим здавалося тоді життя. Це, мабуть, одне з найяскравіших фото, що були в моєму альбомі. Але тоді воно зникло разом із нею.
Я киваю, дякуючи, соромлячись промовити хоча б слово; вагаючись, тому що вона вже не сусідська дівчина, заради якої можна було проїхатися на велику без рук, – вона жінка, через яких стрибають з хмарочосів. І вона прийшла до мене, аби побачити востаннє, можливо залишивши вдома дітей та чоловіка; можливо пришла через нудьгу, яка спіткає її вдома, але мене це не хвилює хоча б через те, що вона вже поруч зі мною.
Подумки дякую Богові за те, що ця жінка найрозумніша з усіх, яких я зустрічав за своє життя, – вона не задає жодного стандартного питання, типу чому, як і чи сумую я за колишньою. Вона не розповідає про сварки з чоловіками та про те, як вийшла заміж за людину, яку знала 10 днів. Вона просто є поруч і це вже подвиг.
Вона проводить рукою по моїй грубій шкірі, торкається скроні та скуйовджує волосся. Потім зупиняється і нахиляється до мене, залишає на губах поспішний поцілунок зі смаком мигдалевого печива та апельсинів. Вона дивиться мені просто у вічі, стискає руку і шепоче «Пам'ятай про мене». Я дивуюся з можливості того, що цю жінку взагалі можна забути, але швидко киваю, чекаючи її подальших дій.
Та вона лише ще раз стискає мою руку та поспіхом відводить її. Встає і проходить до виходу, тихенько відчинивши скрипучі двері. Я дивлюся в її заплакані очі та всміхаюся. Чи можливе ще більше щастя?
***
А потім вона пішла, залишивши у моєму серці величезний слід. Вона пішла, залишаючись моєю Тетянкою. Вона пішла.
Пізніше пішов і я, останній раз поглянувши на старе фото.