м. Запоріжжя
Напевно, це була не найкраща ідея. Зустрічатися з людиною, яку ніколи в житті не бачив, а спілкувався тільки через інтернет і лише один раз чув по телефону, витратити на це майже цілий день, їхати в інше місто – найбільш дурна моя витівка за останній рік. Однак, повертати назад уже запізно. Хоча б тому, що я вже не просто сіла в автобус, а навіть досягла пункту призначення.
Автовокзал Дніпра – це справжній лабіринт. Заблукати тут серед купи народу, магазинчиків і віконець кас та різноманітних довідок, легше, ніж на бессарабському ринку. Але мені відомий один спосіб, завдяки якому можна легко вийти з будь-якого подібного приміщення: треба тільки впевнено крокувати, не важливо куди, ноги у людей часом бувають набагато розумнішими за голови. Саме так я вибираюсь із цього вихору, що кудись поспішає, свариться, жебракує і намагається вкрасти гаманця з мого рюкзака, на більш-менш відкритий простір вулиці, де до мене звертається незнайома дівчина:
- Морі?
Погляд у неї був дивний: суворий, як у вчительки, що питає домашнє завдання, і разом із тим якийсь байдужий, начебто їй було все одно, що я відповім. Вона була десь мого зросту, може навіть нижча. Темне русяве волосся, що спадає на плечі, приємне обличчя – з тих, що не вирізняються з натовпу, але чесно заслуговують на звання симпатичних, якщо вираз на них робити простіший – та уважні очі невизначеного кольору, що дивилися на мене через скельця окулярів – оце і є мій знайомий по інтернет-листуванню в реальному житті, по той бік екрану, так б и мовити . Все ж таки не хлопець. Мабуть, воно і на краще.
- Так, це я. А ти у нас, виходить, Кіра. Ну що ж, приємно тебе бачити! - В першу мить мої рухи наче скуті - вже таке звичне відчуття щодо незнайомих людей - але варто зробити над собою маленьке зусилля і я можу не тільки сказати щось достатньо впевнено, щоб мене почули, але навіть дружньо обійняти дівчину. Мабуть, виходить не дуже щиро , бо вона все ще дивиться на мене, як на… М'яко кажучи, як на не розумну людину. Сподіваюся, мені це лише здається – попереду ще чотири години спілкування, а зіпсувати все в першу ж хвилину було б дуже по-дурному.
- Ага, - коротко відповідає вона і, схоже, не збирається казати щось іще. Зазвичай я не виступаю організатором бесіди, не та я людина, щоб говорити без упину, зупиняючись лише для того, щоб вислухати зазвичай коротку відповідь на поставлене запитання. Але схоже, що цього разу саме такою мені і прийдеться бути. Цікаво, у мене вистачить слів до кінця цієї зустрічі?
- Неймовірно круто побачитись от так – ірл! – скорочення, що ми використовували при переписці вголос звучать якось дивно, але я намагаюся не зациклюватися на цій думці і з натхненням аматора, таки зав'язати бесіду: - Ти нижча, ніж мені уявлялось, але це навіть мило. І ти таки прийшла без шарфа, як і казала. Знову ж захворієш! Зовсім здоров'я своє не бережеш. – Поміж моїх фраз проскакують паузи, які моя знайома не збиралась заповнювати чимось більш змістовним, ніж мугикання, чи знизування плечима, що начебто означало згоду. - Чи нема тут десь якоїсь кав'ярні? Я би випила чаю, бо в тому автобусі було страшне як холодно, думала, ноги собі відморожу, і не тільки їх, та і на вулиці стояти якось не комфортно, тобі мабуть холодно.
- Тут не далеко є одна, ходім. І мені не холодно.
- О, чудово. Тільки ти мене не загуби, бо я у Дніпрі була рази два чи три, тому зовсім тут не орієнтуюсь: як загублюсь, то можу і не вийти назад до вокзалу. – Мені насправді дуже не зручно про таке просити, сама не знаю чому, начебто ж звичайне прохання, але якийсь дискомфорт відчувається. - Проведеш мене потім, добре? Не хотілося б заблукати і стати місцевим привидом, що буде лякати перехожих темними вечорами.
- Само собою проведу.
Якщо розмова так піде і далі, то в мене дуже швидко закінчиться запал і залишок прогулянки пройде у повній тиші. Не так мені уявлялась ця зустріч, зовсім не так. Але що поробиш? Людям властиво не виправдовувати очікувань. Тож я говорила далі, намагаючись не дати тиші запанувати між нами, поки ми йшли, поки чекали своєї черги у закусочній на касі, поки шукали вільного столика. А потім вона сказала:
- Ти занадто багато говориш. Це бісить.
На таку несподівану прямолінійну заяву я навіть розсердитися не змогла, не те, що образитись. Мені стало смішно, та так, що я мало не розлила свій чай.
- Ми з тобою ще і півгодини не поспілкувались, а я вже тебе так зачепила?
- Саме так.
- Жах який! А я думала, що тебе бісить мій персонаж у мережі, а не я сама. Виходить, що все зовсім не так… Дивно, мені здавалось, що все буде по іншому. Але що ми будемо робити, якщо я не буду говорити? Ти ж майже постійно мовчиш. Будемо мовчати разом?
- Ти не зможеш промовчати і п'яти хвилин.
- Це виклик? – оце вже весело. Вона точно не знає, з ким зв'язалася ! Можливо, по мені і моєму стилю поведінки в мережі не скажеш, але мені більш властиво мовчати і слухати, аніж розповідати. Свого часу у мене були серйозні проблемі зі спілкуванням, та кілька місяців театральної студії допомогли їх побороти.
Скептичний погляд Кіри лише більше розпалив мене, тож наступні хвилини дві ми сиділи в тиші: я пила чай, перевіряла повідомлення та стрічку новин на телефоні і старанно ігнорувала погляд, що явно намагався зробити у мені дірку. Хотілося сміятись. Дуже все ж кумедна ситуація виходила: я сиджу у незнайомому місті, з людиною, заради якої сюди приїхала і замість спілкування отримую нарікання за балакливість, і тепер за звичкою залипаю у свій прилад соціального зв'язку. Дурня.
- Добре, добре, краще вже говори, ніж так. Бісиш. – Вона здається першою, як і очікувалось – у мене ніколи не виникало проблем з тим, щоб промовчати, коли треба. Можна навіть було обійтись без телефону, але тут вже зіграла моя маленька гордість, яка вирішила, що як зі мною не спілкуються так, то в мережі точно буде хтось, хто буде згоден перекинутись зі мною парою слів, поки терпіння дівчини не закінчиться. Її вистачило навіть на менше, ніж я очікувала.
- Я ж нічого не зробила, що тебе так дратує у мені?
- Все. Та хоча б твій растоманський капелюх.
- В якому місці він растоманський?
- Кольором.
- Він же просто смугастий! Там різні кольори, не тільки червоний, жовтий і зелений. У тебе дивні асоціації.
Вона на мої слова лише знизує плечима і відводить погляд. Запас слів закінчився, так треба розуміти.
- О, зовсім забула, у мене ж є для тебе подарунок! – я лізу до рюкзака, розгрібаю всякий дріб'язок, що лежить згори і дістаю маленьку баночку доверху наповнену різнокольоровими льодяниками. Таких в Дніпрі не продають, як і в Запоріжжі, тож прийшлось тягнути з Києва кілька пакетів з різними смаками: грейпфрут і імбир, мед і м'ята, чорна смородина і лимон та бузина з обліпихою. На етикетці умовно красивим почерком значиться назва – «Вітамінки щастя». – Такій похмурій особі точно знадобиться.
Вона здивовано приймає подарунок, а я тишком радію, бо вперше на обличчі моїй супутниці відображається не настороженість чи роздратованість.
- А ще вони від болю у горлі допомагають, - додаю я невпевнено і трошки не в тему, бажаючи чимось забити паузу, яка почала затягуватися.
- У мене також є дещо для тебе, - каже Кіра несподівано, відставляючи поки мій подарунок і дістає зі своєї сумки коробку шоколадних цукерок та м'яку заяложену іграшку – лиса, з непропорційно великою відносно тіла головою, просто величезними фіолетовими очима з блискітками, що сяяли при світлі лампочки. – Це Томас. І якщо ти його загубиш, я тебе приб'ю.
- Э? – на більше мене просто не вистачає. Якби ми спілкувались у мережі, я б обмежилась одним лише знаком питання.
- Це іграшка мого дитинства, і я хочу щоб вона була в тебе.
- Як несподівано. Ти певна? – я беру лиса і розглядаю його з усіх боків – він дійсно дуже старий, таких кепських іграшок вже давно не роблять. - Але якщо він для тебе такий важливий, то може не варто віддавати його такій дратуючій тебе істоті, як я?
- Це моє рішення.
Я ще якусь мить уважно дивлюсь їй у очі, намагаючись знайти там відповідь на німе питання : навіщо? Для мене дуже складно не розуміти людей, не бачити логіки у їх діях. Це як ходити наосліп по канату – один невірний крок і ти можеш образити, зачепити, поставити хрест на відносинах, а мені ніколи цього не хотілось. Тому спілкуватися з Кірою було неймовірно важко.
Томаса я все ж взяла, думаючи, що як тільки опинюсь вдома, обов'язково виперу іграшку, бо на неї навіть дивитися було боляче, але не пройшло і години, як вона вилетіла з моєї голови, заміщена новими враженнями, що дарувала кожною фразою моя знайома.
Трохи пізніше, її відповіді стали довшими ніж п'ять слів, тож мені вдалося дізнатися про неї трохи більше, ніж я знала до цього. Однак, на темі її біографії ми не затримались , бо Кірі вона явно не подобалась. Ми говорили про спільних знайомих, я уважно слухала думки своєї співбесідниці щодо психологічних портретів, які вона склала на них у вільний час, іноді заперечуючи, іноді додаючи щось від себе.
- Ти говориш вдвічі більше за мене.
- І що з того? Мені некомфортно йти мовчки, а ти більше мовчиш, ніж говориш, тож я намагаюся не допустити паузу у розмові.
- Дурня, з людьми можна і просто помовчати. – Похмуро заперечує вона. В якійсь мірі я з нею згодна, але ж не можна мовчати з людиною, яку бачиш вперше, правда?
- Не думаю, що зараз саме та ситуація, у якій доцільніше було просто мовчати. Я ще недостатньо добре тебе знаю, щоб відчувати, коли мовчання є однією з форм діалогу, а коли тобі просто нема чого сказати і моя компанія тебе напружує.
- Твоя балаканина напружує.
- А мене напружує тиша, що будемо з цим робити?
- Не знаю.
Ми блукали містом, дійшли до парку ракет і через нього, та Старокозацьку вулицю вийшли до парку Лазаря Глоби, у якому ще стояла новорічна ялинка і палатки з вуличною їжею, ще закриті, чи то через ранню годину, чи то через те, що був робочий день. Вид був знайомий з фотографій, які Кіра надсилала перед новим роком. Правда, тоді був вечір, горіли гірлянди і було значно більше людей, відчувався святковий настрій, від якого залишилося лише сміття, на яке повільно осідав сніг. Повз нас проїхав порожній поїзд дитячої залізниці. Ставало все холодніше, щоб не обморозити пальців, мені довелось заховати долоні в кишенях куртки. На Кіру дивитись було дивно – на те, як осідає сніг на непокритій голові, на те, як її зовсім не турбувало напіврозстібнуте пальто . На моє питання, чи їй не холодно, дівчина відповіла, що вже разів зо п'ять відповідала мені.
- Ти ж отримуєш педагогічну освіту. Як ти збираєшся працювати з дітьми, якщо тебе дратують навіть дорослі?
- Діти мене не дратують. З дорослими важче.
- Хіба? Мені завжди здавалось, що все навпаки, адже дорослі можуть прямо сказати, що їм треба одне від одного, можуть зрозуміти тебе, поставити себе на твоє місце, мають більш-менш сформовану психіку і погляди, сталий характер… Дорослі відповідають за свої дії, не ховаючись за іншими, за батьками, наприклад .
- Не завжди. Буває і навпаки.
Майже кожна розмова, яку б тему ми не обговорювали, закінчувалася майже однаково: щось у мені щоразу дратувало дівчину. Коротке «бісиш» було найбільш вживаним її словом, що за той день прозвучало, мабуть, разів із сто.
Ще у закусочній Кіра, начебто жартома, штурхнула мене, підтверджуючи свої слова про те, що я її дратую, діями. Варто було б прийняти це до уваги і трохи змінити свою поведінку, більш чутливо підлаштовуватися під неї, як під співрозмовника, та я вже увійшла у смак. Знаєте, є такий тип людей, який майже не вміє нормально реагувати на те, що їх дратує? Не те, щоб я всерйоз намагалась зачепити Кіру, аби знов и знов спостерігати її реакцію, але і припинити жартувати над нею було просто неможливо. Коли у неї закінчувалися захисні аргументи проти моїх жартів, вона могла вдарити мене по плечу, а рука в неї виявилася навпрочуд важка.
Під кінець прогулянки плечі ниють від постійних ударів і варто лише автобусу виїхати за межі міста, як втома бере наді мною гору і більшу частину дороги компанію мені складав Морфей. Прокидаюся я вже майже в Запоріжжі і ледь встигаю попередити водія, щоб той висадив мене на в'їзді у місто – звідси ближче до дому, ніж від вокзалу. Хоча навіть ці кілька кварталів дались мені тяжко: у Запоріжжі легкий Дніпровський снігопад виявився справжньою завірюхою і деякі тротуари занесло снігом трохи не по коліно. Пробираючись через замети, мені хотілося клясти все на світі: свою дурну ідею з цією поїдкою, Кіру з її штурханами і дивною поведінкою, яка витягла з мене всю енергію, погоду, що надумала зіпсуватися саме у цей день і кляту трасу з Дніпра, яка чомусь не проходила прямо біля мого дому. Під кінець мого хоча і короткого, але доволі важкого шляху, вся злість сконцентрувалася на Кірі, дивній дівчині, яка не може нормально підтримати діалог, вирішити свої проблеми без побоїв опонента, взагалі не переймається своїм здоров'ям и думкою оточуючих про себе!
З таких думок мене збиває Томас, що випадає с рюкзака, рудий і заяложений, як дворовий пес. Томас, якого мені віддали, не зважаючи на його цінність для хазяйки, довірили, можна сказати.
- І чому люди кажуть не те, що думають? – питаю я у іграшки. Вона, звісно ж, мені не відповідає, а лише продовжує дивитись кудись повз мене своїми дурними фіолетовими очима. Треба його випрати.