Карабанович Тіна

Пісенна поезія

«Мрія»

Розлита музика
Та вино в кришталь…
Вечора вуаль
І нічого не жаль:
Ні світу, ні сонця,
Навіть неба.
П’янка спокуса-
Ось що нам треба…
Ми віддані короні
І царству вічної свободи.
Це життя невіданої досі вроди.
Довкола нас і тіні
І примари,
Та на нас не діють їхні чари.
Бо є щось вище за вино і шати,
Те чого смертним не впіймати-
Бо мрію потрібно в себе закохати,
Вірити і не втрачати…
Бал монстрів,
Із келихом у руці танцювати…
Зняти маску лиш на мить,
А музика вона
Підступно нас манить-
Роздягає всі чуття,
Оголена душа…

«Не любиш»

Ти її не любиш.
Мене не кличеш,
не зовеш.
Ти її забудеш.
Мене вовіки не знайдеш.
Ти мені як сніг,
що збіг, розтанув, стік...
Не лишив ні сліду із води,
втомленої сльози…
Я тобі за слідом-слід.
Тиха, як той вечір
без смутків і обід.
А я наївно молю
дні і ліхтарі,
аби зустрілися в імлі чи в сні,
такі яскраві й молоді у щасті ми...
Як любиш - не мовчи.

«Самозванці»

Не чужі і не коханці,
ми в любові самозванці.

Сама собі війна,
обраних сердець...

Один кінець, фіаско...
Люди епохи проданих слів,
де вітер сльози зустрів...

Ти, мов сказати мені хотів,
захлинався морем, зостався болем...

Гріхи розмовляли з тобою у сні,
золотою ниткою плетуться дні у дзеркалі.

Не шукай рятунку кохання,
солодко-гіркого трунку прощання.

Не я відпускаю чорні гріхи,
а розкаянні нічні молитви...

Завтра закінчаться сни,
ще годину поспи.

Купивши срібними монетами душу,
золото собі лишити мушу.

«Дорослі ми чи діти?»

Коли слова німі,
люди сиплять монети золоті.
А є такі, що їх збирають.
І є такі, що собі ціну мають.

А як про людину без ціни?
Про це подумали вони?
І є ще вічно спраглі...
Без лиця і без моралі.
У всіх свої граалі.

Хтось любить пити з срібла чаші.
Отой лихвар з лицем жадоби!
А милі люди, що ховають злобу?
Криють її за очима милости і блага?
У них своя розвага й правота.
Комусь і ти і я - не та.

Та може правда в тім,
що ми будуєм дім.
Та кому є місце в нім?
І голосно сміється совість!

Ми не заслужили -
у світла небокраю,
земного раю?
Того щастя і любові?

Змивайте вчасно фейк
з чужих очей!
Дорослі ми чи діти?
Та то тіла старіють.
Нехай вас ваші мрії гріють!

Отож немає істин
із тисячі людей.
Дорослі ми тоді,
як вечоріє наше небо.
Як в силі думати про когось
і як комусь це щастя треба."

«Тіні»

Ми - тіні,
Ми - вікна в чужих світах...
Ми - вогонь в очах,
Ми - пристрасть хмарних небес,
вереск тиші, відбитий на стіні.

Ми темні тіні у ночі,
як втікають ілюзії...
Примари й ранкові чари чаклунки,
зілля-наївні дарунки -
Вкрали моє вчора.
В кутку кімнати сидить покора.

Ми- тіні, розлиті на склі...
Привиди цукрового світу,
гідності тримаєм обіду...
Орден честі для себе,
бо не для світу.
Ховаєм лице у зеніті,
тільки час
тихо зраджує нас.

Малюю на столі,
червоно-темні тіні у вині...
Срібні дзеркала,
оксамитові зелені штори...
В чаклунки є заклинання -
сьогодні ти її бажання!

Стерлось дике замовляння
в попелі старечих думок…
Нами править Бог!
По тобі зостануться тіні й думки,
В яких живеш ти.
Скільки по шляху іти?
Спробуєш тінь наздогнати,
А час вже не злякати…

***

Домисли моєї повісті,
на папері ось вони...

Люди мов ножі,
гострені і точені в брехні.

Не обіцяю краплю раю
чи крихту хліба черствого,
нема чуда собі самого...

Напитись святої води,
омити вічні гріхи,
чи могли б ми?

Пройти років сорок пустелі,
заплутані в своїй манері?

В мене квиток цієї вистави
в зимнім партері...

Якщо вже іти,
то зачини за собою двері."