Карабанович Тіна

м. Львів

ЛЕГЕНДА ПРО КОСТЕЛ

Львів. Він так багато мені розповів, з ним розмовляю сердечною мовою. Я не поєдную його з кавою. Львів то не філіжанка забави, то пані - вбрана у дощ, наївна і вільна. Вона загорнута у плащ із солодкої туги з маленьким капелюшком загадки. Вона кохає ці вулиці - класично і академічно, збирає розбиті серця. Слухає як шумить вечір над дахами, як люди літають у мрії з птахами. В ній так багато запаху квітів. Її кохані площі і парки, того зовсім досить для щастя. Ще в ній багато історій, таємниць, які їй служниці. Пані кружляє у танці, всміхається у червоному шарфі, цілує вранці світанок, що котить сонце на вузенькі вулиці і маленькі площі. Пані кохає тебе, навіть якщо ти цього не знаєш. Чи ти колись зустрічав її, чи бачив як вона всміхається до тебе? Може і ти побачення з нею жадаєш, як твориш, сумуєш, кохаєш, прощаєш?

Костел. Як не закохатись у тебе, твої ноти архітектури, шпилі, в те, що ти немов духовний страж легендарного міста? В мене є маленька традиція чекати з тобою вечір, вдихати безвісне тепло поміж твоїх стін. Схожий на стражника міста – могутній та сильний у своєму стремлінні до неба. Король висоти, до якої ми линули. Як лише потрапляєш у Львів, спершу зустрічаєш його – костел неоготики і фантастики. Чиста енергія, глибоке та яскраве світло овіює тебе. Святиня з імператорським стилем, відчуттям історії, що позирає із-за квітчастих вікон у зелено-багрових кольорах давніх каменів. При світлі дня костел зовсім інший, ніж у сутінках вечора, коли виступає серед ночі червоно - блідою обителлю Вищої сили. Костел знаходиться неподалік залізничного вокзалу і зустрічає гостей та туристів Львова, тому для багатьох мешканців є духовним стражем міста. Ти не знаєш святине, але моє життя довкола тебе…день через день. Таємничий і окрилений, сильний та могутній, а як забракне любові твоє нутро біле та чисте, мов душа пілігрима. Такі пречуття, як окрайцем молитись в твоїх стінах…

Люди. Є такі люди, що вміють чути музику та бачити невідомі образи, вони серед тисячі снів і видінь - вміють бачити крізь час. Вже декілька тижнів я помічала стареньку біля костелу у сквері. Серед десятка голубів важко було її не помітити. В її очах таївся сум і вона завше, мов подрімуючи вдивлялась в вись костелу. Дивно, адже пані зовсім не була схожою на бездольну. Швидше на ту, що бачить крізь час. Певно молодою, вона була як наше місто - вільна та з крилами мрій. Пані приборкує ніч, про що її історії? Пані, схожа на королеву зими, за це її прости. Не слід відчиняти будь якому пілігриму, що віршує під риму. Львів зажмурював очі і закрив двері невидимої брами на ці пристрасті, він як і я - втомився. Я на мить зупинила свій крок і глянула на годинник. Годинник застиг, мій годинник-кулон. Час завмер і думками завернувся в рулон старої газети певно року так 1960-го. Стрілка бігла за мною і хвилиною, впала в роздуми мої.

Повернути час, ще б мить... ще один єдиний раз, думала стара пані. Я так хочу бачити все без прикрас, тільки годинник знає про мене все:як було і час засне. Стара пані усміхнулась, а очі її, як сині волошки нагадали про її закохане літо. В ті дні, маленька вулиця розливалась сміхом закоханих, навіть зелений плющ, що обвивав стіну на вулиці був щасливий від їх любові. Здавалось зараз оживуть атланти, що підпирають стіни, мов у грецькому міфі співатимуть у парку з арфами та червоним вином. Це літо не мало закінчуватись, місто любові зводило людей, притяжною енергією об'єднувало їх. Тоді давно, Львів став їм містом любові.

Як місто будують сильні люди століттями, то воно схоже на княжу фортецю. Страшно стає, як в руки злидарів потрапляють вулиці та будівлі, бо то не камені, адже це живі істоти, яких душать. Душать бездомністю магазинів та яскравістю пустих вітрин, безглуздість ігор під назвою «кав'ярня». Та є щось більше за каву. Легенда, що плаче посеред вулиці та просить аби її розказали та оспівали, як це колись робили князі, а не злидарі та лихварі. Автентичності бракує Львову, простіть. Автентичності, але не кави. Даєте дихати легенді, бо вона жива!

Легенда. Існує легенда про костел, який збудовано в пам'ять про кохану в народі імператрицю Єлизавету Баварську (Габсбурґ), відому як Сісі, дружину цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа I. Він особливий ще тому, що є спомином про кохання що живе поміж віків. Життя Сісі є зразком вічного виклику суворим традиціям та етикету, що інколи виходив за рамки «нормальності». Запроваджений у Відні етикет двору суворо регламентував і життя придворних, і життя самої Єлизавети, твердий розпорядок дня позбавляв Сісі всілякої свободи. Вона намагалася скаржитися чоловікові, але безрезультатно — у нього було надто багато державних турбот. Франц Йосип, який відчував глибоку повагу та безмежну любов до матері і безмежне кохання до дружини не міг перечити традиціям. Єлизавета, яка часто залишалася сама, писала сумні вірші, відчуваючи свою самотність та безсилля перед звичаями Габсбургів. Портрет художника Франца Вінтергальтера,1865 року яскраво видає красу та тонкість натури Сісі, зображена у світлій сукні та притаманним їй смутком у очах цісарівна прагнула свободи, яка таїлась у її серці таємницею. Єлизавета (Сісі) Габсбурґ загинула від рук італійського анархіста Луїджі Лючені 1898 року. Імператрицю поховали в Імператорському склепі у центрі Відня, який століттями слугував місцем поховання імператорської сім'ї. Кажуть, що дізнавшись про смерть дружини, імператор прошепотів: «Вона ніколи не дізнається, як сильно я її кохав».

Під час останніх відвідин Львова 13 вересня 1903 року 73-річний Франц Йосиф I взяв участь у закладанні першого каменю під храм у спогад про свою кохану. Тоді цісар прямував на маневри цісарсько-королівської кавалерії в околицях Комарного. Храм було зведено до 1911 року, навіть вітраж над входом у костел оформлений у вигляді улюбленої брошки коханої Сісі.

Та я хочу розказати вам, про важкий період у житті цієї величної споруди у проміжку 1950-1970 року. Власне цей час був періодом «забуття» для храму, але місцем зустрічі коханих сердець. В пари була домовленість - зустріч біля входу у костел кожної третьої середи місяця при вечорі. Коханий дарував волошки. Кохана вірно його чекала. Та кажуть одного дощового вечора вона не прийшла, розбила вірне серце милому, журливому. Костел мовчав, милий схилився на сходи й чекав майже до сіро-синього ранку. Кажуть дівчина не встигла на поїзд, кажуть старші люди, що трапилась з нею біда. А очі її мов, волошки застигли в тім сіро-синім ранку в самотнім світанку. Затим на сходах костелу було традицією залишати квіти. То як в честь величності і того, що львів'яни пам'ятають про велич святині чи заради нездійсненого кохання.

Переведемо стрілки годинника і заглянемо у 2020 рік. Такої моцної зливи Львів давно не бачив, блискавки просились у вікна і били у шпилі костелу. Площа опустіла, лише стара пані з волошковими очима спостерігала за зливою та слухала її музику. Двоє закоханих тримаючись за руки під жовтою парасолькою, вдивлялись у вітраж над входом у костел. Дівчина запитала:

- Про що думаєш, Джордже?

- Знаєш, мені дід в дитинстві розповідав про цей костел. Про своє кохання і волошки. Попросив мене виконати його обітницю, як буду я в Україні: залишити букет волошок на сходах і помолитись за нього тут. Я не знаю чи справді він так любив ту дівчину чи любив так сильно Львів, бо багато років проживав тут? Проте, точно знаю, як розповідав про костел то наче і його очі ставали сині, мов літнє небо, таке було його щастя. Він знову оживав, наче не хворів ніколи й не старів. Мені навіть зараз дивно з яким захопленням і світлом, дід розповідав це все, але тепер я здається розумію…

Джордж положив букет на останню сходинку перед входом у храм. Пара зникла за дверима костелу. Величний храм любові відкрив їм свої двері й серце, з тремтінням душі хлопець вперше увійшов туди, де стигне час.

Тиша. Зграя голубів піднялася в небо, хмари розійшлись, за якісь лічені хвилини. Лише сльози текли по щоці сивої пані, яка побачила волошки на сходах і закохану пару. Вона і сама розвіяла свій образ за вітром разом з сивими птахами.

Хто знає ту історію та живе поруч, з трепетом розказує про те кохання, про волошкову дівчину та чекання. Костел – хоронитель таємниць кохання та вічного чекання. А я й сьогодні помічаю волошковий букет на сходах, коли там прощаюсь з жовтим сонцем ще одного дня. Наше місто не гріє, воно зігріває розмовою, як цілунки панянки у щічку - випадкові. Легенди живуть поміж нас, але для них не треба зупиняти час. А знаєш, як я довго можу розповідати про смутки і радісні танці, ми цього міста обранці!

Про наболіле або вічний «біль» українця

Ще б по одному дзеркалу кожному, ще по листу від поета... Може то люди б побачили своє віддзеркалення? Нема історій та повістей із тисячі очей, бо у всіх своя – вічна дума. Дума про колір емоцій та барви мрій, голодні амбіції та схвильовані чуття. У всіх своя дума дум, про неї лише Шевченко не забув. То як битись об глуху стіну, прохати в людей розуму.

Відблиск рожево-фіолетових вітрин магазинів, суворі сірі будні вабили і зваблювали пані - трамвайницю. Про трамваї написано досить романтичних оповідок, але мало сказано про їх зимні крісла, затори через аварійність стану. Та я не про це. Власне про пані. Я її хочу описати вам. Вродлива жінка смачного віку із зачіскою оперної діви, яскравими барвами на обличчі, бо то є «мейкап». Вона як перша ознака нашої нації - жінка-воїн, що сильно вірить у справедливість довго чекає її, мов чоловіка з тюрми. Справедливість не випускають. Заслана наша справедливість спить в казематі, як ключ захований у кишені сторожа.

Трамвайниця Леся за молодості мріяла, що стане дівою нашої центральної опери, але потрібно було працювати тяжко і утримувати свою немічну маму. В ті часи, як незалежність стала ( "....алася"), наші люди довго ще чекали на правду, молилися і вірили, а Леся "гарувала". Але я знову не про це. Вона не просто "веде" трамвай, кожна її подорож то надія доставити нас у кращий час. У перерві між зупинками, вона малює свої вуста і заглядає в своє дзеркальце. Пані добре знає, що дзеркальце то не лише відбиток обличчя, то відбиток - душі. Не дарма срібні дзеркала слугували порталами в інший легендарний світ. От стоїш навпроти порталу, замріюєш дату та час і можеш опинитись біля цариці чи царя аби щось змінити. Така сила срібного дзеркала.

Важко видихнувши, зимний трамвай № 2 зупинився на зупинці «вул. Дорошенка», мов перед глибою і високою горою - завмер. «Завив» током і затих. Завмерла пані, синьо-біла сльоза покотилась по напудреній щоці. Ніхто не бачить. Нема чим зарадити. Застій! Вуста червоні, як та кровава ружа на тлі романтичного зимового вечора Львова. Жінка-воїн втомилась - вирішувати світову трамвайну кризу. Застигла. Затомилась. Замовкла. Людиська вийшли з того залізного монстра і "погнали" за своїм щастям. Може і пані б пішла додому, але не може бо в неї святий виклик - оберігати не втому, не шмат заліза, а страх, що завтра вже не буде як сьогодні.

Я теж вийшла на тій зупинці і пішла вздовж проспекту до костелу. То випадково, бо маю таку звичку. По лівому краю стіни фото воїнів, що загинули на Сході. Вдумливі обличчя та очі, в яких більше не буде життя. «Паяци-маніпулятори» бавляться нами на карті України. Ми дорослі нам треба перестати бавитись у ці ігри, у нас своя голова.

Після храму, я повернулась в університет, піднявшись по вулиці Степана Бандери. Ще одного великого знаку в нашій історії, тоді як могли «встати», а спали. А він не спав, цікаво скільки спокійних годин було в його житті. Коли Степан просто пив каву і споглядав на місто, як я зараз в університетському кафе. Сніг ліпив і цілував шибку у вікні, якось дивно з того мені. Спокій у зимі.

Настало завтра. Пані Леся не спала тої ночі і то не через трамвай. Ніяк Морфей не приходив, годинник не крутив стрілки назад…

«Дивак-перебиранець», казали старші люди, поставив біля входу до Ратуші велике дзеркало. Нашо? Та, щоб ми дивились на себе! Стидались, наших патріотичних пафосів, а думали трохи про них -справжніх. Я про людей і про себе. Я деколи не соромлюсь, а встидаюсь тих творів епохи Шевченка, бо наче живі у них ми. Головний встид полягає в тому, що живемо без єдності і миру між собою.

Дім прабабці

Вуличка бігла десь по моїх слідах, наче засинав час… Чи є у вас запахи знайомі з дитинства, з якими серце поринає в теплі спогади? Дні зіткані із чистоти і світла, як мчиться світло сонця повз краплі дощу і цілує весняну землю. Як прокидається життя, а з ним і наші надії… На щось нове, яскраве і справжнє.

Закінчився дощ. Атмосфера дістала присмак зеленого листя і свіжості цвіту яблунь. Все ожило , наче відпочило від довгої крижаної зими…

Я завше пам'ятатиму її. Жінку створену своєю працею, своїми руками і чистим як небо - серцем. Кажуть ми будуємо дім своїми вчинками, в якому є місце друзям, коханим й теплу. Хтось не наважується закласти навіть фундамент, через страх утрати усе? А що чи хто є цим всім світом? Спробуйте закрити очі і пригадати себе тоді, як ще не було місця вигаданим ілюзіям омани.

В такі моменти я пригадую яким був будинок прабабці. Це можна зрозуміти, лише відчуваючи. Виноград обіймав вікно кухні, ніжно цвіли конвалії, мов найкращі квіти на світі. Без особливої розкоші з присутнім добром зустрічала руда кицька свою пані... На краю стола у її кімнаті стояла ваза із завмерлими від часу квітами, а ще рукописи і вишиванка, яку вже не завершити. Довкола все мовчало, із притаманним спокоєм. Синє оксамитове плаття вже їй не вбрати, нема кому її вірша дописати. Замість завмерлих квітів – конвалії. Бо вони ще зовсім молоді, я ще не встигла їх покохати тоді.

Довго ще цвіли конвалії, біля будинку де ніхто вже не живе. І будинку того вже, певно – нема. Тільки вічна весна завше буде зі мною, з її сивиною і мудрим поглядом крізь час. Не варто шукати еліксир вічного буття, досить любити білі конвалії, що серед весни дарують мені тепло після холодного дощу…