Руднік Ярослав

«Сватання на зорі»

Півень прокричав на усе село!
Під промінням Сонця, село ожило.
Батько рано вранці вийшов за поріг,
Десь птички цвірінькали, розквітав горіх.
благо потягнувшись, бачить люди йдуть,
І якісь дарунки у руках несуть.
Зайшовши до двору, низько поклонились.
І говорять: «Ми в ваш двір, ось чого явились.
У нас гарний хлопець, маєш доньку ти,
Ми від його батька, заслані свати!»
«Що ж, проходьте, добрі люди,
В дім мій завітайте.
Коли буде ваша ласка,
На доньку погляньте!»
Бажання страждання,
Що тут поробити.
Під їхнім благанням,
Довелось пустити.
А вона лежить ледащо,
Тільки позікає.
Не підніметься нізащо,
І не привітає!
Свати дивляться на неї,
Добре розглядають.
Пахне якось чортів нею,
Вони так гадають:
«Ні, такої нам не треба,
Сватання не буде!
Хоч красива, все ж як лейба.
Хай, Господь, розсуде!»
Поклонились до батьків,
І пішли із хати.
Мати, провела сватів,
Рідна, доньки, мати!
Батько став знов на порозі,
Півні вже мовчали.
Третє сватання в дорозі,
Ті, півні, вбачали!

Суть ції усмішки,
Буде тут така!
Не лінуйсь не трішки,
Не клей дурника!