Забіяка Альона

м. Кам'янське, Дніпропетровська обл.

Недомальований пес

- Фу! Що воно смердить? – голосно вигукнула прибиральниця Юля, миючи підлогу в танцювальній залі. – Тут я мила, і тут. Невже, десь під підлогою криса здохла?

В кутку зали, обвішаної дзеркалами стояла шафа, в якій зберігалися

театральні костюми, а поруч ще одна – з ящиками та поличками для книжок. В ящиках були різні зошити та файли з надрукованими сценаріями, диски з музикою та піснями, предмети всілякого театрального реквізиту, які використовують під час самодіяльних вистав.

Юля мала приблизно років сорок і працювала прибиральницею в трьох дитячих клубах за місцем мешкання. Клуби належали до великого дитячо-молодіжного центру, що фінансувався з міського бюджету міста Дніпра.

Жінка досить ретельно і старанно виконувала свою роботу. Вона була неприємно здивована запахом дохлятини, який біля шафи був особливо відчутний. Адже, у будь-який момент до них могла завітати сан.станція, і тоді, саме з її мінімальної зарплати, буде стягнено величезного штрафа.

Треба було як найшвидше знайти джерело цього жахливого смердіння і прибрати його.

- Інно! Інно Олександрівно! – покликала вона педагога-організатора, увірвавшись до її кабінету. – Здається, в нашій залі щось здохло! А йдіть-но понюхайте!

- Що там могло трапитись? – спитала Інна, швиденько йдучи до зали.

За якусь мить жінки вже вдвох повзали на карачках і винюхували всі кутки, намагаючись визначити, причину неприємного запаху.

- Звідкілясь, звідсіля! – сказала педагог, підповзаючи до шафи з книжками.

- Так, так! – погодилась Юля, підіймаючись з колін.

Раптом, вона завмерла, коли ніс її опинився на рівні середнього ящику, і шумно, по-собачому потягла повітря в себе.

- Ось тут! – вигукнула вона і висунула шухлядку.

Там, серед всіляких паперів та сценаріїв лежав величезний маслак.

- Як він сюди потрапив? – здивувалася Інна Олександрівна. – Може,

хтось із дітей їв тут м'ясо і поклав його туди?

- Не думаю, щоб діти так ретельно обгризали кістки, – засумнівалася Юля. – Це, мабуть, Георгіївна варила вдома борщ і, виловивши з нього маслака, притягла його сюди, щоб зробити нам западло!

Світлана Георгіївна працювала в цьому клубі керівником гуртка м'якої іграшки, а різні підлі справи були її улюбленим хобі. Тому саме на неї подумала Юля, бо й досі не забула, як Георгіївна вічно скаржилася начальству на погану роботу прибиральниці в клубі.

- Так, це на неї схоже, – сумно погодилась Інна.

Від Світлани Георгіївни потерпали всі: від прибиральниці до начальника

філії. Вона регулярно писала доноси на всіх кого знала, і надсилала їх в такі інстанції, про які жодна нормальна людина, навіть, подумати не могла. З проханням розібратися на місцях до центру надходили відповіді з районного та міського виконкомів і, навіть, з люстраційного комітету. Натхнення Георгіївни в цих справах, здавалося, не мало меж. І тухлий маслак у шафі – це було так природньо для неї.

Зморщивши носа, Юля взяла свою знахідку двома пальцями, засунула до пакету, ретельно його зав'язавши, віднесла на смітник.

Прибиральниця приходила в клуб до чи після занять. В неї був вільний графік роботи та багато інших справ. Тому наступного дня вона прийшла, коли всі вже пішли з клубу.

Повитиравши скрізь пилюку і позамітавши, вона вже мила підлогу, коли почула лапотіння чиїхось ніг в коридорі.

«Невже хтось залишився? – подумала Юля, визирнувши за двері кімнати, але там нікого не було.

Вона хотіла повернутися до своїх справ, але, раптом, почула хлюпотіння води в туалеті. Жінка тихенько підкралася і зазирнула туди. Те, що вона побачила при світлі електричної лампи, заставило її мимоволі роззявити рота від подиву й переляку.

На краєчку унітазу стояли дві фіолетові лапи, ніби намальовані дитиною, але об'ємні і цілком натуральні, ще дві лапи спиралися на унітаз із середини. і Юля хотіла підійти ближче, але її ноги не могли рухатися. Їй чулося чавкання, наче хтось пив воду з унітазу. Раптом цей звук припинився, і на поверхні з'явилася лимонно-жовта голова з видовженою мордою, чорним носом, яскраво червоним ротом, величезними коричневими очима і довгими фіолетовими вухами, з яких на білий унітаз капала фіолетова рідина. Всі частини цієї істоти, здавалося, існували окремо – тулуб в неї був відсутній, лише маленький куций жовтий хвіст весело мотилявся у повітрі, ніби визначаючи габаритні розміри цього створіння. Вдовершення всього, побачивши в дверях Юлю, голова голосно гавкнула.

Лампа, стеля, стіни, рукомийник, унітаз – все захиталося перед очима жінки, попливло і зникло...

Юля поволі приходила до тями, відчуваючи на своїх щоках дотик вологого язика і тепле собаче дихання. Але, коли вона розплющила очі, поруч вже нікого не було. Лише скрізь на підлозі, на унітазі і на ній самій були мокрі фіолетові сліди. Згадавши, що сталося, вона перелякано вскочила на ноги, схопила з вішалки свою куртку та сумку і, навіть, забувши повимикати світло і зачинити двері вибігла на вулицю.

За декілька хвилин, вона тремтячими руками набирала номер Інни Олександрівни, потім голосом, що зривався і не слухався, намагалася пояснити, що в клубі відбувається щось дуже жахливе, і що Інна повинна якомога швидше, покинувши всі справи, прийти на роботу.

Розлючена Інна Олександрівна бігла у напрямку клубу, де біля дітей на неї чекала Юля, клацаючи зубами від холоду та переляку.

- Що трапилось? – сердито крикнула педагог-організатор. Але її лють кудись поділась, коли вона підійшла ближче.

- Що з вами таке? – спитала Інна вже спокійніше. – Ви себе в дзеркало бачили? Хто вас розмалював фарбою?

- Т-там! В-в-в к-клубі... щось...х-хтось... – почулося у відповідь.

Інна відкрила двері і зайшла до приміщення. Залишене прибиральницею світло яскраво горіло і свіжі фіолетові відбитки собачих лапок на сірому лінолеумі було добре видно. Вони були скрізь: в коридорі, в туалеті, в кабінетах. Інна підвела Юлю до дзеркала, і та побачила, що в неї все обличчя і волосся вимащене червоною фарбою. Жінка побігла до туалету і почала вмиватися.

Вони ще раз пройшлися по клубу, проте нікого не побачили, лише кольорові лапи скрізь.

Раптом, у танцзалі з кутку, де стояло відро для сміття, почулося шарудіння. Придивившись уважніше, жінки побачили, як дві фіолетові лапки середнього розміру стоять на підлозі, між ними в повітрі бовтається коротенький жовтий хвостик, ще дві лапки – на відрі, а жовта голова з довгими фіолетовими вухами мордою занурилася у сміття і щось захоплено там шукає.

Інна відчула, як в неї зашевелилося волосся на голові, її рука мимоволі простяглася в бік., але намацавши поруч закляклу на місці Юлю, вона трохи заспокоїлася. Їй, навіть, стало цікаво, хто це такий, і що він буде робити далі. Жінка піднесла вказівний палець до рота, знаком показуючи прибиральниці, щоб та мовчала. Стримуючи подих вони мовчки стежили за істотою, яка, перекинувши відро, досліджувала його вміст.

Раптом, жінки почули хрусткіт, то голова знайшла недоїдене кимось з дітей печиво і гучно чавкаючи, поглинала його.

Інні стало цікаво, а куди подінеться їжа, коли голова її проковтне, адже тулуба не було. Але їжа зникала і не випадала ні з якої сторони.

Ця істота виглядала кумедною і зовсім не злою, але скрізь по собі залишала кольорові плями: з рота в неї капала яскраво-червона слина, відбитки від лап були фіолетовими. Це створіння поводило себе як собака.

- Чудовий песик, – прошепотіла Інна.

Собача жовта голова повела за собою решту запчастин в сторону шафи.

Лапи застрибнули на стілець, що стояв поруч, а морда, взявшись зубами за ручку, потягла ящика на себе. Ретельно винюхуючи його в середині, вона почала скавчати і гавкати.

- Тепер зрозуміло, чия там була схованка, – пошепки промовила Юля.

- А ми так погано подумали про Георгіївну! – сказала Інна.

Не знайшовши в ящику нічого, собака лапою засунув його назад. Зістрибнувши зі стільця, чотири фіолетові лапи побігли в коридор, ледь поспіваючи за головою.

Тихо, намагаючись не шуміти, жінки пішли слідом.

Морда онюхувала своїм чорним носом кут, де повертав коридор, і, раптом, одна із задніх лап піднялася вгору і в сторону, і нізвідкіля, з повітря, виникла тоненька жовта цівка і яскравими потьоками залишилася на стіні.

- Ні!!! – голосно вигукнула Інна. – На наші шпалери!!! Падлюка!!!

І знявши з ноги черевика, жінка жбурнула ним у пса. Заскавучавши, він побіг до її кабінету і заліз під шафу. Жінки заскочили слідом і почали шукати, де пес сховався.

- Зараз я тебе дістану! – казала Інна, нахиляючись і оглядаючи темні кутки кімнати.

- Може, не треба? – боязко спитала Юля. – А раптом, він кусається?

- Не треба псувати нові шпалери! – сердито відповіла Інна. – Тільки-но ремонт зробили!

- Але, може, він хворий на якусь форму сказу, від якої ще вакцину не вигадали? – припустила прибиральниця.

І, ніби в підтвердження її слів, морда під шафою оскалила зуби і грізно загарчала.

- Чуєте? Не треба його зараз чіпати. Може, він тільки ввечері такий активний, а вдень ховається? Давайте, я завтра зранку прийду і тихенько тут все поприбираю, – запропонувала Юля.

- Так, мабуть, ходімо додому, а зранку вирішимо, що з ним робити, – погодилася Інна Олександрівна, відшукуючи свого черевика.

Зранку на прибиральницю Юлю в клубі чекав новий сюрприз: тільки-но відчинивши двері, вона відчула сильний запах свіжого собачого подарунку. Прямо в коридорі лежала велика купа і воняла на все приміщення.

Із сумом і тугою на душі жінка взялася за прибирання. Їй здавалося, що цим пригодам не буде кінця краю.

Трохи пізніше на роботу прийшла Інна Олександрівна теж у поганому настрої.

- Ми обов'язково повинні з'ясувати, що то за пес такий і як його перемогти. Інакше від нас повтікають всі діти і клуб закриють. – сказала вона сумно.

Поки жінки прибирали наслідки вчорашнього та сьогоднішнього собачого бешкетування, минуло чимало часу.

Інна і Юля вже сиділи і, відпочиваючи, пили чай, коли до клубу прийшла керівник гуртка малювання Альона Анатоліївна.

- Що це ви такі сумні? – з порогу спитала вона.

- Та тут таке сталося...

І жінки почали наперебій розповідати про вчорашні пригоди.

- Прикольно! – вигукнула вчителька малювання. – Це чудовий сюжет для театральної вистави! Треба розповісти про це Марині Юріївні. І головне! Не треба нічого вигадувати – все, як в житті!

- Ну ви можете хоч до чогось поставитися серйозно?! – роздратовано

спитала Юля.

- Серйозно? Так! А ви вчора, часом, нічого не пили?

- Нічого не пили!

- Можливо, якісь ліки? На ніч або упродовж дня? Якісь такі, з побічною дією?

- Що ви про мене думаєте?! Он Інна Олександрівна його теж бачила!

- Та я ж не знаю, може, ви вдвох щось вживали.

- Та ні! – вигукнула Інна. – Ми правду кажемо! Я пропоную і вам з нами після занять залишитись, якщо ви нам не вірите.

- Я намагаюсь повірити, щоб тільки не залишатись після занять, – сказала Альона Анатоліївна. – Як, ви кажете, він виглядає? Жовта голова з фіолетовими вухами?

- Фіолетові лапи і жовтий хвіст, – підхопила Юля.

Вчителька пішла до кабінету малювання, довго рилася в купі дитячих робіт, шукаючи щось.

- Це він? – спитала вона, показуючи жінкам дитячий малюнок, на якому було зображено окремо жовту собачу голову з фіолетовими довгими вухами, чотири фіолетові лапи та маленький жовтий хвостик. По-середині, замість тулуба був просто білий папір, оточення теж ніякого не було – просто окремі деталі собаки і все.

- Так! Це він! – в один голос вигукнули Інна і Юля.

Наче, на доказ цього, голова на малюнку повернулася до глядачів і, висунувши язика та показавши зуби, голосно хекаючи, посміхнулася.

Очі Альони Анатоліївни від подиву широко витріщилися, а нижня щелепа поволі відвисла. Руки, що тримали малюнок, почали тремтіти.

- Я в-вперше т-таке бачу... – ледь промовила вона.

- Жінка обережно поклала малюнок на стіл і відскочила на деяку відстань.

- А чий це малюнок? – спитала Інна.

- Кузіна Вані, він вже місяць, як не ходить на заняття, – відповіла Альона.

- Треба щось з ним зробити! – твердо сказала Інна Олександрівна.

- Що?

- Це я вас хочу спитати: «Що?»

- Та що там питати? Пошматати малюнок і викинути на смітник! – знайшла вихід Юля.

- А ви не боїтеся, що він до нас по-шматоках повернеться? – тихо спитала Інна.

- Ну, тоді спалити його, щоб не повернувся.

- Ні! Я не хочу його нищити! – Він гарний, прикольний, шкода тільки, що недомальований! – розчулилась художниця.

- То що ви пропонуєте? – поцікавилась Інна.

- Його треба домалювати, щоб йому було добре в картині і щоб він жив тільки там, – запропонувала Альона.

- Так домалюйте! – зраділа педагог-організатор.

- Ні! Я не можу! – відмовила вчителька. – Цей собака – не просто малюнок, він – образ, створений силою думки. Не я його вигадала.

- Як вас послухати, то получається, що та собача купа, яку я вранці тут прибирала, теж створена силою думки?! – обізвалася Юля.

- А він що ще й гадить? – здивувалася Альона.

- Так!

- Тож він живий! А ви його хочете спалити! Як так можна?!

- Бо він нас дістав до печінок!

- Його може домалювати лише автор! – пояснила Альона.

- Але ж автор – десятилітній хлопчисько, який покинув малювання! Ви ж самі казали, що його не було вже цілий місяць, – сказала Інна. – Хіба викладач не може домалювати роботу за учня?

- Може, але то буде інший образ, не той, що був задуманий автором.

Якщо я його домалюю, він вийде у мене сумний і нещасний, бо мені його шкода.

- Вас, творчих людей, важко зрозуміти, – ніби в простір, промовила Інна.

– І що ми мусимо робити? Скоро діти прийдуть на заняття!

- Почекайте кілька днів! – благала Альона. – Не робіть з ним нічого!

Раптом, Ваня повернеться і домалює його.

- Доки ми чекатимемо, ця гавкуча істота розтрощить цей клуб вщент! – зробила висновок Юля і почала збиратися, бо їй треба було йти до іншого клубу.

Чекати довелося недовго. Вже наступного дня на порозі клубу з'явився Ваня Кузін. Не скидаючи куртки, він пройшов до кабінету малювання.

- Де тут мій жовтий недомальований пес? – з порогу спитав він.

- Ваня! – радісно вигукнула Альона Анатоліївна. – Привіт!

Малюнок шукати не довелося, він з учорашнього дня чекав на нього. Хлопчик, швиденько розклавши фарби, почав домальовувати пса.

- Ви не повірите, Альона Анатоліївна, – сказав він, зафарбовуючи в жовтий колір шию і тулуб собаки, – цей пес мені сьогодні наснився і людським голосом благав мене прийти і домалювати його. В противному випадку, він казав, що йому загрожує спалення. А він зовсім не хоче бути спаленим.

- Так, Ваню, не хоче. Ти ще йому оточення якесь намалюй, щоб собаці було добре в картині і щоб не хотілося нікуди тікати, – сказала вчителька.

Наприкінці занять картина була готова. Жовтий пес, щасливо мотиляючи

куцим хвостиком, біг своїми фіолетовими лапами десь в полі, де було багато квітів. Його довгі фіолетові вуха весело підстрибували в повітрі, морда посміхалася червоним ртом з білими зубами, а в синім небі пливли білі хмаринки у вигляді чудових смачненьких кісточок.