Обрій Сашко

м. Южноукраїнськ, Миколаївська обл.

електричка

Ранок. Сонце усміхається і насвистує пісень у ритм зі стукотом колес приміської електрички. Вона ж як завжди виїжджає за межі мегаполісу занепокоєна дрібними справами, затуркана містом. Але зелені лапи лісосмуг підхоплюють електричку та огортають м'якою родинною турботою.

Відчувши батьківську опіку жилавих дубів, вагони стрімко вириваються вперед жвавим ланцюжком непосидючих замурзаних розбишак; смикають за кучері своїх опікунів, чіпляючись рогатками за канати електродротів; зі свистом летять за обрій, у далеку подорож ще незвіданими містечками й селами, аби побачити, як живуть люди, показати себе та позачіпати тамтешніх задирак; мчать, широко роззявивши ще заспані очі шибок та висолопивши довгі язики занавісок.

І тільки вітер ніжно пестить чуприни малих зірвиголов.

Мовляв, біжіть, хлопчики! Не баріться!

Хутчіш полишайте запорошену пилом, витоптану міською мурашнею ріллю шкарубких асфальтів, аби скупати спраглі дитячі п'яти у кошлатому спориші. Аби пожбурляти камінці залізничних колій у глибокі озера та стрімкі повноводі річки. Поплескатися в живильній волозі віковічних дубів та осокорів.

Поообігли вагони...

Дрібно залопотіли ніжками. Тільки п'яти замелькали.

А приміські села поставали згорбленими бабусями по обидва боки колій і замахали хустинками, проводжаючи своїх улюблених онуків у захоплюючу кількаденну подорож...

Повертайтеся, хлопчики! Але не з порожніми руками. Прихопіть із собою по добрячій пригоршні свіжих весінніх вражень та по ґронцю стиглого призахідного сонця...

захід сонця

Тиша заходу сонця, напоєна далеким гудінням двигунів моторолерів та авто, утримується соняшниковим полем. Соняхи, як віддані вартові, стережуть непорушність ніжно-рожевого обрію та глибокого, як Тихий океан, синього неба. Пташки не співають. Прислуховуються до тиші та гавкоту собак, що влаштували чергове вечірнє перегукування у сусідньому селі.

І тільки високовольтні опори , – гігантські сталеві велетні, – нині можуть бачити всю панорамну красу останніх хвилин прощання з джерелом життя – натомленим Сонцем, можуть чути віддалений голос часового місцевої тюрми, що, як завжди, за своїм статутом, промовляє якісь дивні та незрозумілі, проте гучні команди.

Але там теж вирує життя. На часового теж дивиться вечірнє тепле небо, що в цю пізню годину тільки прокидається, знехотя розплющуючи свої ясні очі-зірочки.

Зовсім близько, у ставку разом із зірками прокинулися жабки. Завели свої бадьорі теревені, ділячись враженнями від вдало проведеного спекотного літнього дня.

Над усім цим сталеві опори, взявши на себе роль головних вартових липневої вечірньої тиші, протягнули на безкрайні кілометри свої довгі руки-дроти, намагаючись охопити всю її велич, замиловані палітрою насичених фарб заходу Сонця. Хто знає, чи вдасться їм осягнути всю красу та гармонію вічності?...

***

Люблю 6-годинні поїздки на автобусі з Києва додому, в рідний Южноукраїнськ, що на Миколаївщині.

З вікна на мене дивляться гладенькі обличчя полів, залиті сонячним світлом. Немов блюдця з гарячим чаєм, що повільно холонуть з заходом сонця, напуваючи своїм паруючим теплом спрагле небо. Довгі соковито-зелені лісосмуги дбайливо оперізують поля приємною для ока, пухнастою тасьмою.

Широкий автобан «Київ-Одеса», рясно оздоблений дорожніми знаками, хизується розпеченим за день, засмаглим гладеньким тілом, грайливо виблискує надвечірніми привітними променями. Вікно автобуса приємно сліпить очі веселими "зайчиками".

В навушниках лунають мелодійні, романтичні і замріяні Cranberries, чи прониклива та душевна Торба-на-Кручі.

За вікном хутко проносяться сотні кілометрів, тисячі краєвидів, десятки річок і міст, безмежні лани, привітні чепурненькі ліси.

Таке враження, що мій погляд може обхопити всі ці мальовничі землі, як вдячна дитина шию матері. І, міцно стиснувши в обіймах, ніколи не відпускати. Але ця приємна ілюзія не вічна і швидко минає за якихось 6 годин. Проте я знаю, що дуже скоро настане чергова зустріч мого погляду з усіма іпостасями краю невимовної краси та розмаїтих ландшафтів.

Це нагадує мені зустріч зі старим добрим другом, якого вже не бачив років сто, а то й цілу вічність. Коли кожного разу, використовуючи цю швидкоплинну нагоду, ви прагнете розказати один одному якнайбільше про себе, про своє життя, поділитися щасливими моментами, які встигли відбутися у ньому за довгі місяці чи роки нестерпної розлуки. І кожного разу здається, що наступна – триватиме вічно.

Отак і мої рідні степи, лісостепи, мої барвисті краї вкотре зачаровують мене витонченістю смаків Творця, що, немов найталановитіший художник, створює щоразу нові і нові полотна на цій землі. Але при цьому примудряється жодного разу не повторюватися, зберігаючи знайомі мазки, штрихи, що викликають трепет у серці, ностальгічні спогади, забивають подих. Немов перед найбільшим щастям, яке людина колись відчула в житті...

Отак кожного разу, коли їду з Києва додому і лише одне холодне скло автобуса відділяє мене від барвистої розлогості та привабливої ошатності рідного краю, хочеться вщипнути себе, аби перевірити, чи дійсно ця казка – не солодкий сон? Чи дійсно все це відбувається зараз зі мною насправді?..

роздуми про проблеми

Як тільки я починаю створювати проблему у темних закутках своєї голови, вона миттєво постає переді мною в образі розгніваного воїна. Він летить на мене з гострим сталевим списом, аби заколоти в саме серце, або з велетенським дубовим тараном. З ним воїн прямує в бік фортеці Мого Духу, аби пробити її товсті мури, що пустили глибоку тріщину зневіри та непевності.

Як тільки я приходжу до тями і нагадую проблемі, що вона, насправді, – плід моєї буйної фантазії, огрядний озброєний витязь в міцній броньованій кольчузі тієї ж миті починає танути, як вранішній густий туман від яскравих, пекучих променів ранкового серпневого сонця. Його спис перетворюється на крапельки свіжої холодної роси, що швиденько влягається на дрібному, густому килимі соковитого споришу, у мене під ногами.

Настає світанок. І я різко прокидаюся від гучного заспіву вранішніх провісників чергового божого дня, співучих лісових тенорів – натхненних пташок.

Проблема перестає існувати в моїй голові, розчиняючись, мов нічний кошмарний сон. Приходить повне прийняття та розуміння світу. Приходить любов до всього сущого і влягається м'яким теплим кошеням у мене за пазухою та починає своє монотонне, медитативне і невимовно приємне прядіння...

Роздуми про вірші

Вірші. У чому їх сакральний сенс?

Думаю, основна їх ціль – передати індивідуальну родзинку душі через палітру образів. Поет – художник слова. І кожного разу, слухаючи вірші все нових і нових знайомих-поетів, цікаво помічати їх індивідуальний стиль. Цікаво спостерігати за тим, як людина відчуває оточуючий світ, яким принципом керується, беручи з бездонного колодязя рідної мови потрібні звуки, слова і словосполучення, підминаючи їх під свій індивідуальний стиль, сплітаючи з них неповторне мереживо авторської мови.

Кожен новий вірш – це пістрявий мовний гобелен, рушник, вишитий та виплеканий з самовідданою любов'ю та турботою... І коли береш його в руки та починаєш милуватися ним, кожен раз читаючи по-новому, кожного разу спостерігаючи за ним з нових, досі не помічених ракурсів, складається враження, що вірш вплітає в твою душу нитки свіжих відтінків, змінюючи загальний вигляд її картинки. Стирає старе, привносить щось нове. І так до безкінечності... Такі моменти надихають і тебе самого/саму на створення полотен, не схожих на минулі, які зможуть розказати читачеві більше, ніж могли до цього.

Вірші... Вони здатні на багато. Їм під силу руйнувати імперії та скидати режими, спустошувати землі війнами та стихіями і навпаки – творити державність, і створювати райські сади.

Вірші не претендують на владу чи гроші (хіба що на скромний, затишний куточок в серці читача).

Вірші просто прагнуть навчити читача дихати так, як вмієш тільки ти і ніхто більше...

Садівник натуральних слів

Колись... Дуже давно... Дуже далеко...Десь за обріями свідомості, за горами буденщини існувало казкове місто, населення якого цілком складалося з поетів – Поетоград.

За містом височів густий незайманий ліс, рослинність якого цілковито складалася зі слів – Словоліс.

Щодня багато хто з поетів приходив до лісу за натхненням і спилював при цьому десятки слів за один візит. Таких пройдисвітів прозвали літературними браконьєрами.

Добуті колоди вони несли до міста, де будували собі з них чарівні оселі – будящі будинки.

Окремі слова-цеглинки ліпили в блоки – рядки, рядки – в строфи, що були стінами, а вже самі строфи – у вірші, які і були тими самими будинками.

Якось у гості до поетоградівців завітав мандрівний поет з іншого краю. Він був захисником лісів і добре знав про існування цілих словоповалів, що утворювалися в процесі видобування слів поетами-мародерами. Звісно, шукач музи прибув до чергового міста, аби попередити його населення про скорочення площі лісів, що йшло стрімкими темпами, за рахунок варварства невігласів у поезії. Так як вкінці кінців це могло би призвести до невтішних результатів. І слова, як вид, могли би просто зникнути з обличчя їхніх земель.

Мандрівник же пропонував колегам по перу, як альтернативу, самотужки вирощувати і множити чисельність слів, створюючи цілі насадження, а також лісогосподарства, продукція яких слугувала би будівельним матеріалом для внутрішнього світу поетів та захищала би природні словоліси від розорювання та винищення.

Гість, що завітав до Поетограду, був за фахом словоаргономом та словоселекціонером. Професія його звучала гордо і благородно: Садівник натуральних слів.

Окрім виведення неологізмів, він також не забував і про збереження, культивування рідкісних видів слів та архаїзмів. Доволі часто укладав цілі заповідники слів – Словники, дбаючи про генофонд слів, які мають залишитися в наявності у спадок для майбутніх поколінь поетів.

Справа в тому, що існував і гармонійний, споконвічний шлях отримання розсади. Найприродньо з'являлися слова, виплекані в глибинних теплицях поетових сердець. Саме по собі розуміється, що не всі майстри пера продукували довершені, гідні поезії, шедеври. Звісно, що в усі часи плодилося багато бур'яну та штучного сміттєслів'я.

Але Садівник передбачив і цей момент. Він перший сконструював і побудував сміттєсловоперероблювальну машину. Вона розкладала увесь словесний непотріб на прості сполуки – букви, склади, корені, префікси, суфікси та фонеми (найпростіші звуки).

Найпростіший будівничий матеріал був насінням, зернятками мови, які він роздавав добрим людям або саджав сам у родючий мовний грунт, в надіїї отримати гарний, довершений врожай.

Але його заходів по захисту слів було недостатньо. Ситуація вимагала від Садівника кардинальних, рішучих дій. Він довго ламав собі голову найфантастичнішими планами та проектами, але все ніяк не міг дійти згоди з самим собою – заважали постійні сумніви та непевність щодо ймовірних шляхів вирішення проблеми.

Отак одного разу ішов Садівник уздовж великого старезного словолісу і зненацька на дорогу йому вибіг маленький блакитноокий, білявий хлопчик. Волосся в нього було схоже на велику пишну копну свіжого сіна, яку нанесли веселі косарі одразу після жнив. Хлопчик нічого не мовив і кивнувши головою мандрівникові побіг углиб лісу. Садівник інстинктивно рвонувся за юним дивом та у зник густому гіллястому череві лісу.

Не знав, скільки так біг, чіпляючись за могутні віття слів-старців, що немов не хотіли пускати його до своїх темних таємниць. Чи то годину, чи вічність. Здавалося, старці ретельно віками приховували свої скарби мудрості від непроханих гостей у цих досі ще ніким не звіданих глибинах.

Аж ось вузька стежинка привела подорожніх до товстезного крислатого Дуба, який, здавалося, заплутався своєю буйною сивою кроною в перинах неба. Земля під ними задрижала. І врешті решт Дуб заговорив першим: «З яким проханням прийшли до мене, добры люди? Слухаю вас.»

Садівник ніби забув усе, про що думав до несподіваної зустрічі з хлопчиком. Про всі проблеми та думки, які любив пережовувати та пересмоктувати у своїй киплячій ідеями голові. Здавалося, що все це перемішалося в його жбані та перетворилося на в'язкий молочний кисіль, що неприємно бовтався та не давав зосередитися на лаконічній, точній відповіді. Аж раптом немов блискавка прошила Садівника – в голову повернулася думка, яка так довго мучила його. Вона вперто почала розгрібати довкруг себе неприємну, густу жижу хвилинного остовпіння та боротися за життя, випливаючи на берег здорового глузду та ясного розуму: «Глибокошановний Дубе, я вже котрий рік підряд борюся за збереження усіх словолісів у межах наших поетичних земель. Але всі мої старання марні, бо зводяться нанівець настирністю літературних браконьєрів, поетичних варварів, які не цінують слова і поводять себе з природою, як ненаситні, сліпі споживачі. Що мені робити, Дубе-батьку?»

Дуб заскрипів своїм огрядним могутнім тілом і промовив: «Благу справу робиш, добрий чоловіче. Але не матиме вона успіху, доки не зрозумієш одну просту істину. Слова неможливо знищити. Передаються вони з вуст народних з покоління в покоління, утворюючи собою безцінну скарбницю народного духу і мудрості. Це незнищенний генофонд, який завжди зберігатиметься в потаємних сховищах народної душі. І доти існуватимуть слова, доки світ стоїть. Нехай і забуватимуть їх діти, нехай і будуть спилювати їх вороги та свої ж – вони литимуться з відкритих сердець поетів знов і знов. І поети самі дивуватимуться тим фактом, що не відатимуть, з під якого кресала буде зароджуватися невловима іскра народної мови. А потім ця іскра одразу ж переростатиме у вогонь, що стрімко поглинатиме порожнечу у їхніх очах та народжуватиме нові чудернацькі вірші, нестиме їх у народ, та відроджуватиме слова із небуття. Тому не жалій слів для поетів. Вони – одні з небагатьох, хто ладен зберегти їх та передати майбутнім поколінням, несучи їх у будящих будинках свого внутрішнього світу, зберігаючи від негод – градів, буревіїв, лісових пожеж та посухи – та даючи їм нове життя у своїх віршах. Словоліси чують мелодії віршів-осель, збудованих поетами у своїх поетоградах, та натхненні ними, зростають більш стрімко, даючи нові молоді пагони словесної порослі. А ті у свою чергу своїми маківками тягнутимуться у височину, створюючи для поетів благодатну тінь, затишний прихисток та натхнення.»

День поволі доходив кінця. Садівник з хлопчиком вже давно вийшли з лісу і довго ще енергійно гуторили про щось, тільки богові відоме, чвалаючи стежкою, яка пірнала у стиглі пасма ланів та втікала далеко – поза обрії свідомості і зникала десь у синьому серпанкові, поза горами буденності...

А блідолиций Місяць, що проводжав подорожніх, ще довго місив зіркове борошно у діжці неба і ліпив із нього все нових і нових поетів...