Обрій Сашко

Зован

Скрізьобступають боги, мов на Божий суд
збіглися,визирають з усіхусюд.
Та ізсили-силенної треба обрати одного.
Стою. Обираю єдиного – власного бога...

Хтознавжескількимаруднихспливло годин.
Пляшкастоїтьмінеральної диво-води
переді мною ізнаписом: «Слабогазована».
Натякзбагнув. Натякприйнято:«Слав бога Зована!»

Бачу табличку на церковці: «Це – раби Господа».
Господи! Плутаюсь в літерах: Господа? Гаспида?
Поруч табличка моя, цивілізована
світить як в морі маяк: «Це – вільніЗована».

Бачу: у всіх, хтозгадувавсловами гарнимиЗована,
на противагугадинам –душа згармонізована!
У хрестовопохіднихкарателів, що кидали каменем в Зована:
душа за іконними гратами,церквоюканонізована.

СлавтеЗована! В ритміЗованамоялірикаритмізована.
СлавтеЗована! В стиліЗованамоя лексика стилізована.
Коли лексика не дозована –тизвертаєшся не до Зована.
Чує лихо душа розорана.БільшеЗована! БільшеЗована!

Атмосфера чиясьзагазована.В когосьмоваполонізована.
Я ж – дочитую сагу Зована.Безтурботність в полоніЗована.
Так релігіяорганізована:я і ти – просто органиЗована.
Мною дихаєвін, а тобою – їсть.Він не злий, а тому – не зганяєзлість.

Не карає, як... «сильногазована». Не щипає, як «сильногазована».
Нашаусмішкасимволізована:кожен з нас просто – синволіЗована!

летимо

Ми ідемо. Ми мовчимо. Ми не спимо. Ми не їмо.
Можливо, присмакескімо. Можливо, роль в німімкіно.

Усе не те. Усе не те. Зима мете. На сцені теж
усе не те й метіль мете. Куди не глянь – не ті й не те.

Ні бе ні ме.Ні бе ні ме. Як у дешевім аніме:
його, її, тебе й мене. Ти – ще не вмер. Я – ще не вмер.

Куди іти? Куди іти? .. Летіти, плисти, слать листи…
Розводять дурнів і мости,кролів, худобу, бліх. І ти…

І ти туди ж. Знов з ними ти.Мета кінцевої мети?
Ґвалтує безгомінь мартин. І ти з мартином тим лети
у вирій, вирвою думок.Спимо, їмо та летимо.

самобутні

В колeсах білками згоряють будні.
Ми вжe й забули, як гризти лікті...
Мов сіль на очі — ці самобутні
у 21-му лихолітті...

Нeмоввидeлка в тугому гузні.
Мовхрон у носі. Мовкісткавгорлі.
Цісамобутні... тим і могутні.
Хочзубоскалять, щобосі й голі.

Життяталантів — щодeннавідсіч.
Палкимпротeстомживeінакшість.
Та ставлять коми в ційоповідці
лишіхнідуші — ясні, монаші.

Нeвіртeблазням, щовипадково
на світз'являлисьорли в багнюці!
Цісамобутні... самі в підкови
підлютимтискомвкліп ока гнуться.

Впадeзнeгода. І нeостання.
Зима завіє. І навeснілиш
сплeтутьізповстіновіповстання
осточортілі і знавіснілі,

цісамобутні!.. І моволія
ввіллються в будні. Готуйтeлікті！
Собою бути — нeлихослів'я
у 21-му лихолітті.

аптека

«Аптека», «Продукти», церкви, кандидати у мери.
Заправки, зупинки, маршрутки, базар, перукарні.
Кіоск «Свіжем’ясо» – жертовникпрадавніхшумерів.
І написи «Петя – козел», та «Ісус» на паркані.

«Аптека», «Горілка», «Аптека», «Цигарки», «Аптека».
Фаст-фуди, кав’ярні і – їсти і їсти і їсти!
Міськісхарапудженінатовпи – ордиацтеків,
а морди з бігбордів – іспанціепохиконкісти.

«Юрист», «Адвокат», «Готівковікредити» і банки.
Приватні, ощаднівідділення «щастя» та «волі».
Міняти, платити, складати, плести, дерибанити.
І бігти: праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч.

Студенти, бомжі, лікарі, водії, будівничі.
Чинуші, бухгалтери, менеджери, консультанти.
Край хутору хатка дрімає – останнядзвіниця,
останняфортеця, святиня. Хоч пан, хоч султан ти –

тебе виглядатимезавше бабуся Орися –
дитинстватвоговартовий, мудрийбібліотекар
степів і усмішоктвоїх. Бийся! Бійся! Борися! –
«Аптека», генделик, «Аптека», «Надгробки», «Аптека»...

терплю

Терплю, терплю. Терпець — наждачне коло.
Вивільнюється з груддядіамант.
Засяє грань, прошивши, мов осколок,
навалу зрад, пустихнадій, оман.

Терпець мене розраджує в халепах.
Навчаєбу́дь-щозноситиусе!
Як зноситьзакривавлене Алеппо.
Як зносивзамордований Хусейн.

З тропи не зі́б'єриканнязвіряти.
Звірячахіть не скоритьмимохіть.
Коли ізсерцемревно шлях звіряти.
Коли горить в очницяхмалахіт.

Мов стяг беззаперечноготерпіння, —
і в снах я буду маритисьтропі.
Можливо, в боязкімоторопінні,
але таким, щовірив і терпів.

До плеч — Карпати, море — до коліна.
Полон чи пекло — все одно, що рай.
Терплю. Метаморфоза — докорінна:
кремезнийвілпостанезі щура.

Мій шлях назвавсьмоїм, як ріднийтато.
Найзлішахиба — знехтувати ним.
Терплю, терплю. Для того, щоблітати
блаженнішою з божихнасінин.

пілотиосінніхпрерій

Втерши носи сікорським та магелланам,
щостерновимистихійпалкомарили стати,
линуть, величні і крихітні, маги лану
ввись на шовковихмереживнихаеростатах.

Всіпілігрими, подихзатамувавши,
вклякли на місці – понурі, німідилетанти.
Розчленувати на часточки атом не важко –
важчелишмрійникам, власне, до мрійдолітати.

В небо летятьпілотиосінніхпрерій.
Вітер свобод обдуваєсерцяпавучі.
Щоїмщоденнихмарнот і дрібницьперелік?
Як неозорістьокреслитизвиклим до «вужче»?

Линуть до хмарпавутиннілетючіголландці,
хоч і народженіповзати в листісирому.
Хтозна й відколилітаютьотакбезсоромно...
Втім, і павукможе бути у небігалантним!

віра

Вірить у магіюпахощівмедіум,
духів, слова і вітрикрадучи.
Мім, щозагрався в безмовнукомедію,
вірить у зірглядачів...

Віритьвтікач у китайськікросівки,
навітьякщозадубіли й намокли
ноги, щогравійустиглипросіяти,
очі, великі й скляні, мовмоноклі,

руки, щовицвіли і поруділи,
джинситвої, безнадійнопотерті,
мрії, спустошені, мовпороділлі,
жили, розбухлівідфальші патетик.

Все в тобівірить, усе закликає
мати харизму, не вірити призмам.
Все підбиваєламати лекала,
жертви богам дарувати на тризнах.

Навіть, якщо без одеж, розпростерті,
пустятьповіїмануанатомії,
вірапоможетобі просто стерти,
просто згадати про в_с_е. А натомість,

в_с_е трохизгодомзгадає про тебе,
роліусітвої, всіаромати,
милиці, крила, протести й протези,
віру – що в кожному тліє романтик...