Павлова Юлія

м. Дніпро

Дихай

Змучений погляд, ледве ноги волочить,
Старенька бабуся - не спала ночі,
Під шум канонади,
Довелося вночі, тікати із хати.

І серце завмерло, коли повернулась,
Упала навколішки, від горя зігнулась,
Бо, дому немає. Їй тяжко зітхати…
І тяжко і сумно, біль серце колотить:
«Чи хто допоможе? Щось змінить? Щось зробить?».

Сльози старенькій покрили лице,
Стікають у зморшки, ріки журби:
«Куди ж мені дітись? Куди ж мені йти?
Що ж вам потрібно, демонів діти?
Смерть немовлят? Бараки розбити, безвинних людей?
І так жили в злиднях. Невже саме це?».

Німіє все тіло, стареньке і мирне, покидає життя,
75 літ відійшли в небуття…
Блискавка горя ударила в землю,
Здригнулася вся українська земля!
Не стало старенької,
Серед сотень смертей, посеред рідної Неньки,
І всі в один день…

Та, чутно, як десь, серед розбитих, глиняних хат,
Плаче-кричить немовля,
«В рубашці народжений» син,
Це - промінь життя, посеред недобрих новин.

Дихай же вільно!
В руках Захисника тепер твоя доля,
Не рідні, та добрі руки,тебе хай зростять.
Скільки в країні, як ти – осиротілих, живих немовлят,
Не відсирівші серцем, про тебе хай молять,
Здобудемо ми кращої, для Вкраїни-Неньки, долі.
Настане ще повінь! І буде свободи відлига!
Знесе все сміття гниле і вороже,
Відійде й загине… Не вчинить вже лиха.
Дихай же вільно, малеча… Ти лише, дихай.

Плаче Україна

Плаче Україна, листаючи свої сторінки,
Історія – гірка, гіркі і білі плями,
Яким гірким стало б життя фортеці,
Яка не встигла зачинити перед боєм браму?
Таким гірким життя і є сьогодні,
Кордони порвані… 3 з 25 є окуповані,
Луганськ, Донецьк й перлина України – АРК,
Низький уклін, вам, мирні люди, що залишились там…
Нізащо не здамося ворогам!
Проте вже зрозуміло стало, що доля видалася всім, та й нелегка.
Хтось, на руках із полум´я виносить малюка,
Хтось, проклинає все і всіх, усіх і все зненацька втративши, зненацька…
Ми вільно мислимо, говоримо і живемо,
І нас, однак, багацько!
І наша Воля й Віра в Перемогу – понад усе! Понад усе!
Незламна Воля українця, незламана ніким,
Поміж віками, війнами і ворогами!
Зачинімо ж фортеці-Неньки браму,
Здолаймо ворогів!
Як нам Шевченко-Батько заповів, про кров ворожу…
Зачинімо ж браму-огорожу!
Незбагненне щастя зоставатись вільним,
Від тих «братів» й від інших,
Прогонімо пітьму з Вкраїни, і станемо вільніші.
Лише у єдності єдиній – єдина наша сила,
Повстане з попелу всіх війн, рідна Ненечка-Вкраїна.
Поклонімося всім Предкам,
Хоробрим воїнам, Захисникам рідної землі,
Що не жаліли крові задля нашої, нащадків, волі,
Не схилимо, ми, перед ворогом голів,
Як не схилив жоден козак, у Дикому полі.
Помолімося за мирне небо над нами,
Очистімо країну від смути і брехні, як пітьми,
Оживімо країну – щасливими і ситими дітьми,
Оживімо – розумом не купленим, а даним Богом,
Оживімо Вкраїну – людяністю і добром,
Тоді, лиш, майбутнього процвітаючою стане дорога.

Вирвані

Вирвані стіни, обсмалених чорних будинків,
Вирвані життя живі, з життів живих людей,
Не викуплять й довіку ніякі ринки світові,
Пролитої крові й життя невинних людей, мирних дітей…

Вирвані душі у очевидців війни, обпалені жахом,
Змітає «Граду» снаряд – усіх одним махом…
Сльози і відчай - зривають, мов цвіт живий, живих людей,
Й кидають помирати на узбіччях, стежини,
Що раніше називалась життям,
З пам´яті народу не зітреш,
Ці роки смерті - чорні, ніколи не відійдуть в забуття…

Після війни
Після війни, по іншому засяє сонце,
Після війни, повіримо ми в мині зорі серед ночі,
Після війни, ми в очі знати будемо ворожі очі,
Після війни… Вона закінчиться, адже - не буває війн без кінця…
Після війни, не впізнаю твого я лиця? А мене, чи ти пізнаєш потім?
Після війни, повернешся додому, і виспиш всю тиху, мирну ніч,
пам´яті своїй на сподив, яка іще боліти довго буде…
Шалені кулі розтинали душі і тіла, боліти пам´ять довго буде, душа уже не та,
Мудріша стала й мовчазна.
Після війни, ворожі кулі, не потривожать більше, міста твого, сна…
Після війни, за мир подякуємо Богу,
Ну а сьогодні молимося ще на мир,
Як набагато змінимося ми? Після війни, після війни…

Фото

На столику, в рамочці фото,
Вчорашнього минулого пам´ять,
В якому, любили когось ми,
Течія років, навіть те не розгладить,
В якому, чекали чогось ми,
Й до цілей своїх йшли ми сліпо,
Не помічали, як щось там, позаду:
В глибинах душі, всередині серця,
Безмежною любов´ю зігріто.