Гогчян Юлія

м. Дніпро

Уривок із повісті «Апельсиновий тигр»

На дачі Ріта ставала по-справжньому моєю, я пояснюю це тим, що ми були удвох – нікого зі шкільних друзів чи спільних знайомих. Ми, наче цілими днями сиділи у теплій воді, а усе навкруги нас прикрашали сонячні зайчики. Коли удили рибу, стоячи на хиткому містку, або я читала їй вголос у затишній кімнаті з горіховими шафою і ліжками під самісіньким дахом, коли сиділи подовгу у траві, поїдаючи зелені яблука – все це була тепла вода із сонячними зайчиками.

Я прокидалася рано . Неможна пропускати ранкову посмішку річки, з якою вона дивиться на нас двох. «Швидше, швидше, вставай», – смикаю я Ріту за руді пасма. Поки вона встає з ліжка ще сердита і розкуйовджена після сну, прочиняю вікна маленької лоджії, яка щільно прилягає до нашої кімнатки. Синь Вороної Балки ледве видніється на обрії. Прагну заволодіти рікою поки вона тільки наша, поки жовтий пісок ще не встигли пом'яти сліди чиїхось ніг, а вода тепла і усміхнено-затишна, наче ранкова чашка чаю. Небо таке яскраве, що важко повірити у його реальність. Ріта перевертається на живіт, аби підставити спину сонцю, а я – слідом за нею. Тут мені здається, що ми – одна істота, і ці краплі води, пісок, що прилипає до пальців ніг і колін, робить її таємничою. Тут відчуваю, що місто – якась інша реальність. Рітине обличчя без косметики подобається мені більше, ніж те, яким вона робить його у місті.

Ми снідаємо у вітальні з лимонними шторами, які перетворюють усю кімнату на яскраво-жовту. На поличці біля каміну старі Рітині малюнки. З нами дідусь та бабуся моєї подруги, вони ще досить молоді, сповнені кипучої життєвої енергії. Дідусь проголошує правило дачних сніданків: кожного дня ми по черзі повинні « читати лекцію» на будь-яку тему – історія на кожен сніданок, це основна страва. Добродушно розкритикувавши онуччині картини , він посміхається і чекає на наші розважливі зауваження. « Тепер ти знаеш, що в мене є свій критик Латунський », – спохмурніла Ріта. В цей момент ми почули дивні звуки, які лунали з-під столу .

Віллі, сусідський кокер-спанієль, прийшов розділити з нами сніданок, і гучно сопів, вимагаючи, щоб ми його пригостили.

«Іди-но сюди», – покликав Рітин дідусь, кидаючи Віллі шматочок ковбаси. Пес зловив його у повітрі і рохкнув від задоволення. Ми теж пригостили собаку. Рохкання і сопіння стало не тільки кумедним, але й покірно-вдячним.

– А ось іще шматочок, – дідусь уже змахнув рукою з черговою порцією ковбаси, але тут вмішалася бабуся, яка прибирала зі столу посуд.

– Володю, прошу тебе, не кидай на підлогу, годі вже. Знову доведеться прибирати .

– Як же я можу не кинути? В ін же рохкає , – абсолютно серйозно відповів дідусь.

– Володю, можеш сам рохкнути, тільки не кидай , – суворо проказала Рітина бабуся, показуючи усім своїм виглядом, що їй не подобається наш а поведінка.

Градусник на абрикосовому дереві показує +40 °C. Ми з Рітою вирішили відкласти риболовлю до вечора і тепер, влаштувавшись під абрикосом, тихо розмовляємо. Моя подруга займається «композиціями». Креслить щось на білому аркуші, прикріпленому до мольберту, а я, затишно умостившись в кріслі-гойдалці , пишу нову казку. У траві грає радіо. Звуки далекого міста. Мелодія нашого парку, мелодія літніх вулиць. Тут вони лунають згадкою про наші міські думки, почуття, захоплення. Листя дерев ворушить легкий вітер – моїм папером і Рітиною композицією біжать маленькі табуни тіней від листя. Папір, наче вкривається сріблястими зморшками. Я хочу розгладити їх долонею і не можу. Сонячний зайчик стрибає прямісінько на мій аркуш: скок – Рітин мольберт – скок – миска з абрикосами – скок – її волосся.

– Знаєш, у чому ми різні? – каже Ріта, продовжуючи водити олівцем по паперу.

– У чому? – мені не хочет ь ся відриватися від казки, яка так гарно ллється, але я слухаю подругу.

– Ти гризеш себе, тобі здається, що не наближаєшся до своєї мети, лінуєшся. Гризеш себе і працюєш. Я мучаю себе так само, але не працюю. Мені справді ліньки.

Я посміхаюся.

– Дай мені дописати, Ріто, зовсім трошки лишилося.

– Добре, тільки прочитай, коли скінчиш.

Вона відкидає руде пасмо з обличчя, пильно вдивляється в свої композиції. Кумедно лається. Хапає гумку і все стирає. Ріта готується вступати до Будівельної академії на архітектурний факультет. Її засмучує кожна неправильна лінія креслення, надихає кожна правильна. Кілька годин наповнені маленькими перемогами і поразками.

– А тепер слухай! – наказую я і читаю Ріті маленьку казку про Золотого Кота, відриваючи її від архітектурних вправ.

– Чудово, – каже вона, дослухавши до кінця, – я іноді думаю про те, що зовсім не вмію писати, я поруч із тобою, наче кульгавий з бігуном.

Наш у розмову перериває Рітина бабуся.

– Тут поса д жу помідори, – звертається в она до мене, вказуючи на невелику ділянку , – як думаеш, добре буде?

– Добре? – Ріта не дає мені відповісти, вона по лишає мольберт і підлітає до бабусі, – я тобі скільки раз ів казала: посадиш помідори – я їх усі повисмикую. Тут будуть лише квіти.

Ріту-дачницю я ще не знала і теперь із цікавістю спосте рігаю за бабу сею і онукою. Вони сперечаються, виблискуючи очима, наче воюють по-справжньому.

– Що за дурниці! Забула тебе спитати – поса д жу помідори, – бабуся явно не сприймає Рітині погрози всерйоз.

– Усе повисмикую! Усе! Тут будуть лише квіти! – галасує Ріта, бігаючи коло маленької ділянки. Її бабуся голосно фиркає, що виражає вищий ступінь зневаги.

– Що таке? – із дому з'являється дід з рушником через плече – збирається йти на річку, – що за галас? Чому мене не питаєте ? Вирішувати без мене, що наступати без генерала.

Він сміється і відчиняє хвіртку. Ми чуємо шурхіт його кроків по гравію.

Вночі сидим о на ґ анку , і дідусь показує нам сузір' я , які добре видно на високому небі. Т ак солодко і сильно пахне петунія, комахи летять у промінь ліхтарика, який то вмикає, то вимикає Ріта.

– Пішли покажу дещо, – подруга веде мене у нічний сад. Ми сідаємо на траву під яблунею, її віти звішуються до землі, накриваючи нас, мов шатро. Зриваємо зелені яблука прямо з гілок. Вони пахнуть зірками. Яблуневе шатро із зірками між гілок. Ми, наче всередині чарівної живої кулі. Здається, я відчуваю подих всесвіту, його повнота і велич стають нічним садом. Ми з Рітою сідаємо на високі стільці без спинок і, тримаючись за руки, різко відкидаємось назад. Усе небо падає на нас, чи це ми падаємо у небо? Живе, повне зірок – все в оно перед нами. Засинаючи на м ' якому ліжку у маленькій кімнаті під самісіньким дахом, я все ще бачу небо.

Ріта біжить униз, перестрибуючи одразу через дві сходинки, порпається у клумбі з петунією, придивляючись до кожної квітки. Її пальці будуть потім ще довго пахнути солодким. Ми радіємо нашій дитячій грі – шукаємо чарівні скарби і путівники. Що може краще, ніж вона, відкрити душу Рітиної дачі? Яскраво-горіхові меблі нашої кімнати, дерев'яні виступи стелі, лимонність вітальні, вузенький бортик полиці біля каміну – все це бере участь у нашій грі. Дерев ' яні сходи на другий поверх, маленька риболовна кімната, де зберігаються вудки та інше знаряддя, стоїть більярд із зеленим сукном – все це чудові схованки для наших послань. А сад!? Як приємно обережно вкласти невеликий клаптик паперу у квітку, сховати його у кущах а ґ русу або прив ' язати до виноградної лози. Витоптуючи грядки, підіймаючи пил, ми снуємо по саду.

Увечері по телевізору розпочинається трансляція передачі, від якої Ріта не в змозі відмовитися навіть заради гри у бадмінтон зі мною – футбол. Ставши завзятою вболівальницею, вона навіть у своїх листах з недавніх пір стала у подробицях розповідати про футбольні матчі. Ріта, дідусь і я стаємо командою вболівальників, сідаємо у крісла біля каміну. Як це звичайно буває влітку, звідки не візьмись налітає гроза. Блискавка погрожує нам прямо над дачею. Раптово згасає світло, а разом з ним і телевізор. Ми з Рітою налякано дивимось одна на одну, а дідусь, озброївшись ліхтариком, намагається щось полагодити, але безрезультатно. «Чим же матч закінчиться? Як же футбол?» – Ріта вскакує з місця, і ми слідом за нею біжимо нагору слухати трансляцію по радіо у повній темряві.

Ми з Рітою сидимо на вузькому диванчику лоджії, а гроза несамовито гримає зовсім близько, за вікном. Темно-синя ніч за вікном дому, лише ми не спимо, слухаючи округлий і твердий, наче нестиглий виноград, тріск. Так пружно тріскається тверда корка гранату, коли ламаєш її рукою і зернятка висипаються назовні. Про що ми думаємо? Про що говоримо, сидячи ось так, обійнявшись, лякаючись розкатів грому і солодко завмираючи від страху? Чи не все одно? Розкреслюючи сад, блискавка не роз ' єднує, а єднає нас.

Обличчя берегу осунулось, схлинуло у ріку разом із піском. Я ступаю по водоростях, їх викинули на пляж хвилі, піщаних пагорбах і западинах, що створила за ніч гроза. Вона прогнала всіх тих, хто влаштувався тут учора в наметах. Залишився лише один, добряче пошарпаний зливою. «Схоже, закінчилось наше літо», – каже Ріта, сідаючи навшпиньки, вона тремтить від холоду, – посидимо ось так хвилину і підемо речі збирати. Не впізнати наш маленький рай».

Вологий пісок проникає в сандалії, вітер холодними руками хапає за плечі. «Додому, у місто», – кажу вголос і відігріваюсь цими словами.