Кривоніс Віталій

м. Дніпро

З романного циклу «Дорога чайки»

Всеправедний

Відвага – це ліпше
у битві звитяжних,
ніж меч найміцніший,
муж бо хоробрий
у битві суворій
і з кепським мечем переможе

«Старша Едда», «Промови Фафніра»

Одного разу Сноррі син Вітрада Битого спитав:

- Дядьку Хагене, а правда, що тебе не можна вбити твоїм мечем?

- Ти хотів би якось це перевірити? – прохолодно посміхнувся ярл.

- Е, годі тобі малечу лякати, - буркнув Фіннмар Жовтий Зуб, який там саме тинявся без діла. – Краще було б, якби ти, ярле, розтлумачив, що до чого.

- І вірно! – пискнула Кетлєн, ярлова дочка. – Тату, розкажи!

- Тим паче, - пробуркотів Торольф син Торкеля, ніби маленьке вовченя, - що ми ніяка не малеча. Нам усім не менше семи зим!

Хаген ярл окинув оком «ніяку не малечу» – нащадків його побратимів, живих і мертвих, і дітей, що мешкали у Равенсхольді заручниками, а ще скоро прибуде дзиґа Аса, дочка самого конунга від другого шлюбу, а ця Аса далеко піде, і ради неї доведеться повторюватися...

- То гаразд, - зітхнув Вовчий Гак. – Розтлумачу.

Клинок, виготовлений у світі, якого більше не було, з шипінням і посвистом полишив піхви, тьмяно виблискуючи у скупому світлі негожої днини. Хтось зойкнув від несподіванки, хтось захоплено замугикав, а хто і так просто лупав круглими очиськами. Хаген зробив пару простеньких випадів і виголосив таку промову:

- Дивіться, такий меч зветься «меккір». Його клинок має довжину півтора альни 1 , руків'я ж достатньо довге, щоб за потреби тримати обома руками, коротка хрестовина захищає кисть, а цей бронзовий жолудець в основі руків'я потрібен для рівноваги. Це міцний клинок. Ним можна не лише рубати й різати, а ще й колоти. Тому я вважаю, що меккір краще, ніж звичайний сверд, годний лише для рубаних ударів. Але ще ліпше, коли є можливість, брати меч-кьярінг, бо він ще міцніший і довший, і однаково добрий для пішого й кінного бою. Кьярінг – пречудовий меч у всякій справі, але є з ним лиш та неприємність, що на морозі він робиться ламким.

Кажуть, меч – то є зброя чесного двобою шляхетних героїв. То є правда. Я убив Рагнвальда Жорстокого якраз цим мечем у чесному поєдинку. То було вперше, коли я взяв до рук мій меч, мій Альрікс. Це ймення можна написати у два способи: як «Всемогутній» або ж як «Всеправедний». А тоді я про те і не думав. Я тоді взагалі ні про що не думав, так перелякався. Все ж то була велика дурня – чесно битися з таким героєм, як Рагнвальд. Альрікс, мій Альрікс – він сам вів мою руку в тому герці. Зрештою він сам поринув просто в груди Рагнвальдові, ніби гадюка...

А коли мене повезли до Адальборгу, то, ясна річ, Альрікс відібрали, і повернув я його нескоро, ой як нескоро... І весь цей час був як без руки. У цьому мечі – не просто моє щастя, а й частина моєї душі. А Снекольф Вугор, дурко таке, хотів мене цим мечем убити. Він стояв упритул і гатив від душі, він не міг схибити...

Він схибив.

У твого батька, Торольфе, також є прекрасний меч, викуваний із зірки, що впала з неба. Він зветься «Хьоггвар», себто «То, що січе». Ним володів твій дід, Ульф Сірий, після нього – твій дядько Торольф Звитяжний, за яким тебе й нарекли, а вже після Торольфа – твій татусь Торкель. Та я не знаю, чи багато щастя приніс би тобі самому той спадок.

Втім, я про інше.

Кажуть, що, мовляв, меч – зброя шляхетна, просто, бачте, «промінь заліза честі», як його скальди кличуть, авжеж... А я так скажу. Меч – пречудова зброя для вбивства. Коротший від списа, довший від сакса, зручніший за сокиру. І ще, я вже казав, ним можна наносити рубані, різані й колоті рани. Краще за все разити мечем, коли ворог беззахисний: коли він спить, їсть, п'є, м-м-м... забавляється всяким робом... Краще бити ззаду, з-за рогу, з кущів, і геть хороше, коли на ворогу нема броні...

- Це зветься «підле убивство», - несхвально зауважив Торольф, длубаючись у носі. – Е... я щось таке чув.

- Будь-яке вбивство – підле, - тихо процідив Хаген, і обличчя його тої миті зробилося блідим, ніби вкритим ожеледдю, а очі – як промерзле море.

- А ти сам убивав беззахисних людей своїм мечем? – наважився спитати Сноррі.

Хаген замислився. Завмерла і малеча, затамувавши подих. Навіть старий Фіннмар поглядав на ярла з гіркою цікавістю.

- Ні, - видихнув Хаген нарешті й ніжно провів пальцем по золотому візерунку у вигляді рисі на клинку. А рись аж ніби замуркотіла.

- Ні, - повторив Хаген ярл. – І нині я гадаю, що то на краще. Не хотілось би міняти ймення з Альрікс на Ілльрікс, з «Всеправедний» на «Неправедний». Бо в цім випадку... хтозна, чи забажав би він мені помагати...

Розмова на свято врожаю

Учта на свято,

Та мутне моє вино

І рис почорнів.

Мацуо Басьо

На свято Хаген відпустив своїх людей погуляти в місті. Лише Торкель нікуди не пішов. Він розпалив багаття у вогнищі й сів навпроти, а в ногах у нього лежав Варф. Собацюра виглядав паскудно: хутро скуйовдилося, з очей текли сльози, все тіло від кінчика хвоста до носа, сухого й гарячого, проймав дрібний трус, їжа не йшла на користь, і здавалося, що недовго ще гончакові ганяти качок болотами та котів подвір'ям. Торкель став чесати йому шерсть і помітив, що навіть бліх нема. А Варф лежав, опустивши голову на складені лапи, і лише тихенько підвивав.

- Ти б його відьмам нашим показав, - сказав Хаген.

- Не будуть вони марудитися з сучим сином, - зло прошипів Торкель. – Їм подавай вовків та вепрів, та білих ведмедів, та барсів, та левів золотогривих. Звірів шляхетних. Де вже нам.

- Ну хочеш, я спитаю...

- Не хочу, - відрубав Торкель. – Він уже старий. Дайте йому померти спокійно.

- То сам би й добив, - знизав плечима Хаген, - а так чого, справді, тварюці мучитись...

- Я зараз тебе самого доб'ю.

Хаген озирнувся і впевнився, що вони удвох. При сторонніх він йому тих слів не подарував би. Не міг би. Грозити вождеві безкарно – значить його ганьбити.

- Не треба мене добивати, - проронив тихо. – Краще давай вип'ємо. Свято ж.

Торкель підвів на друга очі, повні стумами й печаллю.

- Ну наливай...

Ось вони мовчки випили по першій, по другій і по третій, ялівцева акавіта 2 – холодна, з льоху, аж зуби заціпило! – лилася в горлянки на диво легко і приємно, навіть заїдати не кортіло, і розмовляти не кортіло, і нічого вже не кортіло – ось так би вічність сидіти коло вогнища, поки мохом не вкриєшся і кістки каменем не візьмуться, але...

Але навіть тут, у серці величезного торгового міста, знову гамірного і діловитого, навіть тут було чути, як співає вечірнє Море. Море зичило близькі холоди, мандри й небезпеки, перемогу і загибель, а поки – колисало мірним шерехом прибою. Хаген подумав, що то йому вже ввижається, адже його частенько били по голові, але Торкель і сам помітив:

- От уже чудасія. Я чую, море нуртує, холодна буря дує...

- Ні шляхтича, ні заброду сьогодні до себе не жду я 3 , - відізвався Хаген.

- Мов мені, брате мій, як так сталося? – ледве чутно спитав Торкель. – Перше ми ходили дорогою чайки на схід і на захід, на південь і на північ, і Море любило нас, як своїх дітей – ну любило ж! – і ми стояли один за одного на смерть, а тепер ми чужі один одному. Перше чекали мене на березі зі здобиччю й славою, а тепер я не зі своєю родиною, а тут, і п'ю зі старим собакою і оце з тобою. І знаю добре: жодна здобич і слава того не змінить. Як се вийшло?

- Це життя, - відказав Хаген. Він почував себе по-дурному, як ніколи.

- Знаєш, мені часто сниться чорний пісок Сторвегу, - вів далі Торкель, і голос його був гіркішим від найгіркішої акавіти. – Сняться тамтешні хвойні ліси, безкінечні, безкраї, у сивому мареві, й пташині крики на дрімучих болотах, і стада оленів, що мчать пасовиськами у передгір'ях... Я хотів би вирушити туди колись.

- То вирушай. Коли все скінчиться – обов'язково вирушай.

Торкель зиркнув на Хагена спідлоба, не вовком зиркнув – старим і хворим хортом, який, одначе, ще може вкусити, та так, що лікаря буде не треба, хіба що тесляра.

- Коли все скінчиться? – процідив зі злою усмішкою. – Раніше не відпустиш? Ані ти, ані твій конунг... Воно й вірно. Треба, аби хтось мені наказував. Коли я роблю щось із власної волі, від того всім лише лихо, а мені ганьба.

- Твоя ганьба з моєю не зрівняється.

- Це має мене розрадити?

- А ти такий слабенький та благенький, що потребуєш розради?

Торкель відсахнувся від тих слів, мов од гадюки. Хаген продовжував:

- Я не вірю, що ми маємо свободу вибору, як про те балакають південні мудрагелі. Нема в нас жодної свободи. Кожен наш вибір визначено наперед, за вічність до нашого народження. От ти бідкаєшся – як же те сталось, що дупа зламалась? Як та як, Торкелю, штевнем об косяк, от як. Так судилося. Тобі, мені, твоїй Ерні та твоїм дітям. І навіть Хрудові конунгу. Смертні мають служити і вмирати. Це не я вигадав, то таке старе керимське прислів'я. Тому всі ці «якби» гівна не варті. Але є дещо, що від нас таки залежить. І знаєш, що то є, братику Вовчику?

- Ну то що ж? – похмуро буркнув Торкель.

- Наше до всього цього ставлення.

- Не стало ясніше.

- То не диво. Ти завжди був хитрим, але дурним, як вовк у казці. Кажуть, мовляв, серцю не накажеш, але і це не здається мені правдою. Можна наказати серцю. Наказати пробачити і забути, розлюбити і змиритися, радіти й горювати... навіть кохати і ненавидіти. Мабуть. Всюди шукати можливості. Ти можеш мені вірити. Я б не вижив інакше...

- Важко збагнути, як ти вижив у Адальборзі. Певно, у тебе таке серце, що ти зміг його зміцнити, обручами залізними стягти, але не всі такі.

- Я такий з чотирнадцяти рочків, - одмахнувся Хаген. – Адальборг, теж мені... Для тебе, Торкелю, це єдиний вихід. Розділи свою душу на частини. Відкрай непотрібне. Хай одна твоя душа буде для родини, друга – для дороги чайки, а третя... ну, ще для чогось. Накажи своєму серцю не горювати. Ще не час для скорботи. Потім сядемо й виплачемо всі наші сльози. Потім. Коли все скінчиться. Як то минуло, так і це мине. Все ж минає.

- Ти ж знаєш: ЦЕ не мине, - зітхнув Торкель Вовченя. – Ніколи.

Хаген вирячився на нього з чималим подивом. Торкель помітив це і слабко посміхнувся.

- Пане Хагене, тебе... – пролунало від дверей.

Бражники обернулися. На порозі стояв хлопчина, в якому Хаген упізнав Арні, сина Лоні Пелюстки. Втім, можливо, то був його брат-близнюк Форні. Часто їх плутали. Вони прибули з людьми Сігурда Кнудлінга і зосталися служити в загоні Хродгара. Знаючи їхнього батька, від них багато чекали. Арні, а може й Форні, глянувши на обличчя вікінгів, знітився і забув, нащо прийшов. Варф заскімлив і забив хвостом по підлозі.

- Пане Хагене, - отямився юнак, - тебе запрошує випити Хродгар хьовдинг 4 .

- Я приймаю запрошення, - кивнув Вовчий Гак. – Торкелю, йдеш?

- Мене не запросили, - крижаним тоном відказав той.

Хаген зітхнув:

- Ну дивись. А з нашими відьмами я все ж погомоню. Шкода песика.

На виході Хаген почув коротке:

- Дякую.

І здригнувся, ніби йому знову знімали шкіру зі спини.

1 Альн – ісландська міра довжини, у нашій реальності коло 30 см (те саме, що «лікоть»), але тут: 60 см.

2 Міцний алкогольний напій (пор. укр. «оковита»), поширений у Скандинавії, найчастіше – ялівцева горілка.

3 Герої цитують рядки з ірландської анонімної поеми «Плач старої з Беррі».

4 Ісл. höfðingr , себто «вождь», «головний», очільник загону вікінгів.