Махновія Степ

с.м.т. Якимівка, Запорізька обл.

Місто Славне Дніпро (вірш присвята)

Ти давно не нове,
наче вчора з’явився на мапі,
Місто славне Дніпро -
ти багатий своїми літами.
Кличеш сурмами захищати
землю нащадкам й звитяги.
Ти сумуєш також.
Ти - мудрець між містами!
Бо артерії рік твого серця до болю чіпали
І зі струмків, що загадками людству
завжди слугували.
Ти страждав за народ,
вибухаючи також повстанням:
від північних степів
до азовського вільного краю.
На коліна ти падав
у храмах тільки до Бога,
Не давав ворогам перемир’я й спокою.
Ось і знову на варті, чатуєш й готовий до бою
зі споконвічно-голодною злою Ордою!..

Місто Дніпро – по-новому хре́щення приймаєш,
Як не звався вже ти, але славу свою не втрачаєш!
Головне, що ти є і лишайся проукраїнським,
Місто Вільних – Дніпро
Ти навіки є вічним!
Забуття не судилось тобі, –
бо запеклий.
Ти палав у вогні,
Подолав лихо й пекло.

Ворогам – не даруєш пощади,
Щедро сиплеш у відповідь свої снаряди…

Загубився той день у віках,
коли ти спопелявся.
Головне, що ти є
місто Славних – Дніпро,
Світ Тебе зачекався
У яскравих вогнях!

*****

Ти знав, що я тебе любила,
та це було давно, колись.
Минули довгі роки болю,
Не дочекалась дива.
А ти мені чомусь наснивсь.

Не знаю, що це означає,
Чому раптово згас вогонь?
Тепер він знову виникає,
Пульсує болем знов і знов…

Мені так хочеться забути
Усе, що ти наговорив.
І не дивитись в очі людям,
Мене ти висміяв тоді ж.
Обпік та не зігрів.

І загасив вогонь водою.
(минула стужа грозова)
Минули довгі роки болю,
Без тебе знову я нова.
Жива.

Утім, коли з’явився знову,
ввірвався в душу ти мою.
Загоїлися рани горя.
І тебе більше не люблю.

Ти знав, що я тебе любила,
та це було давно, колись.
Забулася мрія про диво,
в століттях загубилась мить…

*****

Гонитва жагою розлита
На шкіру свинцеву мою,
І слово, що госте, мов бритва
З грудей я своїх дістаю.
Безодня накрила брезентом
звикання коктейлем малини,
рубцевим зали́шила шербетом
минуле морозної днини.
Гонитва жагою розлита
на подерті шматочки паперу.
Улюблена стара касета –
Бальзам твоїм хитким нервам.
Гонитва жагою звикання
Окреслює тишу прийдешню.
У відповідь – розчарування,
а в серці смуток тутешній.
Минає незначна та відвага,
і холод, залишивши слід
відбитком на кухлі зневага
перетворилась на мідь.
Безодня торкається краю,
Встеляє жагою гонитви
У пошуках зниклого раю:
Шляхи до мети давно змиті.
Змиті кордони між нами –
Відстань лишилася тінню.
Сум викликає звикання
І розповзається лінню.
Смак й аромат – плодоносить.
Просиш шматочок лукаво
Ще раз вкусити, бо мало
І виникає забава –
плоду солодкого ваба…
Хай до небес при підносить
радість дифузно-цікаву.

*****

Не тримай ти мене в рукаві,
відпускай по частіше на волю,
щоб літати могла я собі
та до тебе повертатись додому
назад

Не тримай ти мене в гаманці.
Не души тим мовчанням до болю,
щоб літати – не треба весни,
закликаючи її знову й знову
на магічний обряд.

Не тримай, мене манять простори.
Не будуй між нас навмання коридори.
Не лякаюся вже заборонам.
Визнання – моя мрія й корона!
Всім на зло.

*****

Колись усе було інакшим.
Пташки співали класику і джаз.
І не було у тому співі фальші,
І гармонійним світом був баланс.

Колись усе було інакшим,
Пташки співали класику і джаз.
Роки навмисно часом зупинялись,
і завмиранням серця, чули нас.

Колись усе було інакшим,
Пташки співали класику і джаз,
І люди були щирі, трохи м’якші,
Проте, у тім, був свій нюанс.

*****

Осіннім гравієм душі
майнула темна нить,
неначе з задумів чиїхось
зустрілись я і ти.
Блукаючи гаями меж,
минаючи усіх,
ми не наважились на гріх,
хоч був порив душі.
Зимовим візерунком трав
примерзлих до шибок.
І ось прийде знову весна
на зустріч зробить крок!
І ми, неначе голуби
залазимо на дах.
Найкращий вид із висоти -
з пташиного гнізда.
Яскравим сонячним теплом
ти напував мене.
І літо бачить горизонт,
і вітер спину гне.
Йому так хочеться пригод
й життєвих насолод,
а я люблю дуже компот.
Найдужче лиш - тебе…