Бондаренко Єлизавета

СЕЛО

Мій Божий затишок – моє село!
Овіяне любов‘ю і журбою
Освячене цілющим джерелом
І скупане ранковою росою.
Мій храм душі – моя свята земля!
Оспівана піснями прабабусі,
Де виросла уся моя сім‘я,
Де працював мій прадід чорновусий.
Де колискову тьохкав соловей –
Із перших літ мій братик нерозлучний.
Де я зросла й зрощу своїх дітей;
Тут я кохаю, мрію і молюся.
Мій рідний дім! Мій сад, моя калина,
Мій шелест трав, і вітру, і дощу –
Тут все моє! А мамина жоржина
Втішає дончину замріяну душу.

ВІДГУКИ ВІЙНИ

Своя земля чужою стала–
Лани не житом зацвіли,
У тім краю, де я зростала,
Вже чути відгуки війни.
Смерть в чорній сукні із косою
Бреде. Їй байдуже куди,
Кістки лишає за собою
Й потік кривавої води.
Маленькі діти й немовлята
В жаху і мороку живуть,
Їм би сміятися та грати,
Вони ж –в підвалах сльози ллють.
У душах хмара темно-чорна
Навік залишиться у них,
В труні вернулися додому
Їх татусі і їх брати.
Не треба нам такого горя,
Нам треба мир і майбуття!
Щоб панувала всюди Воля,
Спокійним щоб було життя!
Щоб стяг ногами не топтали,
Не витирали руки ним!
Щоб вільні соколи літали
Над пишним житом золотим!

ХВИЛИНА МОВЧАННЯ

Звучить бентежно музика прощальна –
Їх проводжають у останню путь,
Вшановують хвилиною мовчання–
Цих юнаків уже не повернуть.
Вони зовсім не бачили ще світу,
Не знали ані горя, ні жалю,
Їм би ще жити, мріяти, любити,
Та їхні душі вже витають у раю.
Скриплять самотньо ржаві каруселі,
Де наче вчора гралися вони,
Сумують стіни у спустошених оселях
За голосом господарів своїх.
Та не почують голосу дзвінкого–
Бліді уста замовкли навіки.
Не зронять слова вже вони ніколи,
Лиш пам'ять помандрує крізь роки.
Вони пішли у вічність як герої,
Покинули усе за майбуття,
Не стрепенулись перед долею лихою–
За Батьківщину віддали свої життя.

ПОГЛЯД

О погляде… ці постріли нестримні–
Ти розриваєш душу на шматки,
Уста холодні тріпотять в молитві,
Потоком граду падають думки.
О погляде! Благаю: не знущайся,
Не виривай останні сторінки
Мого дівочого простого щастя,
Залиш у пам’яті приємні лиш рядки.
О погляде! Моя любов і мука
Зустрілися віч-на-віч у тобі,
Примарні радощі тривалої розлуки
Скотились болем по моїй щоці.

ЛИСТ ДО МАМИ

Здрастуй, мамо. Знову для шухляди,
Знову не для тебе я пишу.
Знаєш, я не можу не писати,
Бо всім серцем я тебе…
Краще змовчу. Боляче казати,
Боляче зізнатися тобі,
Що не можу мамою назвати
Більш тебе я, навіть, уві сні.
Знаєш, нене, як не вистачало
Слів твоїх цілющих для душі,
Коли річкою вона стікала
По просторам долі пливучи.
І коли донька ридала-ридма,
Ти на поміч, мамо, не прийшла,
Знаєш, як мені в грудях боліло,
Й добивала тиша голосна.
Знаєш, як було мені нестерпно
Пересохлими вустами шепотіть
Всі молитви. А як ноги терпли
На колінах Господа просить.
Вибач, мамо. Знову для шухляди
Знову не для тебе я пишу
Ти про це не будеш навіть знати,
Я як завжди, нене, промовчу

ПТАШЕНЯ

Воно жило під стріхою пустою,
Забуте самим Богом пташеня,
Покинуте зозулею старою,
Холодна вулиця тепер його сім’я.
Воно не вміло навіть щебетати,
А про польоти годі й говорить,
Великі коршуни взялись його цькувати,
Щоб в синє небо пташку не пустить.
А він терпів, відрощуючи пір’я,
Чекав допоки рани заживуть,
Щоб в синю далечінь втекти з подвір’я,
Щоб серед соколів собі ім’я здобуть.
А коршуни отак собі й літають,
Їх кігті сильні тільки для курчат,
Поважні птахи їх не поважають,
Бо гордий птах не клюне пташеня.

УКРАЇНА

Їй двадцять п’ять. Зовсім ще юна,
Блакить безмежна у очах.
Гаряча кров в грудях пульсує,
А у душі глибокий страх.
Тривожно серце б’ється й б’ється,
Бо відчуває весь цей жах,
А дівчина стрімко несеться
По вщент згораючих містах.
Їй розцарапують обличчя,
Впивають пазурі в лице,
У тіло молоде та чисте
Стріляють. В душу б’ють свинцем.
Ламають ноги, крутять руки,
Кістками рветься біла плоть,
Їй завдають пекельні муки,
Їй очі хочуть проколоть.
Та ні сльози вона не вронить,
З останніх сил стоїть в бою,
Себе як може так боронить,
Й сини за матінку свою!
Роздерті губи, кров’ю плаче,
Та не здається, рветься в бій.
Борись і ти з нею козаче,
Будь відданим своїй землі.