м. Дніпро
1
Вона лежала на океані, на вкритій льодом кришталевій поверхні. А десь за сто метрів від неї починалася суша – земля коричневого кольору.
Лід і полум'я. Вода і пісок.
– Агов, Бабс, прокинься! – якийсь юнак намагався розбудити дівчину, що заснула на океані.
Він був гарний із себе, з яскраво вираженими рисами обличчя і чорним кучерявим волоссям, пасма якого ледь торкалися його широких плечей.
– Ну ж бо, Бабс, – спробував він знову, – нам зовсім не потрібно, аби вони помітили твою відсутність.
Юнак боязко озирнувся навкруги. Німа тиша трохи заспокоїла його.
Але дівчина залишалася нерухомою. Жодного слова з її блідих рожевих уст. Ледь помітно пульсувала кров у скронях, і невпевнено дрижали довгі тендітні пальці.
Лише через деякий час її повіки затремтіли. Розгублена, вона спрямувала свій погляд до неба, яке все ще тут було. Той далекий погляд її сумних очей говорив про глибоке збентеження.
– Ну нарешті, – зрадів юнак, – я вже думав, що ти ніколи не прокинешся.
Дівчина сперлася на його руку і повільно підвелася. Поглянула на пісок, який виднівся вдалині, і заговорила:
– У тебе ніколи не виникало відчуття, ніби ти можеш бути деінде ще, в якомусь іншому світі?
Юнак повернув до неї своє здивоване обличчя.
– Ми зараз на шляху до іншого світу, Бабс, – сказав він і обережно, немов уперше, взяв її за руку.
Невпевненими кроками він повів дівчину до суші. Саме там перед ними от-от мала постати печера – єдиний прохід до нового світу. Але й вона була лише примарною, з'являлася з першим вечірнім подихом і зникала, тільки-но місяць займав своє почесне місце на небі.
– Що будемо робити? – зітхнув юнак і зупинився край океану. – Назад немає вороття. Цей світ ми втратили.
– Має бути вихід, Рибо! – рішуче мовила дівчина.
– Тобі не треба більше сюди, Бабс. До того ж, я не зможу тебе супроводжувати. Розпочався мій останній етап, і повернення до цього світу просто вб'є мене.
Вони сиділи одне навпроти одного. Змучені. Сумні. Він – на кришталевій поверхні, вона – на землі коричневого кольору.
– Я не хочу, щоб ти йшов. Ти мій останній друг.
Юнак простяг до неї руки. Між ними була межа. То був чи не єдиний раз, коли лід зустрічався з полум'ям.
– У тебе будуть друзі, я певен, – сказав він чи то зі смутком у голосі, чи то з надією, а потім додав: «Коли ти перетворишся».
Він напружив м'язи обличчя, аби посміхнутися, бо зовсім не хотів її засмучувати. А потім міцніше стиснув її долоні. Та лід і полум ' я ніколи не були друзями.
2
Її обличчя можна було порівняти з обличчям привида, який щойно дізнався, буцімто його не існує. Таким неприродньо білим воно здавалося. Але то була витончена краса, аристократична блідість стрункої постаті. Ні, вона не мала величезних очей, в них навряд чи можна було знайти ту одвічну загадку, але ці блакитні очі вражали своєю виразністю, лякали своєю пронизливістю і хвилювали своєю розгубленістю.
– Залишся, – молили ті очі до юнака.
– Я маю йти, – він відповів, не підводячи голови. Він так боявся її погляду. – Ти знаєш, я не можу.
Юнак зник. Так, наче його ніколи не було в її житті.
А дівчина прагнула серцем запам'ятати його обличчя, аби триматися щосили за той невигаданий образ, доки він знову не навідає її. Та ставало дедалі важче.
Це був найсамотніший ліс у цілому всесвіті і поза його межами. Високі кістляві дерева тяглися до самої безодні неба, яке не дарувало ні дня, ні ночі. Все навколо, уявне і справжнє, загубилося в одному єдиному моменті на межі, де напівпітьма зустрічалася з напівсвітлом. Але те, що по-справжньому змушувало втрачати відчуття приналежності до світу «живих», було зовсім поруч, скрізь. То були самі дерева – її найближчі сусіди. На них ніколи не росло листя, і навіть нестримний вогонь не перетворив би їх на попіл. Бо ті дерева вже давно були мертві. Їй здавалося, що те жилаве незграбне гілля обвиває всю її душу і тіло, намагаючись вичавити з неї останні свідомі краплі життя.
Загублений ліс ще жодного разу не знавав пташиного співу і подиху вітру. Ніщо в ньому не нагадувало про існування природи. Лише хрускіт сухих гілок під ногами інколи ніби приводив до тями, але відразу ж і повертав до забуття. Вона була зовсім одна, проте знала завжди, що за нею спостерігають німі очі-привиди.
Несподіваний шерхіт поза спиною неабияк налякав дівчину. Вона підскочила. І знову почувся той вбивчий хрускіт під ногами.
Це був він. Нарешті, вона дочекалася.
– Вибач, – сказав юнак, – я мав зустрітися з тобою.
Вона не бачила його давно. Їй так здавалося. В цьому місці вона втратила сприйняття часу. Його ніби взагалі не існувало в її уяві. Але яке ж то було полегшення: стріти близьку людину. Таку рідкісну живу істоту. Хоча і відчувала, що зовсім чужу.
– Я більше не можу, – нервово перебирала губами дівчина, – мені здається, я стаю частиною цього лісу і перетворююся на одне з цих бездушних дерев. Я можу відчувати щось справжнє, людське лише поряд з тобою, розумієш?
– Бабс, – заговорив юнак, – завтра все скінчиться. Я прийду по тебе непомітно, ти навіть не встигнеш уявити.
3
У невеличкому човні, що повільно просувався вздовж річки з дзеркальною водою, спочивала молода дівчина. Пасма її розкуйовдженого волосся слухняно колихалися на вітрі. На порепаних губах, закусаних до крові, застигла спокійна посмішка.
Хтось торкнувся її щоки – ніжно, невпевнено. Той дотик виявився холодним.
– Бабс, поглянь, – пролунали поряд гучні слова.
Це була справжня річка. Довжелезна, вузька, вона вилась окресленими зигзагами між безкінечних острівців сухих дерев і кущів. Тутешні дерева, хоч і не мали зеленого вбрання, здавалися менш зловісними.
Усе тіло дівчини тремтіло від захвату. Вона повернула голову в бік юнака, який стояв на краю човна. Той погляд питав у нього: «чи це було насправді?».
– Ти пам'ятаєш, як зникала чиста вода в нашому світі? – спитав він.
А дівчина дивилася на своє відображення і майже не впізнавала себе. Це було вперше, коли вона бачила себе не в своєму світі.
– Я змінилася, – мовила вона тихо, – очі, вони немов чужі.
– Ти дорослішаєш, Бабс.
Вона простягла руки до води, нерішуче, навіть з острахом, але з поглядом, повним пристрасті. Неймовірне бажання спробувати і страх втратити надію від можливого розчарування – ось на що були схожі ті відчуття.
– Чому, – дрижав її голос, – вода має такий дивний смак?
Він дивився на неї, а в очах його ледь помітно блищали сльози.
– Бабс, коли полум ' я поглинуло наш світ, більшість із нас пішла назавжди. Ліс, у якому ти так довго була, – це місце, де немає рівноваги. Той, кому вдається вистояти в ньому, отримує безцінний шанс потрапити до нового світу.
– Я пам'ятаю так багато зі свого життя і водночас не пам'ятаю нічого.
Дівчина знову відчула нестримну спрагу і пригоршнею зачерпнула води.
– Ти поступово згадаєш усе. Але обіцяй, що мужньо приймеш правду? – юнак посміхнувся і ледь торкнувся її плеча. То була щира, ненадщерблена посмішка.
Над річкою стелився сірий туман, прожерливий у своїй швидкості. Вона вже майже не бачила обличчя юнака. Не могла розгледіти і власні руки, які тримала на колінах.
Лише коли туман розвіявся, дівчина збагнула, що перед нею відкрився інший світ. Живий, але чужий. Вона опинилася в незвичайному поселенні. Дивилася на малесенькі поодинокі хатки з глини і каміння, огороджені невисоким тином із тонкого хмизу, і ніби перегортала сторінки книги-розповіді про перші спроби побудувати суспільство. Десь за горою лунали голоси людей. З неабияким хвилюванням вона чекала на зустріч із ними. Та попри те, що все тут тільки починалося, вона розуміла: ці люди були на крок попереду від неї.
– Де зараз всі? – спитала вона з острахом, який потроху здавав перед цікавістю.
– Працюють. У цьому світі кожен виконує свої обов'язки, Бабс, – відповів юнак і відійшов назад. – Тобі вже час.
– Рибо, стій, – підбігла вона до нього, – не йди, прошу.
Він зупинився і сказав голосом, який вона ніколи раніше не чула: «Я зробив, що міг, а далі вирішувати тобі».
4
Дівчина в білому заворожено дивилася на багаття, що хутко розгорялося попереду. Вогняні язики жваво здіймалися над землею, поглинаючи не лише покірливість сухих гілок, а й сум'яття її душі. І що завзятіше тріскотіли ті дрова, то менше залишалося страху.
– Нарешті, ти дійшла, – почула вона і здригнулася. Той Голос здавався їй на диво знайомим.
Вона спробувала підступити ближче до багаття, але Голос випередив її: «Не поспішай, Бабс, на все свій час. А він існує, навіть якщо ти не помічаєш».
– Як називається ваш світ? – не вагаючись, спитала дівчина.
Цієї миті їй здалося, ніби Голос посміхнувся. Вона озирнулася кругом – ніде нікого.
– Я хочу знати, де мій друг, – дівчина зробила новий, цього разу рішучий крок і підійшла до вогнища. Її більше ніхто не спиняв.
– Ти добре знаєш, Бабс, що в тебе ніколи не було друзів.
Вона прикипіла до землі. Це був смуток. Справжній, той, про який ніколи не скажеш заздалегідь, як саме і як надовго він вразить твій злагоджений світ. Вона хотіла б розридатися на всі світи, але сліз ще не було. Вони зникли, щойно в її житті вода перетворилася на лід.
– Дивись, – продовжував Голос, – ми все ще прагнемо створити суспільство, де не буде самотніх, зраджених, покинутих.
«Як ви можете вірити в це?» – кричала, шепотіла, стогнала пам'ять її душі… а потім знову повернулася до сховку. Саме через страшну, найменш очікувану зраду дівчина втратила колись той особливий незайманий трепет в грудях.
– Твоє перевтілення відбудеться скоро, – не зупинявся Голос, – бо ліс вже почав втрачати життя. Лише ліс відчуває життя. Якщо воно закінчується десь в одному кінці світу або навіть у іншому світі, воно зупиняється скрізь.
– Але рано чи пізно можна втратити і цей світ, – заговорила дівчина нарешті.
Її серце хтось викрав, обернув на музичний інструмент, старезний, запилений, але безцінний і вигравав на ньому сумну, знайому лише одній людині мелодію.
– Ти ніколи не дізнаєшся завчасно, Бабс. Але ти завжди маєш обирати. Якщо приєднаєшся до нас, отримаєш шанс побачити, ким станеш після перевтілення.
– Я не можу полишити свій світ, – мовила дівчина відчайдушно, так, ніби відмовлялася вірити власним словам. – Я звикла до нього. Звикла не згадувати.
І тільки тепер вона звернула увагу на багаття. Вогняні язики розгублено заметушилися і згодом взагалі принишкли.
– Коли багаття догорить, серед попелу ти знайдеш перлину, – сказав Голос. – Вона має велику силу: давати новий початок. Поклади її на межі між льодом і сушею в той час, як буде сходити місяць, і на твоїй землі знову розквітне життя. Але пам'ятай: лише раз ти можеш зробити вибір. Якщо обереш той світ, до цього більше не потрапиш.
Дівчина знала, що Голос полишає її.
– Але якщо Риба не мій друг, чому він мені допомагає? – вигукнула вона, немов навздогін.
– Ти знаєш його менше, ніж можеш собі уявити, але ніхто ніколи не знав тебе краще, як він.
5
Він стояв перед нею. Юнак на ім'я Риба. Перед дівчиною, яка одного разу заснула на океані. Його обличчя було страшенно блідим, а на дотик він був як тисячолітній лід.
– Чому в тебе такий вигляд? – спитала дівчина стривожено.
– Я перевтілився, Бабс. Тепер вода – моє життя.
– Але чому ти сумуєш?
– Бабс, я так довго йшов до цього місця, – затинаючись, говорив юнак, – але я не хочу починати без тебе. Тому візьми цю перлину і спробуй врятувати наш світ. Я піду за тобою.
Він припав до її колін і на якусь мить завмер.
– Але тобі не можна більше до старого світу.
– Там є лід, він подарує мені трохи часу, – відповів юнак і швидко підвівся. – Бабс, ти не дістанешся печери без мене. Вагання і сумніви під час вибору роблять людину дуже вразливою.
Вона хотіла накрити його своїми грудьми, та сил вже не було. Напружувала кожен м'яз свого виснаженого тіла і душі, та більше не могла його підняти. Він став важкий, як її серце. Зрештою, в розпачі опустилася навколішки. До льоду залишалося метрів зо двадцять.
– Йди вже, – шепотів він, – я бачив кінець цього світу, я хочу дочекатись і його відродження.
– Але чи потрібно повертатися туди, звідки починав, Рибо?
Вона не пам'ятала, як саме втратила цей світ, але вже добре відчувала: цій землі вона більше не належала.
Дівчина подивилася на лід. Потім на юнака. Все його тіло нервово здригалося, і в цій безликій тиші вона відчувала, як несамовито калатає його серце, як з останніх сил б'ється за життя.
– Навіщо ти зробив це? – її голос хрипів від хвилювання.
– Бо я твій останній друг, пам'ятаєш? – він спробував посміхнутись, а натомість зімкнув повіки від безсилля.
Почало смеркати. Дівчина бачила, як сходить місяць. А ще вона знала, що поряд із нею помирав її єдиний друг. Друг, якого в неї вже більше ніколи не буде. Щось дуже сильне, людське, незалежне від слів забилося в її грудях. І сльози – великі, гарячі, одна за одною зривалися з її очей і котилися по блідих, ледь порожевілих щоках. Вона здійняла голову до неба, але сумнівів не було. Їх не було вже давно.
Дівчина взяла вже майже неживу рука юнака і поклала ту крихітну перлину йому на долоню, яку міцно стисла.
– Я зробила свій вибір, Рибо, – мовила вона. – Підемо далі. Нехай не в цьому світі, нехай у новому, але підемо.
Її голос посміхався, ледь помітно, дещо боязко, крізь сльози, але обнадійливо, з полегшенням.
***
Простора кімната зі стінами, пофарбованими в теплий світло-коричневий колір і тендітна дівчина з очима, повними переляку. А попереду – бліді обличчя і погляди, застиглі від забуття. Майже однакові, але історія у кожного своя.
Вона не знала, що було краще для неї: бути самотньою чи жити поряд із людьми, і чи взагалі була різниця. Вона вигадувала світи, бо на довгий час відмовилася від спогадів про власне життя. Але…
… Все змінила їхня перша зустріч.
Вона була босоніж. Тремтіла від голови до п'ят. Від підлоги віяло ціпким холодом. Вона бачила спершу лише його ноги – такі ж босі, як і свої. Але погляд за поглядом він наближався до неї. Ніби так усе і мало бути. Він не проронив і слова. Не назвав навіть своє ім'я. Він просто дивився на неї так, ніби вона була для нього чимось дуже важливим, але він про це ще не знав.