Марч Євгеній

м. Запоріжжя

У дорогу

Антон усе життя прожив у Дніпрі. Завтра ж покине країну. Далека подорож…

- Можна сісти поряд? – запитує сивий чоловік із бежевою сумкою.

Хлопець оглядає подорожнього. На волоцюгу не схожий.

- Сідайте, – буркоче Антон.

Чоловік тоне в кріслі.

- Теж до Львова? – промовляє новий сусід.

- Ага, – киває ледь помітно.

- Який вагон?

- Тринадцятий. А у вас?

- Начебто, теж. Почекай. Зараз гляну.

Сивий порпається у кишенях чорної пухової куртки.

- Куди ж подівався? П'ять хвилин як діставав. Заховався десь, – посміхається. Золотий різець переливається у яскравому світлі зали. – Ось де!

Протягує білет: «Глянь, будь ласка. Не пам'ятаю куди окуляри поклав».

Антон пробігає сірими рядками. Кидає швидкий погляд на старого. Переводить карі очі на жовтий папірець.

- Якраз над вами їду.

Новий супутник, здається, не почув. Доведеться повторити. О! Є реакція.

- Добре. Хоч із людьми поспілкуюся. Вдома сидиш, як під замком. Нема кому слова мовити.

- Ви до Львова, так?

- До Львова, до Львова. Онука запросила. Каже, хоч на старості побачу світ. Грошей переслала на дорогу. Я одразу по білет. Давно не купував. Поки розібрався – черга така набігла…

- Я ж дивлюся, – перериває Антон, – щось намудрили.

- Тобто? Не той поїзд, чи що? – аж випирають очі старого.

- Та ні. Поїзд, і вагон – все те. Не взяли постіль.

- Що ж робити? Білет міняти?

- Не треба. У провідника купите як роздаватиме. Там, здається, двадцять п'ять гривень.

- От чорт сивий! Все таки начудив! – плескає дзвінко по сухим колінам.

Антон років десять не бачив подібних штанів.

Сивий йорзає у кріслі. У цій залі вони м'які. На всіх бажаючих місць не вистачає. А як безхатченки понаповзають – ще гірше. Ряд пустий, а сісти не можна. Смердять, хоч протигаз одягай. Охорона регулярно ганяє. Але то як річку долонями осушувати. Старий закрив очі. Відкинув голову. Сидить нерухомо. Заснув, чи що?

На всю залу розливається із колонок приємний жіночий голос:

«Через погодні умовами поїзд N запізнюється на дві години. За подальшою інформацією слідкуйте на табло та голосовими повідомленнями. Перепрошуємо за спричинені незручності».

Високий чоловік навпроти гучно вилаявся. Із протилежного кінця зали долинає міцне слівце. Десяток пасажирів прямують до виходу. Антон вирішує приєднатися до них.

- Мужчино, – тріпає за плече старого, – наглянете за сумкою? Я на п'ять хвилинок відійду.

- Нема питань. Мене, до речі, Іваном Миколайовичем звати.

- Антон, – потискає безпалу руку старого.

Перевіряє чи не загубив сигарети. На місці. А запальничка? Теж. Можна йти.

Двері широко роз'їжджаються. Народ постійно снує туди-сюди. Людський потік ніколи не пересохне.

Антон оглядає привокзальну площу. Торгові центри розкинулися з обох боків. Тут і супермаркети, і купа невеличких магазинів з усяким товаром. Ближче до центру – смуга кафешок та кіосків із шаурмою.

Далі кільцем закрутилася дорога. Маршрутки й галасливі таксисти на втомлених авто – постійні її мешканці. Десять кроків – і перед вами рейки. Якщо пощастить, залізете в трамвай.

Що далі не розібрати. Недавно ще стояв на площі величезний пам'ятник. Демонтували. Комуністичне минуле. Тепер зір чіпляється за довгий, побудований роках у п'ятдесятих, будинок. Розкішна сталінка. Дорогі там квадрати! Розгледіти заважає близорукість. І не треба. Головне знайти потрібну забігайлівку. Випити стаканчик пива в дорогу – стара традиція.

***

- Антоне, зайди, як доробиш, – мовить Сергій Олександрович.

- Добре. Хвилинок через десять.

- Ловлю на слові.

Робота зроблена вдвічі швидше. Доведеться зачекати під дверима. Нічого. П'ять хвилин – не година. Можна глянути повідомлення. Таки є! Два від Лізи. Що там, що там? А ось і Оксана нову фотографію виклала. Хм-м-м, непогана. Ще одна. Тут взагалі ух! Добре б якось зустрітися…

Нічого собі! П'ять хвилин уже пройшли. Знов шеф сваритиметься. Чорти б побрали його пунктуальність. Запізнився – штраф. Бовдур!

Поставив до кабінету двері залізні. Дурня! Метал тонкий. Ніж консервний на раз-два проріже. Китай. Зате економія. Подавився б нею. Економіст…

Антон з усіх сил намагається дотримуватися завіту Петра Олексійовича як підлеглий має виглядати перед начальником.

Сергій Олександрович відривається од монітора. Кидає швидкий погляд на працівника. Знову втуплюється у комп'ютер. Щось набирає. Клавіші сухо вистукують бадьору офісну мелодію. У кожного вона особлива.

- Викликали? – нерішуче промовляє Антон.

- Само-собою. Проходь. Чого стоїш? У ногах правди немає. Бери стілець. Сідай тут, – указує на місце навпроти.

Хлопець слухняно виконує указівку.

Поки шеф відволікся на монітор, Антон розглядає стола. Зібрані в купу папери, різнокольорові папки на краю. Посередині стандартний канцелярський набір. Ненароком визирає з-під товстого сірого журналу чорний краєчок німецького калькулятора.

- Ось і готово! – відкидається на шкіряне крісло Сергій Олександрович. – Тепер я увесь твій, – голос віддає фальшем.

Антон аж заглядає шефові в очі. Той щось темнить.

На якусь хвилину тиша оволодіває кабінетом. Чути як дзвенять Олині каблучки. А ось глухі кроки Роми. Обоє зупиняються. Перешіптуються. Кудись ідуть.

- Давай на чистоту. Без усіляких прелюдій, – обличчя боса не виражає нічого. Взагалі. Розумієте? Кам'яне. – Сиди, сиди… Ти знаєш нинішню ситуацію? – погляд аж у душу. Наче під мікроскопом розглядає.

- Хто ж не знає? Тільки й розмов. Весь офіс шепчеться…

- Отже, в курсі, – перериває шеф, –щодо хвилі звільнень.

Антон, як шкідливе цуценя, відводить згаслі очі. Чухає підборіддя. Нервово постукує блискучим носком черевика. Підіймає кучеряву голову. Обличчя вкрила іронічна усмішка.

- Зрозуміло все, – промовляє холодно, – все зрозуміло. Хех! Шо ж поробиш? Економія.

- Пробач. Змушений так робити.

Відшліфована часом маска співчуття непомітно лягає на худі вилиці начальника. Добре сидить. Наче приросла

- Коли розрахуєте?

- Документи приготують на четвер. Як отримаєш – іди до бухгалтерії. Там усе знають.

Телефонний дзвінок порушує незручну атмосферу.

- Слухаю, – промовляє Сергій Олександрович. – Що там у вас? Ага. Ну і? Ти не знаєш що робити? А-а, знаєш? Чому ж не робиш?

Жестом указує на двері.

- До побачення, – процідив крізь зуби Антон.

Бос мовчки киває.

- Скажи зайти Олегові. І щоб на дівчат по дорозі не відволікався. Кулею сюди, – кидає вслід начальник.

Сухо клацає дверна ручка. Антон безшумно йде коридором.

***

На кухні ледь розвернешся. От-от щось зачепиш. Від плити до столу не більше метра. Як тільки холодильник помістився? Ще й шафки причепили. Знайти б того проектувальника! Масова забудова, щоб її…

- Зараз картопля досмажиться. Три хвилини. Поки дістань пляшки. Не льодяне ж пити.

- Під кінець накрий. Хай пропариться. Смак буде! – Антон, як шеф-кухар з реклами, цілує пальці. – Bon appétit ! Ще й зі світленьким.

- Дістав?

- У процесі.

Білі дверцята холодильника відкриваються легким дотиком. Резинки ізоляції зовсім позсихалися. Із дзенькотом перекочуються темні пляшки. Від них аж тягне прохолодою. Як тут стриматися?

- Вовчику, тобі яку чашку?

- Синю бачиш? Здорова така.

- Ага.

- Її. Собі теж величеньку прихопи.

Гуркіт посуду заповнює кухню. Наче бегемот до шафи заліз.

- Та не розбий же! Чи з рук сьорбатимеш?

- Із пляшки.

- Годі тріпатися. Наливай.

По велінню чорної ручки, синій гасовий вогник із шипінням згасає.

- Готово! Ну-с, зараз оцінимо. А-а-а, гаряче! – відсмикує руку Вовчик. Жбурляє сковороду на плиту. Товще обмотує металеву ручку зеленим вафельним рушником.

- Чекай. Підставку дам!

Знов грюкає посуд. Куди заховався той клятий шматок дерева? Ось де!

Солодкий пар виривається із-під темно-червоної кришки. Миттю кімната наповнюється таким запахом. Ух, аж подих перехоплює!
Хмільний напій легко плескається до чашок. Перелив. Дідько! Біла піна стікає на клейонку. Добре, ганчірка поряд. Хіба можна так продукт марнувати?

– Ну, давай! – високо підіймає зелену чашку Антон.

– Будь!

«Тунь!» – опуклі посудини радісно зустрічаються керамічними боками.

Після кількох літрів розмова йде як по маслу.

Говорили про те і се. Зайшла мова про наболіле.

– Як там з роботою? – сьорбає товариш.

– А-а-а, – махає Антон, – нічого. По фаху не влаштуєшся. А так – копійки. Ще й розвід на кожному кроці. Ледь не кинули. Аферисти, чорти б їх забрали.

– Того добра розвелося, наче планктону. Куди не зателефонуєш – або купіть дурничку за ціною літака, або заплатіть наперед. Подумай лише, заплатіть наперед! Розводили! Та все рівно, бажаючих вистачає з головою, розумієш. А фокуси з телефонами! Перенаправляють на лівий номер. І все – рахунок дочиста.

– Було таке. Добре, лише пара гривень залишалося на телефоні.

– Не знайшов, отже?

– Та ні. Є одна. Нелегальна. Мало. Та хоч щось є.

– Чуєш? Я тут міркую…

Вовчик прикладається до чашки. Аж чутно як пиво впадає до шлунку. Допиває.

– У-ух! Легко йде, – витирає рукою губи. Стукає денцем по столу.

– І що? Чого надумав?

– Гадаю до Польщі на заробітки мотнутися. Друг під Любліном на меблевій фабриці. Нормальні гроші отримує. Місяць там, як чотири тут. Січеш? Потоваришував із роботодавцем – тепер йому людей набирає. Мене на днях запрошував.

– І що ти?

– Погодився, звісно. Обіцяв влаштувати на хороше місце. І з житлом допоможе.

– Нормально так! А документи? По-моєму, там віза спеціальна треба.

– Можна без неї. Тому полякові з цього навіть вигідніше. Розумієш?

– Ага… І там не без обману. От і Європа! Що тут, що там.., – сухо клацає пальцями. – Люди скрізь однакові.

– Коротше – нормальна штука. То й пропоную тобі. Згоден?

– Місяць, як чотири тут, кажеш – шкрябає неголене підборіддя Антон.

– Удвох житимемо. Раз у три місяці до України приїжджатимемо. На пару днів. Трохи грошенят потратимо. І знов чкурнемо до поляків. Фінансовий стан поліпшувати. Ну як? Підходить?

– Якщо така справа – звісно. І батькам вистачить пересилати.

– Само-собою. Гарна надбавка до пенсії.

– Тоді обома руками за.

***

До яскраво освітленої флуоресцентними лампами кафешки вмить набігає повно народу. Дальній поїзд прибув. Більшість замовлень складає дорожній пакет. Антон так називає шаурму з колою.

Високі столики обліплені невибагливими відвідувачами. Марно намагаються вони перекричати колонки. Не може людина боротися із технікою. А з музикою тим паче. Якщо ці звуки можна так назвати.

Навушники-вакуумки й улюблений рок надійно відгороджують Антона від навколишнього. Але що робити з очима? Сірі обличчя безмовно водять губами. Широко відкриваються прокурені роти – брудні хвилі гоготу відбиваються од прозорих скляних стін. Знов і знов. Наче тараном по замковим укріпленням. Антонові мури набагато міцніші. Та будь-які можна проломити. Це лише питання часу.

Якесь мурло перечепилося за ніжку стільця. Хлопець ледь не облився пивом. Було б смороду на цілий вагон. Бугай ритмічно відкриває пащу. Стіна пала – лівий навушник вискакує з вуха.

– Чого розкинувся на проході? – басить здоровань. – Не пройти, не об'їхати.

Антон дивиться із-під лоба. Косий погляд влучає у яблучко. Бугай спирається на стіл. Якби той не був прикручений, від'їхав до самого виходу. Здоровенний татуйований кулачисько важко плюхається на заяложену стільницю.

– Що? – з викликом рубає мурло. – Щось не так?

Перевага явно не на користь хлопця. Тридцять кілограм – суттєва різниця. Наче з граблями на танк. Цей на витягнуту руку підніме й жбурне. Ще й у перемет.

– Нічого, – белькоче Антон.

Як не борися за рівність, а право сильного не відміниш.

– От і все. Посунься, – чоловік штовхає пластмасового стільця.

До біса таку компанію! Шкода не допив. А, ну його!

– Кажу, посунься, дурню! Оглух зі страху, чи що?

– Я вже закінчив. Місце вільне.

– Ну то йди. Давай! Ворушися, йолопе!

Із відразою до себе, Антон виходить. Ніщо болючіше не б'є по самооцінці ніж усвідомлення власної слабкості.

«Боягуз. Інший би в пику зарядив. А ти? Завжди язик кудись ховається. Відповів би хоч раз. Вічно трясешся за біленьку фізіономію. Тьфу – ганчірка!»

Серце гупає, як дурне. Аж потемніло в очах. І щоки розчервонілися. А ось випливають картинки, як валить того кабана. Як юшить кров із його кривого носа. Ще й ногами добиває. А-а… Знов нафантазував дурні. Заднім розумом всі ми…

Антон купив пачку сигарет. Чиркає сірником. Зараза, потухнув. Лише з четвертої спроби вдається прикурити. Закашлюється. Місяць не курив. На тобі – зірвався!

– Братику, пригости сигаретою, – як із-під землі вискочив рудобородий бомж.

– Тримай усі, – протягує Антон синю пачку, – друзів пригостиш.

– Дякую, братику. Виручив, – хрипить безхатченко.

Їдкий сморід б'є в носа. Аж очі сльозяться.

– Пчхе! – шморгає хлопець. – Апчхе! А-а-рх. Тьху ти!

– Будь здоровий, добрий чоловіче.

Старий із насолодою видихає сірий дим. Із рота долинає блювотний сморід. Навіть тютюн його не перебиває.

Треба переривати несподіваний контакт. Чим швидше, тим краще.

Волоцюга ще довго кидав у спину подяки.

Двері широко роз'їжджаються. Писк системи відлякування тварин ріже вуха. Швидким кроком Антон повертається до зали очікування.

***

Іван Миколайович сопе, як чайник. Гарний сторож. Добре, хоч речі на місці. Накрилася б поїздка.

Антон нахиляється до сумки. Знов клята блискавка заїдає.

– Відійди, – командним голосом мовить старий. – Чи хочеш, аби встав?

Навіть очі не відкриває. Носом чує?

– Ви що? Це ж я!

– Справді, – ледь відкриває праве око чоловік. – Усе на місці?

– Порядок. Нове щось казали?

– Ні. Глухо. Сідай, – плескає дерматинову оббивку крісла.

Антон умощується на край. Згорбився. Хто з цих двох ще старий? Відкидається на спинку. Важкі повіки закриваються самі.

***

«Поїзд N за маршрутом Маріуполь – Львів прибуває до третьої колії. Прохід через підземний перехід та пасажирський міст. Зупинка буде скорочена», – розбурхує сонних пасажирів голос із колонок.

Зала оживає. Труться із свистом куртки. Глухо ударяються важкі сумки. Підошви човгають блискучою підлогою. Ось-ось розпочнеться посадка.

Довгоочікуване тепло вагону. Сотні втомлених очей задумливо ковзають блідим вокзалом. Холодний перон мовчки проводжає товсту зелену гусінь.