Федько Наталя

м. Вінниця

Над тугою…

В обличчя долі кидаєм слова –
Бездумні, безнадійні, нелогічні.
«Розлюбите мене – помру без Вас», –
Кричить юнак вродливиці трагічно.

«Ох, діти! Я життя вам віддала!
Усе – для вас… А ви, немов телята,
Уперті й дикі», – певно, ж не від зла,
В образ полоні – дорікає мати.

«Якщо мене не визнають – кінець!
У бідності зів’яну я», – зітхає
Поет сумний… І щастя промінець
Від нього наполохано втікає.

А потім що?! Мов камені важкі,
Слова з небес летять на тих, хто кинув,
А ще – на тих, хто чув… Гіркі рядки
Тепер не кину в світ… В душі – жарина

Космічної любові. А проте
Вітри прощання ледве не згасили
Жарину цю. І безліч тужних тем
Хотіли вкрасти спогад мій про Крила.

І все-таки, я відтинаю страх
Від майбуття свого – мечем офіри.
Не нарікаю, що в моїх садах
Блукає тінь вчорашньої зневіри.

Я трішки заздрю, як птахи живуть –
Не відкладають свій політ на потім.
Пройти свій шлях – у цьому вища суть.
Любити світ – хоча б на зло скорботі!

Не в тому річ, що світ зробив для нас.
Питання в тім, чи ми у ньому – люди.
Творець нас любить – це не новина.

Він нашою ж глупотою у груди
Штовха нас – щоб прокинулись… А ми
Говорим звично: «Знову чорна смуга».
ЗНЕВАЖЕНЕ ПРОЗРІННЯ СІЄ ТУГУ…

Цеглинки з мого Храму

Ярило – мій король. Суддя мій – океан,
А квіти польові – це літери із Книги,
В якій сховалось все – і зцілення від ран,
І битви дикий зойк, і таїна відлиги.

Сніг – попіл втрат моїх. А трави – віра в світ.
І що мені слова озлоблених і ницих
Про НІБИТО-мене?.. Пливе натхнення пліт,
Вростають явори в космічну таємницю.

Я все-таки жива… П’янкий Весни салют
Сяйнув і розбудив чуття, що вмерзли в тугу.
Течу, немов ріка, для тих, кого люблю.
Тече суворий Стікс, як вічна темна смуга.

Ми з ним – не вороги… Ті хвилі гомонять
Про сон і забуття, про всім відомий Берег.
А я – ріка надій. Течу не навмання.
До тих спішу, хто зміг в собі здолать Химеру.

Не чужинка…

Сонет

Я не змінюся. І тому – спокійна.
Я скрізь чужинка. І тому – сумна.
Я світ учила зневажати війни,
Але моє життя тепер – війна.

Для інших квітнуть айстри та левкої,
Мені ж лишився зойк багряних руж.
Торкнеться ранок білою рукою
Всіх незрадливих, нетутешніх душ.

Вітри нам крикнуть: «Люди, прокидайтесь!
В стару фортецю Пам’яті вдирайтесь!
Згадайте, хто ваш ворог, хто – герой».

Сяйне вкраїнцям радості стежинка,
І я збагну, що в світі – не чужинка,
Бо не зганьбила душу і перо.

Відчайдушна надія

Убили маленьку мову. У Звіра виросли ікла.
Байдужі зітхнули: «Так, чудес не бува.
Слабких світ вбиває – ми вже до цього звикли,
Тож мови вмирають – так, як вода й трава».

Романтики строго дивляться в очі Долі,
Вдягнувши вбрання жалобне. А Час летить.
Йому всіх шкода: і дурнів – вони в неволі,
Й розумних – вони поніміли від самоти.

Вбивають людей, і мови нещасні гинуть
У війнах жорстоких, тихих… Життя – не гра.
Лиш мудра душа впізнає свої провини.
Які ж-то серця в шаленців, що нищать Храм?!

А мову не вернеш. І немовля окрадене
Вже зна, що слабким і вбогим у світ іде,
Бо смерть його мови стала найбільшою зрадою
Батьків нерозумних… Полює Зло на людей.

Чиясь безталанна мова рида за обрієм,
А я українську – РІДНУ – до серця тулю.
Повзе небуття у світ отруйною коброю,
Щоб вкрасти у мене право на абсолют.

Та я не скорюсь. Я з клітки втекла до Храму,
Бо вмію розгадувать загадки хмар і Ярила.
Я вірю Творцю. Вчорашні розлуки й драми
Уже не болять – я зброю із них створила.

А може, воскресне мова? Втече з полону Аїда?
Так хочеться світ зцілити! Хтось каже: «Пізно».
Ні! Хлопчик-Дніпро вже став сивочолим дідом,
Але не втомивсь нести нам у хвилях Пісню.

Життя – у нотах

Пам’яті Джузеппе Верді
Акровірш. Гама

ДО щастя я лечу… Під зойк туману.
РЕвуть вітри і моляться моря.
МІлорде, де ж ви? Долі не горять!
ФА-нотою бринить моє світання…
СОЛдати Часу – горді, працьовиті
ЛАд навести готуються у світі.
СІвілли сіють зерна слів на Ниві…

Та нива зветься Ерою Прозрінь.