Ляшенко Олена

м. Кам'янське, Дніпропетровська обл.

СПОВІДЬ ДВОХ

І

Прогулянка

Сонце нещадно випалювало очі, геометрично розділяючи небо на дві блакитні половини. Я йшла асфальтованою дорогою, навіть не намагаючись дивитись під ноги, минаючи нещодавно пофарбовані в жовтий колір лави, від яких й досі відчувався запах фарби, білі та жовтуваті стіни якихось будівель. Тут було тихо і спокійно, не чутно ані мирянського галасу, ані ревіння моторів сучасної техніки – все або біле, або жовте. Це одноманіття прикрашали лише дивакуваті стовбури дерев із зеленіючими шевелюрами. Навіть кущі цвіли цікавими, але, на превеликий жаль, жовтими квіточками – здавалось, їх також навмисне пофарбували разом з лавами, різниця полягала лише в тому, що квіти пахли значно приємніше, тільки ось від дотику до них і пальці і ніс також ставали жовтими. Незрозуміла будівля споглядала на мене своїм багацьком очей в окулярах – десятками вікон з решітками з видом на цей, ніби парк, імені, напевно, Сонця, адже не просто так комусь захотілось поєднати домінування білого і жовтого кольорів. Відчути справжній живий світ можна було лише підійшовши до високого кам'яного паркану. Він був білим і холодним, однак приємним у цю літню спеку. Звідти весь час доносилось якесь гудіння, здавалось, що хтось там розводить бджіл, які весь час невтомно гомонять у великих вуликах. Мені хотілось тиші, однак бракувало якогось безглуздого, але чомусь знайомого і близького гудіння. Крок – і з-під моєї ноги вилетів камінець – блискучий-блискучий від цього липневого сонця, ще крок – і кимось виплюнута жуйка прилипла до підошви мого капця. Але мені було байдуже. Я бачила сонце. Воно вже четвертий день йшло чітко прокладеним маршрутом, жодного разу не збрехало й на міліметр.

Я дивлюсь на сонце і намагаюсь пригадати примару із власних чи то снів, чи то видінь, які не полишають мене навіть тут, у цьому жовто-білому царстві. Він реальний, він існував і, мабуть, ще існує, але хто він – я не пам'ятаю. За ці чотири дні розмов із сонцем, я тільки сьогодні згадала очі, кольору липневого неба, та не згадала чиї вони. Я їх вже бачила, але де? Людині властиво забувати, а я і є звичайна слабка людина.

Сьогодні вночі насниться те ж саме: яскраво світитиме сонце і я знову відчую руки – його руки у своїх долонях. Вони будуть такими приємними і теплими, що мені не захочеться їх відпускати, настільки я скучила за ними… Буде лише це сліпуче сонце і руки, які хотітиметься цілувати до скону, захочеться, щоб вони торкнулись мого обличчя – очей, губ; волосся, шиї, грудей; щоб ковзали по всьому тілу то вверх, то вниз, як лезо ковзана по гладенькому і рівному, як лист паперу, льоду…

ІІ

Вдома

Маленьке містечко з часом все-таки починає набридати. Особливо, коли розумієш, що сховатись тобі ніде. Немає жодного місця, де б я хоч трохи побув сам, подумав над чимось, пригадав минулі досягнення, чи поразки. Коли знаєш всіх, а всі знають тебе, до того ж досконало, в ідеалі, повністю, коли живеш, а можливо просто існуєш, як на долоні, як під наглядом, інколи прокидається бажання тікати. Не важливо куди чи навіщо – просто тікати.

- Обід майже готовий! Ти скоро? – дружина.

Вона говорить зі мною з таким спокійним обличчям, роблячи вигляд, або й дійсно не помічаючи тих змін, які декілька років не дають спокою моїм мізкам. Я знав, що кохання робить людей сліпими і глухими, та невже через нього вона не бачить того, на що я делікатно намагаюсь їй натякнути? Я заплутався. Не знаю напевно, чого хочу далі. Не можу зробити боляче їй, адже вона стільки років йшла поруч, пробачаючи мені все. Весь час намагалась вберегти наші стосунки, наш шлюб, не давала мені зробити щось божевільне, не дозволяла кинути її і родину, не надавала змоги піти, як вона гадала, «хибним шляхом». Вона гарна людина і я це знаю. Гарна, але не моя. На мене чекає інша. Не знаю, де саме, але чекає. Я впевнений, що знайду її – мою, тільки мою, а після цього не гріх і померти.

А за вікном, яке на цей час стало моїм спасінням, як ніколи яскраво світило сонце у далекій небесній блакиті, і легкий вітерець, хитаючи верхівки дерев, бавився на землі тінями, складаючи їх у різноманітні кумедні фігури, у яких, придивившись, можна було вгадати силуети чи то маленьких мешканців лісу, чи то невідомих космічних прибульців. Дружина ж невпинно щось говорила. І нехай, якщо від цього їй стане легше.

Перериваючи засмічений непотрібним папером письмовий стіл, я знайшов сьогодні старі листи, надіслані на моє ім'я. Я вже встиг забути про них, поховати у власній пам'яті. У цих листах моя перша справжня любов. Тоді я був переконаний у тому, що кохання існує. Значить все ж таки було: я дійсно кохав по-справжньому, не міг без неї ані жити, ані дихнути, але все відбувалось так давно, що зараз здається, що це було щось дитяче, наївне, безтурботне. Вона пише, що кохає мене…

Стільки років я думав, що ці листи або спалені, або загублені… Цікаво, що сталося з нею зараз, чи пожалів її час? Мені страшно згадувати, що було тоді, адже я не один раз образив її, а вона мені пробачала постійно, бо, напевно, дійсно кохала. Й досі з пам'яті не стерлись спогади про те, як вона приїздила до мене сюди, де мешкаю я зараз, ще до мого одруження, як чекав я її на вокзалі, не знаючи, що говорити при зустрічі, та чим бавити взагалі. Та тільки-но я її бачив, все задумане і загадане зникало. Вона… Це була вона – така ж красива і ніжна. Нам було по двадцять три. Годинами ми могли блукати цим малесеньким містечком говорячи про те нестримне почуття, яке вирувало всередині нас від одного випадкового погляду.

Це був майже гіпнотичний стан, коли не бачиш і не чуєш нікого і нічого навкруги, а на зовні проситься лише одне бажання – бути ближче, ще ближче, наче це говорила мені сама сила тяжіння; слідкувати очима лише за її вустами, чути слова кохання, радіти її усмішці і очам – ласкавим, закоханим і сірим, як попіл, а в їх недосяжній глибині горіло незгасиме багаття і я був впевнений, що жоден буревій не в змозі його загасити, бо воно величезне і палке, воно стільки років зігрівало мене і вело крізь темряву сумнівів. А губи – ці розкішні чуттєві губи – за один дотик до них я перевернув би зараз догори дригом хоч Всесвіт.

Прокидаючись зранку, я відчував дивний приємний спокій через те, що вона поруч, а отже все саме так, як має бути, все у світі на своїх місцях і вона біля мене, мій янгол, моя небесна зіронька. Доки вона спала, я довго міг знову і знову споглядати її довершено-привабливі риси тіла і обличчя, маленькі, ніби дитячі, долоньки, та як неохоче відкривались ці великі сірі очі, осяяні вранішнім сонцем. Це була сучасна Афродіта, яка спустилась до мене з верхівки Олімпу. Коли вона діставала сигарету, мені до безтями хотілось бути на місці цієї шкідливої звички – відчувати як огортає вона мене своїми вустами, проникати у неї, як дим, і літати від щастя після її видиху, а попіл – попелом були її очі – сірі, великі, палаючі…

Я був щасливий, ніби знайшов скарб, а вона і була моїм скарбом. Її не можна було порівнювати з іншими жінками – вона була іншою – найкращою з-поміж усіх: так як вона, мене не розуміли навіть батьки. Моє життя перетинало ще не мало жінок, але таких, як вона, більше не траплялось. Інші були пустими, якимись несправжніми, не наповнювали мене почуттями. Навіть не цікаво було з ними говорити, та й не було про що. Лише одна жінка яскраво вирізнялась з-поміж них – та, яка навіки була моєю, навіть не знаходячись поруч. Вона могла замінити мені все і всіх: і приятелів, і коханок, і дружин, і навіть повітря – я жив і дихав тільки нею, моєю богинею, і рай, і пекло, і злет, і падіння, і небо, і море, яким були її очі, кольору попелу, – всім стала вона для мене. Напевно тоді я ще зовсім не підозрював, що цей попіл погасить мене назавжди. І я дійсно згаснув. Згаснув, щойно її не стало поруч. Згаснув, щойно відпустив її, щойно подарував іншому. Тисячі разів вона казала, що готова покинути все, аби лишень бути зі мною, а я відмовчувався – боявся завдати їй шкоди своїм, як мені здавалось, неприйнятним для неї, способом життя. Я вважав, що вона не витримає, що військовий чоловік – це не для неї, хоча щоразу вона намагалась переконати мене в протилежному. Я втратив її. Визнаю тепер, що безглуздо. Визнаю, що назавжди. Визнаю, що власними руками зробив нещасним і себе і її. Вона проїхала сотні кілометрів, заради зустрічі зі мною, а я злякався. Злякався тоді майбуття, злякався покалічити життя їй, хоча знав напевно, що так як я ніхто і ніколи не любитиме її в цілому світі. Тепер вже марно на щось сподіватись. Занадто багато років минуло з тих пір. Я впевнений, що вона щаслива. Вона заслуговує на це, бо є неймовірною жінкою, моя прекрасна і далека Афродіта.

Піднявши голову до неба, я сьогодні дивився на просвіт між хмарами, сподіваючись, що десь так само дивиться вона, і, можливо, під якимось невідомим кутом, наші погляди зараз перетинаються.

Я підійшов з дорожньою сумкою, в яку зібрав частину своїх речей, і вже збирався переступити поріг, як раптом почув жадану стільки років фразу.

- Я подаю на розлучення. Я все зрозуміла і не хочу більше бути твоїм катом. Поспішай до неї, до своєї мрії і якщо вона й досі чекає на тебе – я відпускаю тебе, а якщо захочеш – повертайся. В цьому домі ти завжди будеш жаданим.

ІІІ

Зустріч

Досить спогадів і сподівань, набридло боятись. Потрібно навчитись жити теперішнім. Можливо, ще не так пізно почати все спочатку. Хочу й боюсь повертатись до життя.

Я гуляю тепер вже не парком лікарні, а великою гомінливою площею під дощем, без парасольки, з пустими заплаканими очима, з єдиним питанням у голові: як жити далі? А люди так само, як і два тижні тому, кудись поспішають, навіть не піднімаючи голів, весь час дивляться на залитий дощем асфальт.

Я стояла під дощем одна, а коли повернула голову в інший бік, побачила очі, кольору липневого неба, які дивились на мене з-під парасольки, такі, які мала лише одна людина – мій дивний забутий спогад, моє шалене незгасаюче кохання, мій Лесик:

- Це дійсно ти? Ти повернувся? До кого? Надовго?

- Якщо пробачиш – до тебе… Якщо дозволиш – на завжди.