Меньшов Олександр

м.Херсон

 

Верифікація вічності

(уривок)

 

27 березня 1986 року

П'ята година. Час спливав повільно. У небі за широким вікном запалилася золота смужка. Її перекреслили декілька темно-синіх витягнутих до горизонту хмаринок.

Дмитро вже давно відклав папери і мовчазно дивився удалину. Його кабінет знаходився на останньому поверсі. За дверима у коридорі панувала тиша.

Цей тиждень був надзвичайно бурхливий. По-перше, потрібно було затвердити делегацію, що вирушає в столицю за два тижні на міжнародну конференцію. Дебати були жаркі. За себе Котов не переживав. Його одноголосно затвердили главою майбутньої делегації від дніпрославського університету, але ось коли мова зайшла про рядових членів, почалися «гойдалки». Довелося піти на таємне голосування.

По-друге, Котову довелося брати участь в зустрічі із студентськими комітетами. І ось тут було гаряче.

Взагалі, Дмитро не був скандалістом, але мав свою думку і дотримувався її строго.

-Не потрібно тут мітингувати! - різко обірвав він одного з крикунів-студентів. - Ви усі тут дорослі люди, а не зграя орангутангів! І якщо це так, то дійте розумом, а не розміром своїх легенів.

-Тут вам не Франція! - додав хтось з викладачів. - «Лупайте сю скелю» - не пройде!

Звичайно, зроблено це було даремно. «Орангутанги» підняли крик на розсерджених «старих горил» (так обізвав викладачів хтось із студентів).

-Половина предметів - дрек собачий! - гаряче доводив один з молодих ініціаторів «бунту». Дмитро його згадав: хлопець був з другого курсу. Вчився, до речі, непогано, але ледар був ще той. - А методи їх викладання пахнуть типовим середньовіччям!

Чим би закінчилася ця галаслива перепалка, не виступи Вітровський - ректор університету. Манера його розмови тут же остудила уми обох «мавпячих таборів». До компромісу було дуже далеко, але люди трохи заспокоїлися.

Потрібно відмітити, що ректор славився людиною інтелігентною. Жодного разу Дмитро не чув від нього ні лайки, ні підвищеного тону. Стриманий, дуже ввічливий, дещо м'який, особливо з жіночою статтю... У своєму одязі він дотримувався класичної суворості, але при цьому не випинався і не задирав ніс... Ще однією його особливістю була увага до колективу. На подив, ректор завжди пам'ятав про дні народження; про імена других половинок, дітей, навіть собак і кішок; пам'ятав які хобі у його підлеглих, де люблять відпочивати...

До речі, ось на цьому ґрунті Дмитро і зав'язав з ним дуже теплі стосунки. Зараз Котов точно і не пам'ятав, яким чином Марк Семенович з'ясував про пристрасті Марії. Може, сам Дмитро колись обмовився. Може, товариші розповіли ректорові.

Одним ранком, ледве Котов зібрався йти на лекцію, в його перший, тоді ще маленький кабінетик, що знаходився на нижньому поверсі, постукали, і після запрошення всередину увійшов ректор.

-Могли б і без церемоній, - зніяковів Дмитро. Адже йому спочатку подумалося, що це прийшов або один з недбалих студентів, або лаборант.

-Це ваші пенати, ви тут хазяїн, - широко посміхнувся Марк Семенович. - Як я розумію, сьогодні у вашої дружини день народження.

-Гм! Точнісінько так...

-Прийміть для неї скромний подарунок, - з цими словами ректор витягнув із-за спини руку, в якій тримав паперовий згорток. - Їй повинно сподобатися.

-Гм! - у роті остаточно пересохло. Здається, Котов густо почервонів. - Навіщо... навіщо...

-Дурниці, - ще ширше заусміхався ректор.

-Я не можу...

-А це і не вам, мій друже! До речі, правда, що ваша дружина якось виступала в театрі?

-Ні... не зовсім... вона хотіла виступати... не узяли у трупу, - забелькотав Котов.

-Ось воно що!

-Нічого страшного.

-Ай! - ректор легко шльопнув себе по лобу. - Певно, я не все розчув. Чи не зовсім зрозумів.

І тут він майже насильно впихнув пакет в руки Дмитру, потім дружньо поплескав його по плечу і пішов геть.

Марія подарунку здивувалася.

-Ти йому розповідав про мій день народження? - вона покрутила в руках згорток і стала неквапом його розпаковувати.

-Ні, звичайно! - заперечив Дмитро. - Мені говорили, що він якійсь дивакуватий, але... До речі, він чогось вирішив, ніби ти виступала в театрі. Видно, все-таки хтось з колег постарався.

-В театрі? - очі дружини блиснули знайомим Котову вогником. - О, якби!

-Ти розумієш, - говорив Дмитро, переодягаючись в сусідній кімнаті, - я почував себе сьогодні... як... немов, це дежавю... немов, я це вже бачив... пережив... А що саме, ніяк не зрозумію. Звідси... але на яку мить... зовсім трохи... мені здалося, що ніби усе відбувається не насправді. Чуєш?

Тут же пролунав задоволений зойк дружини. Дмитро виглянув: Марія захоплено дивилася на пухкий том у бордовій палітурці.

-І що це? - запитав Котов, наближаючись. - Книжка? - він був дещо збитий з пантелику.

-Книжка! Таку ще знайди!

«Шекспір, - прочитав Дмитро на обкладинці золоті букви. - Гамлет». То й що?

-В перекладі Старицького! - захоплено промовила Марія. - Це така рідкість! Де він її дістав? Звідки здогадався, що мені таке до душі? Ну, подарунок, скажу тобі!

-Подобається? - зморщив лоба в питанні Дмитро.

-Догодив твій Марк Семенович...

Котов запам'ятав цю фразу. У відповідь і йому захотілося віддячити ректорові. Спершу він з'ясував (а це було не складно) дату дня його народження, а вже потім спробував вивудити у колег переваги начальства. Ось тут виявилося складніше: толком ніхто цього не знав.

-Подаруй і йому книгу, - запропонувала дружина.

-Вийде, ніби я віддарував назад.

-Як знаєш.

-Ну, добре... добре.. Яку? Що він читає?

Марія знизала плечима. Але тут же видала:

-Прийди до нього додому, там і побачиш.

-Це ідея!

І ось випав такий момент. Це було на початку осені. Марк Семенович захворів, і Дмитро заскочив до нього додому, поцікавитися що та як.

-Прошу, почекай в кабінеті, - покашлюючи, промовив ректор. - Я зараз переодягнуся і підійду. Поп'ємо чаю.

Котов кивнув і пройшов в невелику кімнатку, заставлену книжковими шафами. Очі чітко виділили на полицях ті книжки, які явно відносилися до розряду улюблених. Тут не потрібно було бути Шерлоком Холмсом, щоб це зрозуміти.

-Старицький, - читав на корінцях Дмитро позолочені букви. - «Молодий Мазепа»... «Оборона Буши»... Нечуй-Левицький, «Гетьман Іван Виговський»... Орест Левицький, «Ганна Монтовт»...

-Теж любите історичні драми? - перервав спостереження голос Марка Семеновича. Він практично нечутно увійшов до кімнати.

-Та ось... дивлюся... Багато авторів не читав і не чув., - розвів руками Дмитро. А потім кинув щось з книг навмання: - «Андріан Кащенко, «Над Кодацьким порогом »... І ви це усе читаєте? Читали?

-В тебе є сумніви? - ректор легко переходив на «ти».

-Ні, - швидко відповів Котов.

А сам подумав, що йому буде важкувато підшукати подарунок у відповідь. Тут треба було б мати хоч якийсь толк і розуміння. Не брати ж в книгарні твори Генріка Сенкевича або Моріса Дрюона, яких зараз не читає тільки ледар! Щось йому підказувало - ректор ними не зацікавиться.

«І чого я за цю марічкину думку так схопився? Подарунок у відповідь! - спробував приструнити себе Дмитро. - Не зможу, так і не зможу... Теоретично, мене до цього нічого не зобов'язує».

Ось сели пити чай. Розмова так і не клеїлася. Котов гнівався на самого себе, хоча намагався нічого не показувати.

-Та все ж дивно, що ви, математик, а тяжієте до... історії, - видав свої хвилювання Дмитро. Насправді, він трохи замість «історія» не сказав «мелодрама». Вчасно себе упіймав за язика.

Марк Семенович цю фразу зрозумів на свій лад:

-Історія - така ж математика. Тут тільки масиви невідомих поширше. А якщо чесно - усі ці книги лише ширма. Вони мені потрібні для заповнення внутрішніх порожнеч. Ось яке хобі у тебе?

-Гм! Як такого — немає, - тихо відповів Котов.

-Взагалі?

-Та я б не назвав своє захоплення так голосно - хобі, - зніяковів Дмитро.

«Колекціонувати гральні карти - хіба це хобі? - думалось йому. - Просто примха. Інша справа риболовля або полювання. Чи симпатичні жінки...» Але і тут Котов не міг назвати себе ловеласом. Такий собі любитель.

-Та все ж, - хитро підморгнув ректор. - Я чув про карти.

-Ну... є трохи. Я з кожної поїздки намагаюся привести колоду карт.

-І багато їх?

-Вже назбирав пару десятків.

-Не тушуйся! Похвалися.

-Я не упевнений, що ви на слух оціните. Тут потрібно бачити. У мене є і «Costumi del XVII secolo» п'ятдесят п'ятого року. Італія... Дуже мені подобаються... Е-е-е... З недавніх придбань - грецькі карти фабрики... фабрики «Aspiotis-Elka».

-Прекрасно! - Марк Семенович махнув кистю, немов диригент перед музикантами. Він тут же узяв з тарілки один з дбайливо принесених його дружиною вергунів і додав: - Продовжуйте.

-Ну... французька колода «Clavecin» шестидесятого. Потім повнофігурна версія баварського шаблону... е-е-е... фабрики «Vereinigte Stralsunder»... тридцять сьомого, здається, року випуску. Там навіть на молодших картах є дуже цікаві мініатюри.

-Ваші очі заблищали! - посміхнувся ректор. - А це означає, ви маєте тягу до свого захоплення. Хобі, справа потрібна. Он навіть у Гітлера воно було.

-Картини? - блиснув ерудицією Котов.

-Так-так. Узяли б його в молодості у Віденську Академію, світ багато чого б не упізнав. Можливо, люди тоді не розділилися на...

-Даруйте, що перебиваю. Але люди завжди протиставляли себе один одному. Розділення думок і ідей неминуче. Навіть геть Сім, Хам і Іафет - здавалося б рідні брати, а народи від них пішли різні.

-Все від того, що ми самі представляємо цей світ по-різному. Ось якось я читав в одному журналі статтю, про малюнки дикунів. Що цікаво, наприклад, у аборигенів Австралії зображують голову тварини в останню чергу, а не розпочинають з неї, як у нас.

Котов посміхнувся і непомітно глянув на годинник.

«Ще півгодинки, - подумав він, - і можна йти».

-У них, у дикунів - було простіше, - відповів Дмитро. - Що не ясно - приписували магії або волі богів. Ми ж з вами люди цивілізовані. Спираємося на науку...

-Наука - та ж магія. Для дикуна, звичайно ж. Ну і навпаки.

-Тобто?

-Якщо ми, цивілізовані люди, чогось не можемо пояснити, а дикун, приміром, може, то чию сторону у такому разі ми займемо? Залишимося при «білих плямах», або погодимося із затвердженнями папуаса? Чи не звідси ростуть ноги забобонів?

Котов знизав плечима.

-Людина взагалі схильна до пояснень, спрямованих самому собі, - продовжував ректор. - Це скаже будь-який психолог. «Білих плям» немає. Є теорії і гіпотези... І ми, користуючись ними, пояснюємо особисто собі, що представляємо насправді.

-Бачимо насправді, - поправив ректора Котов.

-Ні, саме представляємо! - Марк Семенович навіть підняв вгору вказівний палець. - Знаєш, хто такий Парацельс?

-Якийсь учений.

-Ну, на зразок того, - кивнув ректор, не вдаючись до деталей. - Сам я не читав, але ось дехто з моїх друзів стверджує, ніби він займався пророцтвами. Написав книгу «Оракул». У ній є таке місце, де Парацельс стверджує, ніби через чотириста років після його смерті, настане благоденство.

-І що? - не зрозумів Дмитро.

-Він помер в 1541 році. А через чотириста років настала найгарячіша фаза Другої світової війни. Це я до того, що в наших умах світ змальовується зовсім не таким, яким він є насправді.

-Ваш Парацельс явно помилився, - усміхнувся Котов.

-А якщо ні? - знов підморгнув ректор.

-Тобто?

-Повернуся все до тих же дикунів, як свого роду аналогії. Уяви собі, що деяке плем'я мешкає в непрохідних джунглях, вважаючи, що весь світ - це якісь двісті-триста кілометрів навколо них. Чи - острів посеред океану. Людям цього племені навіть не представляється, що твориться на Землі. Як страшно б'ються між собою цивілізації, стираючи в попіл цілі міста. Реальність світу дикунів відмінна від нашої реальності. Але вона є!

Дмитро раптом відчув себе якимсь школярем, що слухає старого учителя, і між тим все одне нічого не розуміє.

-Е-е-е... так що? Парацельс правий?

-Цей світ знаходиться тільки в нашій думці... у нашому серці... Він такий самий, яким бачимо його ми. Ні на йоту більше, ні на йоту менше...

Котов постарався посміхнутися пом'якше. Але Марк Семенович упіймав правду. Він досить легко розкусив думки Дмитра.

-Бачиш, мій друже, - заговорив ректор, судячи з усього пускаючись в пояснення, - в людині знайшли притулок безліч цілком самостійних свідомостей...

-Хто? - не зрозумів Дмитро.

-Ну, хтось зве їх голосами, а лікарі назвали б «особистостями». Вони визначають суть вчинків людини.

-Дивно. Я вважав, що людина - особа цілісна.

Слово «цілісна» Котов вимовив з явним наголосом.

-Аж ніяк! - ректор кивнув на свої книги. - Письменники допомагають нам це зрозуміти. Адже ми постійно сперечаємося самі з собою, роздумуємо над вчинками. Зважуємо їх на своїх власних вагах... нашій же особистій моралі, тобто нашого кодексу, а не загальноприйнятого... Ми намагаємося зрозуміти яким шляхом піти. При цьому наївно вважаємо, що ці «шляхи» тільки наші і нічиї більші, і на кого не вплинуть.

-Ади! - Дмитро виглядав збентеженим.

-Що, як для математика, занадто вже по-філософському звучить? - посміхнувся ректор.

-Та якось незвично...

-Немає формул? Теорем?

-Вибачте за прямоту: схоже на прісну воду.

-Так, мабуть, це не вино, і навіть не видавлений з фруктів сік. Та все ж усі ми сперечаємося самі з собою. «Закваска» бродить до тих пір, поки не визріє... у такий собі продукт... в нас, в особистість.

-Що? - знову не зрозумів Дмитро.

-Ось під нього - «продукт» - ми і приноровляемося, - як ні в чому не бувало, продовжував говорити Марк Семенович. - Грубо кажучи готуємо «ємність».

-Голоси! Особистості! Будь це так, тоді б ми усі з'їхали з глузду. Розуму потрібний хтось один... У голові немає місця протиріччям з самим собою. Це самогубно! - уперто і якось нетерпимо промовив Котов.

-Ого! Тепер, чи бачиш, зараз моя черга вигукувати. А чому? - лукаво заусміхався Марк Семенович. - Та тому, як відчуваю, що зачепив в твоїй душі правильні струни. Ми будуємо цей світ так, щоб він став ємністю саме наших думок, пристрастей, бажань... А не на принципах Добра або Зла. Ось чому учить нас історія! - ректор знову кивнув на книги. - Усі ці масиви невідомих, що ховаються в ній - насправді лише наші сподівання... реакція на образи або підвищення у житті, на програші або перемоги... це векторні потоки прагнень... замкнуті криві вирів, жахливих протиріч... Це вибухова суміш, готова рознести в пух і прах саме буття. Впаде хоч одна деталь - рухне весь світ. Бо він настільки крихкий і залежний від елементарного, що це просто неймовірно! Навіть не знаю, що або хто утримує наш Всесвіт від падіння в прірву.

-Це спірно.

-Всяка гіпотеза спірна, поки вона не стане аксіомою, - і знову Марк Семенович став бути схожим на диригента. Його руки ворушилися в такт словам, немов вибивали потаємний ритм. - Наш маленький світ може зруйнувати усього лише якась дрібничка, - клацнув пальцями ректор. - Малюсінька дрібничка. Et voila! І дзеркало тріскається, і картина, яку ми бачимо, сходить у небуття.

-Це ви зараз про що? - спохмурнів Котов. Він перестав розуміти суть цієї розмови і вже шкодував, що вплутався в неї. - Про світ взагалі? Про всесвіт, як такий? Чи про нас самих?

-Я не бачу різниці в цих визначеннях.

-І... і... і ви це усе... пізнали, тільки завдяки ось цим своїм книгам? Завдяки хобі?

-А що пізнали ви, завдяки своїм картам?......