Майська Ольвія

м. Дніпро

Кулінарний досвід

(уривок з повісті «Сонце в наших очах»)

Якось після Великодня у нас з дівчатами виникла ідея, а саме у мене, Тамари, Ріти, Марини й Ірки з переулка. Шикарна ідея, просто клас: «Давайте спечемо торта». Що ж такого, усі продукти є, а головне присипки для пасок повно лишилось.

От ми принесли до Томи на її велику кухню різних харчів по троху: яйця, молоко, горіхи, цукрову пудру, корицю, мак варений, родзинки, кокосову стружку і найголовніше - присипку на паски.

Заходилися пекти: як ведеться, все змішали, додали до того борошно цукор та соду, переколотили. А Тома тим часом робила глазур для верхівки – яйця вона збила з цукром й додала на кінчику ножа блакитну харчову фарбу. Вийшов ніжний небесний колір. Тісто ми поділили на п'ять коржів й запекли дуже швидко. Між собою їх перемазали грушевим варенням потім вже пішла зверху глазур і наша чудова присипочка для пасочок. Аромат від цар – торта стояв коромислом по всій хаті. З зали почали виринати голодні хлопчачі очиська. У Руслана з Максимом в гостях були Ясік, Микола, Сашко й здається ще хтось, я не розгледіла. Наймолодший братик, трирічний Романчик був теж з ними.

Усі вони після запеклого чемпіонату у приставки відпочивали й дивились мультики. Нас, дівчат, не те що не запросили, а просто вигнали з зали, мовляв, сьогодні тут чоловічий день.

- Не дали нам приставку, от тепер ідіть гуляйте! – Гримнула на хлопців Томка, завершуючи останні штрихи.

Тут до нас ускочило щось сміхотворне: трирічній Оленці мама, скоріш за все, пошила сарафани на літо й поклала, звісно у шухляду, де дитинка й сама могла їх дістати. В обідню пору, вклавши доньку відпочити, тітка Світлана пішла за своєю звичкою на город, чи до сусідки заскочила. Хто ж міг знати, що ця прокинеться через пів години, нап'ялить вісім сарафанів і побіжить по вулиці з криком « Я плинцеса!»

В кухню через поріг стрибнуло щось одягнене незрозуміло –як капустина, ґудзики, між тим, були усі застібнуті. Й закричало, розставивши руки й ноги: « Я плинцеса!»

За столом усі голосно засміялись, я чуть не захлипнулась компотом.

- О, ну здрастє, - смішно вимовила Тома. – І що ми оце таке?

- Я плинцеса. – Сміялась беззубим ротом Оленка.

- А мама де? - Сіпнула мене лиха спитати

- Мама де? Не-на-ю-ю. – Голосно заревіло дитинча на весь дім.

- Що вона каже – Перепитала Марина.

- «Не знаю», - процідила Тома. – От горе ж мені.

Поставивши тортик до відчиненого вікна, щоб швидше вичахав, дівчина понесла на руках Оленку шукати її маму. На останок, зазирнувши через штору, подруга обвела нас швидким поглядом й суворо сказала: - Без мене не їжте! Ми лишились пильнувати наш десертик від вражих пазурів. На полу бігали цуценята з кошенятами, я дивилась, як вони відпихають одне-одного від спільної миски з молочною кашкою. Ріта з Мариною грали у «Кицю брись» й весь час махлювали. Далі я не зрозуміла що воно сталося. Торт ми пекли близько години, наступні ж події вклались у сім хвилин, якщо не в шість.

Чи то Іра всістися не могла, чи просто на стільці похитатись вирішила, тільки ніжка від коливань зіскочила й стілець разом з переляканою дівкою полетів назад. Там як раз стояв наш цар-торт. От він благополучно полетів у двір через вікно. Я підплигнула як ошпарена, схопила тарілку, яка чомусь лишилась на підвіконні й побігла навкруги хати збирати те що ще було можна. Пес Джек, який саме був на місті, не вірив своєму щастю. Він дивився на купу коржів і все вибирав, за який узятись. Я відпихнула його й почала визбирувати в тарілку брудний «омлет». З вікна на мене зиркало «бараняче стадо».

… Марина ревла.

Я побігла в дім з викриками: - Ну як оце можна, ну… - Тут мене наздогнав Джек, розуміючи що це його останній шанс, він з розгону пихонув мене передніми лапами в спину. З криком «Ох - йо…» гепнулась об землю, коржі полетіли через весь двір. Один з них залетів прямісінько собаці в кубло. Пес знов підбіг до коржа та з прожогу не міг знайти край, щоб вхопити зубами. Знов підплигнувши, мене понесло збирати залишки. Через три секунди я була вже в кухні з п'ятьма коржами. Один з них був такий волохатий, що його машинально кинули назад у вікно. Один корж довелося прати у мисці, інших три дівчата обскребли ножами й намазали новим варенням. Я тим часом колотила глазур. Саме коли сипався барвник, Ріта зпідкнулась об цуценя й штовхнула мені лікоть. Біла піна відразу стала темно-синя.

- Ядрьоне вийшло. – Проскиглила Ірина з кутку, куди її загнали дівчата.

- Мовчи уже! – Прикрикнула засмучена Марина за сумлінною працею.

«Боже праведний, що ж ми оце робимо» - Подумалось мені, - « навмисно не придумаєш».

Отже, не більш ніж через сім хвилин, темно – синій мохнатий всередині торт був готовий.

Я запропонувала пошукати Тамару, щоб дівчата хоч трішки відволіклись від свого горя.

Ми побачили її з далеку й дочекались біля двору. Щоб не ходити далеко, тут вже й переповіли скоєне.

- Так його їсти не можна? – Гірко підсумувала наша старша подруга.

- Там багато шерсті лишилося. – З тією ж інтонацією відмовила Марина.

- Так чого ви його собаці не кинули? – Зморщила Томка лоба.

Я знизала плечима. Дійсно, чому?

У повному зборі ми повернулись до цар-торта, а його немає. В прихожій стирчали радісні пики пацанів. Вони гиготіли, дражнилися й кидали у рота останні мізерні крихти нашого кулінарного шедевру. Від такого видовища нудота підійшла мені до горла. Дівчата за-хіхікали, я не відразу зрозуміла чому.