Іванець Людмила

м. Харків

Цикл «Серія пенальті»

Відмінки та відмінності

Хтось панічно боїться сумнівів, хтось — помилок.

Для когось точаться бої в ім'я життя, для когось — до смерті.

Комусь не подобається легенда про Жанну д'Арк, комусь — дума про Марусю Богуславку.

Когось нервує стрілянина, когось — тиша, а когось — лише білий шум.

З кимось сперечаються вороги, з кимось — друзі, а з кимось — ті та інші потроху.

У комусь Бог бореться з дияволом, у комусь — поет із громадянином, а в комусь — принциповість із людськістю.

Агов, товариство! Тут усі свої. Решта — за невидимою стіною. І чогось ми, свої, не здатні дійти згоди. І якби ж то тільки щодо кольору домовини, у якій понесуть Самі-Знаєте-Кого. Ні, нам складно бути водночас єдиними й різними. Ми, відмінники, ладні вважати відмінності між собою небезпечнішими за випадкове уподібнення до найгірших.

На власному полі граємо за чужими правилами. Надвечір розходимося по кутках, щоб уранці прокидатися в паралельних площинах. Не помічаємо важливих дрібниць. Не здогадуємося, що кожен з нас може знати й відчувати, довіряти й перевіряти, плакати й усміхатися — і при цьому не перетинати межу, залишаючись «своїшим», ніж більшість.

На комусь зарано ставлять хрест.

Кимось пишаються, але запізно.

На когось вішають зайві гріхи.

Комусь кортить абстрагуватися й реагувати хіба що на Лігу Чемпіонів.

У когось публіцистика перетворюється на лірику.

Хтось вирощує квіти з краплин крові.

Парадокси

Лютий 2014-го. Кажете, на нас насувається війна? Най так, якщо інакше ми не знайдемо себе й не зрозуміємо важливих речей. Ні, звісно, ніколи знову…

Люте сьогодення. Приїхали, злазьте! Далі нема куди.

***

Невідома туристка з Казахстану, позітхавши про слов'янське «братовбивство», кидає у вічі дніпрянам: «Добре, що Путін Крим забрав. І Донбас він заспокоїть». Фраза типу: «Добре, що вам здорову ногу відрізали. І другу розітнуть, не переймайтеся».

Невідома росіянка після терактів у Парижі розфарбовує фото профілю у французький триколор. І водночас палко підтримує кремлівського «царя» з комплексом Наполеона.

Невідома українка не може заснути через навколишній злий абсурд, і знесилено вдивляється в стелю, і сипле абстрактними прокльонами, псуючи власну карму. І коли зранку повз неї раптово пропливає труп ворога, вона вже не може заборонити собі зловтішатися.

Інша невідома українка додає на сайт популярного телепроекту коментар: «Тут не конкурс патріотизму». А й справді. Конкурс патріотизму в нас відомо де, і його переможців мало не щодня доводиться проводжати в останню путь. Поки в Києві в прямому ефірі лунає улюблена пісенька олімпійської збірної РФ.

***

Зате на старезних глиняних дошках закарбовані думки народів, яким було невтямки, що вони живуть до нашої ери. І в думках їхніх — обурення тодішніми реаліями, ностальгія за ліпшим минулим і застереження про близький кінець світу. Парадокс, чи не так?

Ахіллес усі п'яти стер у гонитві за черепахою, хоча броньована рептилія й не збиралася тікати. Он вона — гріється на сонечку. Вона не вчіплялася нам у зап'ястки, на відміну від татуйованих уроборосів. Не обіцяла «покращень» і «поновлень». Не зважала на роки сталевих щурів, мавп із гранатами та смажених півнів. Не налаштовувала калькулятори на безупинне обчислення втрат чи зрад. І чомусь не боялася стати супом. Грішниця. Яка ж безсоромна грішниця…

Народжена для щастя

У неї каштанове волосся й блакитні очі-озера, рубець на лівій щоці й незвичне ім'я.

Вона мала шанс народитися для щастя.

Але ж вона завжди не з тими товаришувала, не тим цікавилася, навіть розмовляла неправильно. Не була варта й мізинця померлого вітчима, мудрого та справедливого. І зведеного брата, увічливого й завзятого, неймовірно схожого на свого татуся. Так казав дід, що виховував її замість матері, яка поневірялася по заробітках.

Підлітком дівчинка втекла з дому, мешкала в наметі з хлопцем. Потім повернулася. Переплакала, переслухала, зціпивши зуби, дідові монологи про наркоманів і малолітніх волоцюг. За кілька років хотіла поїхати до Європи, проте «рідня» не пустила. Дідусь лаяв онучку так, наче вона когось застрелила, закатувала, з'їла. Наче вона раптом почала бити й ґвалтувати брата, а не навпаки. Захистити обіцяв дядько. Однак не поспішав ризикувати діловими стосунками з племінником.

Мабуть, вона б не вижила в цьому пеклі, якби не діти. Діти любили її, затуляли власними тілами й говорили, що вона — понад усе.

Її звали Україна.

ТарганКут

Пасажири літака не просто аплодували — раділи так, ніби не були вдома щонайменше кілька років. Я теж раділа. Мені не набридла відпустка — набридла хіба що спека. Але ж як це приємно — повертатися до рідного, улюбленого, чудового міста, у якому відсутнє хіба що рідне, улюблене, чудове море…

Я всміхалася. Допоки не занурилася з головою в те, від чого нещодавно від'їздила. Політична еквілібристика. Кишенькова аналітика. Приватна суспільна думка. Гротескові «хрестові походи» й недолугі трамвайні балачки. Злидні й перевертні. Козли й барани. Вони всюди. Вони завжди. Вони вигулькують з безодні там, де потонули закордонні заворушення, де розчинилися іноземні панічні настрої, де розтанули іншомовні негаразди. Здоровий патріотизм — нормальна риса, різновид порядності? Ні, не чули. Україна приречена. Україна дурна. Україна винна.

Україна понад усе.

Я ніколи не збиралася емігрувати. І навряд чи колись зберуся. Та у вірші лізуть Ісландія й Австралія, уночі сниться Альфа Центавра, а вдень найближче оточення нагадує, що тут неможливо жити. Не тому, що війна, криза, злам епох. Тому, що люди. Їх багато. І їх долають різні чинники: пропаганда, апатія, безнадія, звичайнісіньке невігластво й надзвичайна упертість. З ними важко спілкуватися, їх гидко підслуховувати, до них страшно звикати.

Чомусь, коли громадянин N вважає грабунок і вбивство злом, а громадянин M не згоден, це толерантно називається розбіжністю поглядів. Чомусь, коли громадянам А, В та С кортить побазікати про добру, чемну й справедливу Росію, вони не бояться завдати болю випадковим співрозмовникам — імовірним родичам чи друзям жертв сумнозвісної Росії, що ні на кого не нападала.

Зґвалтована сусідом пострадянська жінка в пошуках співчуття наштовхується на докори й зневагу. Зґвалтована сусідом пострадянська країна схожа на цю нещасну, як дзеркальне відображення.

***

Навіщо я повернулася? Зашвидко, зарано. За паркани з погано зафарбованими пентаграмами. Тут — здається — замало своїх. Замало справжніх. Замало повітря. Тут мені постійно роз'ятрюють кримські рубці: одні зітхають за тим, що було, інші заздрять тому, що сталося. Тут романтики вірять вовкам в овечих шкурах, а циніки завчено лають чужих вовків в очікуванні не менш хижих, зате обраних власноруч. Тут мрієш перетворитися на інтроверта й не звертати уваги на навколишній світ. Або знову пірнути в солону гармонію егейських хвиль, на яку не здатні вплинути акти залякування, обшуки валіз в аеропортах і гойдалки міждержавних стосунків.

А може, я просто хочу до свого моря ? На осяяний ранковою зорею пляж, де жодні братні народи не колупаються в історії та географії, наче у вологому піску. На гамірне надбережжя, над яким не висить дамокловим мечем передвиборча агітація. На оповитий прозорим туманом пірс, звідки, за невідомою ще легендою про українського Нільса, шубовснуло у воду останнє довгохвосте нашестя.

Може, я хочу до своєї галактики, уявної, але більш справжньої, ніж усі віковічні «трабли». Там є сонце й небо. Там є музика. Там пробігають дюрерівські автопортрети в хутряних каптанах. Там є гори й немає горя. Там змії не потрапляють на обкладинки книжок як зловісні символи глухого й байдужого часу, що поглинає сам себе. І в жодній з півкуль мозку не буває завороту тарганів.

Де ж він, мій мальовничий куточок, мій скелястий мис, мій мікрокосм ТарганКут?

Замість кави

Марусі думалося про гарячу каву. Трохи терпку, трохи з імбирними нотками. Узагалі-то Маруся її не пила — не любила чомусь, але саме каву дівчина вважала чи не найкращим символом затишку й натхнення. Гармонія — це, звісно, замріяні морські хвилі. Або широка й довга алея, що зухвало прямує ген за обрій. А кава — так, це кутатися в оксамитові сутінки, у картату ковдру дрімоти, у лагідний шепіт невловимої Евтерпи. Це майже інтуїтивно торкатися клавіатури й писати щось справжнє, як подих, як серцебиття, як легкий порух душі. Щось природне, не здатне за місяць чи кілька вічностей виявитися неякісним, нещирим, неоковирним. Щось не схоже на колишні Марусині спроби, відчайдушні й боязкі водночас…

***

Чим вона займалася в минулому житті? Імовірно, перетинала Атлантику на «Титаніку». Звісно, урятувалася — як же інакше? Інакше б досі боялася води. І не каталася б зараз із дитячим захопленням на гребенях двобальних штормових попереджень. Не ловила б Відчуття Абсолютного Щастя теплими літніми вечорами, коли посеред бірюзових брижів зблискують промені призахідного сонця. Не знала б навдивовижу світлої пристрасті до найгарнішої, найглибшої, найзагадковішої стихії. Такої сильної, віковічної, незмінної пристрасті, ніби в Марусиних артеріях, венах і капілярах пульсує не звичайна кров, а солона квінтесенція Тетісу, Панталасси й решти допотопних суперокеанів.

Ким ще вона була? Треба поміркувати. Навряд чи її особа здіймала стяг над барикадами, здійснювала великі географічні відкриття, падала з неба з «Пахтакором» або «Торіно». Навряд чи її спалювали на площі за єресь або чаклунство. Хоча… Тендітну членкиню НСЖУ із зовнішністю гімназистки-випускниці не полишала підозра, що вона й дотепер відьма. Цікаво, що їй ближче: екстрасенсорика або психокінез?

***

На узбіччі пам'яті майоріли чудернацькі спогади. Ось кусається хуліган Вовчик Вовченко. Ось магазин у центрі міста тішить неперевершеним горіховим морозивом. Ось під ялинкою кортить декламувати Шевченка. Ось шкільний психологічний тест.

Улюблений колір: білосніжний — яскравий, блискучий (якою ти прагнеш здаватися).

Улюблена тварина: кішка — м'яка, пухнаста (якою ти є).

Порожня кімната — холодна, похмура (якою тебе бачать інші).

А ось уже конспектуються відомості про змій. Ось урок за «Маленьким принцом», і диплом про концепт «Батьківщина», і родинна сварка, подібна до чогось гібридного. Ось блакить і фіолет, і дантівське шосте коло, і метод художнього тику, і вангогівські зорі. І смайли з квіточками — алюзії на таємницю Мони Лізи, гагарінський знак оклику, містичний усміх Чеширського Кота.

Ось молоде й перспективне видавництво радісно шурхотить пластиковими горнятками з напівсолодким, напівчервоним і напівсмачним виниськом, святкуючи кільканадцяту річницю власної молодості й перспективності. Ось іронічну футбольну аналітику складає невгамовний, рідний… вигаданий Сашко — єдиний, для кого професія співпала з хобі відсотків на 150.  

Ось вороги нацьковують на нас екзистеційну безодню й велять страждати, а Маруся пручається. Обурюється сліпому відчаю не менше, ніж глухій байдужості. Прагне, щоб обставини залежали від людей, а не люди від обставин, щоб імена найкращих залишалися в титрах, а не в некрологах. Ось воно як, малята.

***

Сьогодні вночі Маруся знову літатиме. Чи то в космічній невагомості, чи то над Лисою горою. Сашкові скаже, що вві сні…

Трюки виконують профі

Минав дві тисячі просунутий рік. Тривало тестування нового глобального сервісу «Фауст-XXI».

Слоган «Одна душа — одна мрія» причарував багатьох.

Відомому у вузьких колах фотографу закортіло спинити мить, спіймавши в об'єктив сонячного зайця верхи на надвечірній морській хвилі.

Обізнаний у загальній брехні безробітний зажадав загальної правди.

Історик-початківець попросив персональної машини часу. Наче досі не впевнився, що суспільні події постійно повторюються й кожне сьогодення майстерно відтворює давнину — сиву й не дуже.

Студентка-активістка склала перелік поганців (переважно політиків і їхніх пересічних посіпак), яких треба знищити.

Фанат забутої Богом футбольної команди захотів чемпіонства.

Злиденна пенсіонерка прагнула заможної старості.

Підліток-психопат сподівався позбавитися фізичної вади.

***

Система готувалася конвертувати заповітні бажання. Та зненацька стався незворотний збій. Якийсь хакер замовив собі свободу — єдине, чого не здобудеш, продавши душу.