Стецюк Олег

м.Дрогобич, Львівська обл.

 

 

ПРИХІД МЕСІЇ

Кільканадцять годин тому я виїхав з Дніпропетровська. У дорозі повідомили, що місто офіційно стало Дніпром. Все так швидко відбувається, що, боюся, не за горами і моя зміна. Ким я стану? Куди повернуся?

У Дрогобичі я вже кілька хвилин. Очима вивчаю природу. Нічого особливого. Вокзал занедбаний. Справа – зграя котів, зліва – зграя собак. Між ними – якась молода симпатична жінка. Вона чомусь кричить в мій бік: «Тікай!». Зграї тварин накинулася на неї, а мої ноги несли мене чим дуж незнайомими вулицями. Скільки я пробіг і де я є – не знаю! Між деякими будинкам помічаю ріки-канали, а між стінами – мости. Під ними хитаються самотні човни, наче їх шевелить чийсь швидкий подих серця.

По небу вже розросталися перші сутінки. Вулиці вимирали і одразу наповнювалися місячним сяйвом. Тіні зникали у великих відбитках ночі. Навіть я поволі зникав із себе.

Неподалік на пагорбі виднілися фосфорні мури якоїсь Білої церкви, з великим темним круглим вікном над дверима. Здавалося, що з цього вікна виповзає ніч, найтемніша у світі. Дальше по вулиці під останнім ліхтарем стояв прив'язаний якийсь чоловік і очима молився на лампу. Дивно! Чого б це? Поруч якась кав'ярня, занурена у готичні вікна:

— Ви куди?

— Холодно, хочу увійти до середині!

— Ви, пане, табличку на стіні бачили? Підніміть свої очиська і по-складах прочитайте: «Вхід без душі!»

— Це якась нісенітниця, як я можу увійти без душі?

— Он бачите, там прив'яжіть до ліхтарного стовпа?!

То біля стовпа була прив'язана чиясь душа? Тепер зрозумло чому вона так спрагло дивилася на світло.

— Та чи безпечно це?

— Буває по-різному!

На тих словах до душі під ліхтарем прийшли якісь тінисті сутності і лампа одразу заблимкотіла, світло на мить згасло, а коли з'явилося, то під ліхтарем вже нікого не було. Тільки якийсь дитячий сміх близився відлунням повсюди. Йшов і натрапив на дивну вулицю: тут, з двох боків на тротуарі, стояли погойдуючись кам'яні половецькі баби. Неначе думали: на який бік впасти і розбитися, або на кого впасти і кого розбити. Сміх продовжував лунати, я йшов на нього, мов сомнамбула.

У кінці, серед вулиці, на качелі весело гойдалося якесь мале дівчатко в білій сукенці.

— Що ти так пізно тут робиш?

— Чекаю!

— Батьків? – вона не відповідає. — А давай я тебе відведу додому, а то, тобі, мабуть, страшно?

— Страшно вам, а мені – весело! Я гойдаюся і мені вітер шепоче: ви прибули здалеку. Рада вітати. До речі, ви вірите в Бога? Він вам снився, чи не так? Відчуваю його теплий подих у ваших очах. Бачили людей, церкву, священика, причастя. Знайте, – стала далі шепотіти – у сні в образі святого диявол, який годує людей собою. Вони спокушені довірою несвідомо приймають в себе демонів. Які розмножуються у битві з душею. Хто перемагає? Хто одержується ним? – її маленькі божевільні очі заблистіли.

— Звідки стільки химерного знання в такій маленькій голові?

— Та й ти це сам знаєш, неправда? Як там твоя душа? Ой-та-та! Ой-та-та!

— Хто ти?

— Розгойдайте! Дужче, дужче! А тепер зупиніть мене, бо моя нянька невдовзі прийде.

— Яка нянька?

— Маруна – нянька мертвих дітей мешкає у цьому місті з глибоких віків. Вона все бачила, знає, чує. І усі бояться її до посиніння. Вона мати мертвих і ненароджених.

За кілька хвилин прийшла в білій мережевій одежі вона. Та сама, що кричала «Тікай!»

— Прошу пана, заблукали!?

— Гм. Вочевидь, між якимось світами! А може я сплю під час падіння з моста?

— Анно, нам треба йти. Пане, ми всі покидаємо наше місто, як ви покинули своє. Бо йде – Вона!

— Хто іде?

— Забудьте! – і взявши за руку маленьку Анну, Маруна пішла у відбитки ночі.

— Вам ніхто цього не каже, але всі знають, що Вона йде за вами! - прошепотіла Анна у слід.

По небу літали дивні два орли. У своїх дзьобиках несли шаблю та стрілу. Далі вони летіли каменем до землі вп'явшись дзьобом об асфальт, як голка в подушечку. З отворів била якась рідина. Із закутів, закамарків хутчіш вилазили посутенілі люди та спрагло пили земну кров. Орли зранені піднімалися, а люди брали шаблю і відтинали їм голову, брали стрілу і пронизували їм груди. На небі з'явилося три яскравих зірки.

— Пан пробував? – запитав мене орлиний вбивця.

— Ні!

— Не бійтеся, скуштуйте трішки. Це милість. – спокуса спробувати взяла гору, проба однієї краплі:

— Фе-е, це ж нафта, і до того ж – солена!

— З хлібом та нафтою вас пане! Ви чуєте тремтіння повітря? Це, мабуть, йде Вона?

— Хто? – але ніхто для мене не тримав відповіді, вони усі від чогось мовчки тікали.

У цій непроглядній дійсності щось небезпечне ховалося. Але де?

Далі поодинокі ліхтарі випалювали світом острови баченої реальності. Під одним з таких сиділа якась жінка і на колінах тримала чоловіка. Гарно було на те дивитися. В неї було прикрите обличчя густою ширмою волосся, яке сповзало на нього. Невже цілуються? З цікавості підходив ближче. Ширма привідкрилася. За нею не було якогось кохання, якоїсь романтики, чи, навіть, поцілунку. За нею вона і він… чи просто вона, яка щось з ним робить: тримаючи кусень дзьоба якогось птаха, просто продзьобувала йому очі, неначе китайськими паличками, і їх поїдала. Сморід жахливої думки. Огида картини. Що коїться тут?

— Що це?

— Не дивись на них. Вона може тебе побачити, аби і твоє світло душі з'їсти! – чулося від когось поруч.

— З очей?

— Дзеркало душі – очі, тому вона це робить. Тому не відпускай мою руку, а то і твої очі стануть для неї вечерею.

— Де я чорт забирай? Хто тут?

— Ти – в безпеці!

— Але ти мене не тримаєш за руку! – мовчанка. Поруч чиясь балаканина провадила свій хор:

— Петре, а Петре! Ти впевнений, що він сьогодні прийде?

— Павле, ходять чутки, що прийде! Стій на шухері, а то дістав вже. Обіцяють, що він йтиме вулицею Стрийською.

— А може він не прийде? А може він образився? Пам'ятаєш, що з ним зробили вони?

— Чого ж, пам'ятаю! А може він їх простив? Все ж він, то – він! А ми, то – ми: стоїмо тут два вкупі і чекаємо пришестя, як дідусі повстанську пенсію.

— А давай спитаємо он ту пані, може знає чого!

— Вона? Та побий тебе святий грім! Дивись, вона ж лиса. Що може знати?

— Ну… гм... о котрій прийде, чи за місцевим часом, де саме?

— Ти виспався?

— Трохи! Всю ніч хтось дико мені верещав під вухо. Аж стріляє досі.

— Не нервуй. День і так, он диви, згорнувся до кінця. Пропав. Курча його ляга, хтось іде. – і враз, дві білі скульптури у своєму вікні на фасаді церкви завмерли.

— Доброго вечора, перепрошую, а в який бік готель! – і їх руки мовчазно показали в правий бік, де був низенький червоний будинок. Біля якого стояв чоловік, який махав мені рукою «заходи».

— Прошу пана, заходьте. Не роззувайтеся! – і на килимок світла від відчинених дверей заповзла першою моя тінь. Старенький пан люб'язно запросив до непримітного готелю. – Вам забронювали номер. Кімната 12. І, пане, хочу попередити, що гуляти у нас вночі тут погана прикмета, а то станеться, боронь Боже, щось, і потім думатимете про наше місто собі зле. Ну, звісно, якщо матимете чим думати! Отож, якщо надумаєте вийти, не забудьте зав'язати собі очі, а то всякі тут чуда вночі бувають. Пов'язка на столі.

— А розкажіть кілька слів про це місто?

— О, те моє уроче місто: гидке і кохане, має у собі так багато і так - нічого. Тут народжуються наївні романтики, які підкорюють світ, бо їх серця тут надкусила отрута. Боляче усвідомлювати, що рідне місто перетворюється на глибоку яму-могилу, біля якої вже стоять, аби харкнути і навічно закутати в болотястий грунт над соляними ріками, які, напевне, черпають себе із давніх сліз. У цьому місті люди окремо носять свої барвисті світи – схожі на вирви. Тут люди самі в собі і самі для себе. Тут... Не слухайте мене. Забутьте сказане! Вже пізно! Вам краще піти спати.

Без зайвих слів надибав свою кімнату №9. Був змучений дивним гулянням. Кімната? Нічого особливого: порожня, сіра, без меблів. Лиш один дерев'яний стілець в кутику на трьох ніжках. Увімкнув світло. Одразу здійнялася хмарка сполоханої комашні. Втома таки не завадила для газети написати кілька слів до статті «Мікрокосмоси Галичини». Погляд у вікно. Нотатник, щоденник, думка, рядок:

« Яка особливість цього галицького міста? Вражає надто спокій та хвороба тутешньої архітектури, яка прагне розлягтися на всю землю, а не прагне себе підняти вгору. Чи це місто? Люди, наче у собі і для себе. Куди занесло мої сподівання? Яка цікавість може ще існувати на одному метрі квадратному Дрогобича? Чи це місто правдиве? Чи воно варте бути особливою частиною світу?»

За вікном чоловічим голосом лунає журлива пісня:

«Тече ріка з Дніпра, Дніпро напуває

А вітер стогне, молитву читає:

О, ніч моя! Приходиш і цілуєш у вуста.

О, ніч моя! Ти п'єш моє серце до дна...»

Занурений у себе вже дивився на центр кімнати. Символ знайомий. Чотири дошки своїми зрубами творили знак вогню – свастику. Чув, але не вірив, що таке буває.

Як розповів мій знайомий з цих країв, то в його бойківській хаті було щось подібне віддавна, ще до будь-якої війни. Але в таких хатах і саме замітання набирало властивого ритуалу – із сходу на захід треба було підмітати кімнату, а тоді збирати мітлою сміття в центрі і на шуфельку в піч палити. Чому так замітали думав довго. Розповіли потім: як сонце ходить по небу, так і ти з мітлою по хаті, а то, не дай Бог, сонце встане на заході... А це що?

Виднілася на підлозі глибока дірка сповнена загадкою. Ця чорна цятка була схожа на зіницю. Звідти з'явилася одна мурашка, яка спантеличено кружляла. То пробирало мене на сміх. Цятка танцювала, а я танцював поруч неї. Сміх чергувався реготом. З маленької дірочки виповзали ще інші, іще та ще. Цілий килимок життя розповзався. До танцю приєднувався цілий світ. Очі боліли, їх щось кололо. Ніби з моїх зіниць лізли ті мурахи, несучи в лапках голки кактуса. Сміх чорнів дивними думками, то кінець. Зі знятим капелюхом довелося піти до сусідньої холодної кімнати з одним тільки ліжком. Тут пахло димом від чиєїсь цигарки. Тут щойно хтось був!

Це щойно було пророчо, точно пророчо: ще в 5 років навколо такої ж цятки я схвильовано малював, під гамір міста за вікном на вулиці Горького, око. Те всевидяще око застигле в німості простору кімнати, видряпане маленьким цвяхом маленькими руками. Якась правдива казковість змінена побиванням світу… тоді була віра, що за тобою хтось спостерігає. А в тій одній зіниці було більше життя, аніж в моїй голові. Розтелепана цікавість, заворожена минулим, наївною дитячістю, самотністю, в якій шукав свого друга та Бога… Ними були нічні страхи, власні демони. Їх боявся до кінчику вій. Таке пекло страхів не вартувало пережити дитині, яка боятиметься світ.

Боже, як же печуть мої очі! Долоні разом. Молитва в напівсонному стані тягнулася автоматичними словами. І щось між ними ледь чутно залоскотало на слові «амінь». В щілині рук своїми крильцями тріпотів барвистий синьо-жовтий метелик, який одразу випурхнув. Кружляв, сів на кінчик носа. Поворух пальцем і політ. Довге кружляння спіраллю, завороження, гіпноз думок. Враз, з останнім помахом метаморфоза – в листок паперу, який падав, палав червоним вогнем. «Вона іде!» – єдині слова на ньому. Й навіть це, не примушувало зректися полону сну. І такий невчасний стукіт у двері.

— Ви чули? Бо ходять помисли, що ви бачили…

— Що?... Не думаю…

— То правда, що ви бачили?

— Не думаю.

— Та чи правда, що ви знаєте його? – пан готельний щось своє дивне торочив, а я йому підігрував, аби спекатися його чим поскорше.

— Його знають усі! Тільки мені довелося спіткатися з ним. Просто випадково зустрітися поглядом. Здається!

— Він щось вам казав?

— Він? Навіщо? Я все зрозумів.

— Ви? Де ж є Месія, де ходить? Де ж він забарився?

— Слухайте, вийдіть і зустріньтеся з ним. Кажуть він йде на зустріч зі злом. Звідси на відстані 35 кілометрів.

— Так близько від Дрогобича? Та в нас тут ями!

— Хіба то нездало?

— Що він робить, коли зупиняється?

— Молиться!

— Над кожною? І За кого?

— За нас!

— За нас? Хто його просить доводити до сказу? Га? Чого і для чого?

— Він Месія, йому видніше…

— А тобі, дивлюся, весело з того. Не бійсь пообіцяв він щось твоєму писку. Ні?

— Ні.

— Вірити тобі так?

— Люди, Месія тут, він… він йде в білій одежі, як я почув, на вокзалі, зі Стебника. Його бачили живі люди.

— Люди бачили? То вигадка! Якась зашмаркана людина імітує той прихід. Його нема вже тисячоліття. Ще тоді прийшов-пішов. Так було. Так мало б залишитися!

І зник згусток темряві в замковій шпаринці.

Ранок. Гамірні звуки долинали до мого номеру. Люди кричали, голосно мовили, що він вже близько, близько між людьми. Ось, він у місто увійшов.

Центр був засіяний світлом, птахи літали неспокоєм над головами. Навколо був тлум людей. Кожен хотів побачити Його.

Мене пробрала цікавість. Проходив між людьми і вслухався в їх волання. Їх так багато. Ледве проліз крізь натовп. Впав, підвівся на коліна. Поглядом дивився у потрісканий асфальт в перемішку із бруківкою. Люди сиплять квіти, устеляють пальмове гілля. І ось – він! Мої очі піднялися до святості.

— Я прийшла до тебе? – сказала жінка.

— Месія – жінка? – вона усміхнулася.

— Кожна жінка – це месія для чоловічого серця і порятунок його життя. Я прийшла за тобою, прийшла до тебе!

— Але…ж…

— Цить! Ц-с-с! Врятую твоє серце, а губами розіпну твою самотність.

— А душу?

— Врятую святим мовчання!