Климчук Сергій

Пізній листопад

(присвячується осені в Дніпрі)

В останній день літа ти відчула, що хвора. В душі незрозуміле сум'яття і тривога. Відчуття, що літо втрачено безповоротно і що травневі надії не збулися. Літо було, але воно не принесло ні гострої радості, ні солодкої перенасиченості, ні сильного враження. Літо пройшло мимо, залишивши після себе лише побляклі кольори. Звідкись вирвався холодний вітер, і ти зрозуміла, що повітря розгубило своє тепло. Місто раптом наповнилося самотністю: всі кудись поспішали, у всіх виявилися свої справи, і ні кому не стало до тебе ніякого діла. Ніч теж в цей день змінилася – вона була ніжна, розслаблена і дивно лагідна, а тепер раптом стала холодною і якоюсь чужою. І передчуття чогось безнадійного попереду, якогось незворотного розпаду. І така туга стискала все всередині, що на очах з'являлися сльози. Ось що ти відчула і побачила в останній день літа.

Лікар сказав, що це хвороба і вона невиліковна. Він дав тобі строк життя не більше трьох місяців. Ти прийняла цю звістку майже зовсім байдуже і без цікавості, як ніби сховалася від неї глибоко всередині себе. Я три тижні спостерігав за тобою, як ти, ні, не згасала, а якосьблякла. Листя на деревах висихали і вицвітали; земля блідніла і тріскалася, а трава ставала твердою та ламкою; сонце не давало щедрого тепла, а тільки сліпило; запахи вивітрювалисьі слабшали. І всюди пил та суховії, від яких боліли очі і скрипів пісок на зубах. Все в тобі блякло і вщухло.

А потім ти ніби прокинулася і вмить усвідомила, що тобі залишилося жити два місяці. Тобі захотілося жити так, як ніколи, і ти вирішила, що проживеш цей час настільки інтенсивно та насичено, наскільки здатна. І ти взяла з мене дивне обіцянку, що б я в самий останній день, коли ти ще будеш у свідомості і при пам'яті, розповів тобі про все, що відбувалося з тобою в ці три місяці хвороби. Ти сказала, що це буде твоїм останнім спогадом.

Я був до глибини душі вражений тим, яку зміну в тобі справила свідомість близької смерті. Здавалося, що близька смерть розпалила в тобі вогонь життя, і ти кинула в нього все, що у тебе було. Ніколи я не бачив в тобі стільки радості, любові і насолоди життям!

В один з перших днів жовтня я вийшов з дому і побачив, як ти запалила всі дерева яскравими фарбами: сухе листя було охоплено червоним, жовтим і помаранчевим полум'ям! Щоранку я виходив з дому і бачив, як всі дерева продовжують палати і не згорають. Я ходив серед цієї пожежі, якою було охопленовсе місто, і споглядання його наповнювало мене диким та гострим захопленням. А потім ти почала скидати палаюче листя на землю, і одного ранку я вийшов і пішов по килиму з листя, яке горіло червоним, жовтим та помаранчевим вогнем. А потім ти зросила охоплене вогнем листя легким прохолодним дощем, і вони почали виділяти запах свіжого солодкого тління. Нарешті ти вирішила дати листю згоріти і кинула їх у костер. Ти припинила вітер і змусила повітря завмерти, так що дим стовпами піднімався до безхмарного неба і зливався в єдину димну річку. Ця димна річка повільно текла по кришталево прозорому повітрю, підтримувана стовпами від кострів, і наповнювала все навколо особливим, різким, дурманним, але дуже солодким запахом, який я вдихав як пахощі. Ти грала з вогнем, і стільки радості в тобі було, стільки радості!

Покінчивши з вогнем, ти стала серйозна і замислена. Із зосередженою увагою ти занурилася в споглядання світу і тебе цілком поглинуло бажання зрозуміти, що ж він таке. Ти винайшла філософію дощу та туману і з допомогою неї стала досліджувати світ. Непроникним свинцево-сірим куполом похмурого неба ти накрила місто і цим відокремила його від решти Всесвіту. У місті вже не було кольорів, але були незліченні градації відтінків сірого, які робили все неясним і невизначеним. Ти викликала дощ, який розмірено і монотонно йшовпротягом багатьох днів в кожній точці обмеженого свинцевим куполом простору міста. Дощ очистив повітря і пофарбував місто в чорне і біле – ясність, визначеність, чіткі межі. Я вдихав прохолодне вологе і свіже повітря, позбавлене сторонніх запахів. Якщо у похмурості є запах, то я вдихав запах похмурого неба. Потім ти почала експериментувати з туманом і заповнила їм підкупольний простір. Іноді я вставав вранці і бачив за вікном тільки сіру стіну, яка світилася зсередини. Я відкривав вікно, простягав руку, і моя долоня зникала в цій стіні. Потім ти поступово відсувала стіну туману, і я починав бачити свій двір, потім ближні і дальні будинки, потім і все місто. Іноді туман не був стіною, але легким димом. Такий туман змінювавконтури міста, і всі його форми хитались та ставали аморфними і невірними. Вночі ти досліджувала світло. Ти розсіювала і розмивала світло ліхтарів.Ти ловила світло, і він застигав у в'язкому тумані. Я не бачив ліхтарів, тільки величезні застиглі кулі світла.

В один із днів ти сказала мені, що тобі все зрозуміло і розуміння земного світу в тому, що він мінливий і ненадійний. Тепер ти захотіла дізнатися вічну і незмінну істину. Ти припинила дощ, розбила свинцевий купол похмурого неба, легким морозом висушила повітря і позвала ніч. На чистому чорному небі ми побачили зірки. Зірки були нерухомі і вічні, вони проливали своєбіле холодне світло в наші очі і ми знали, що потоки їх світла ніколи не вичерпаються. Наступної ночізійшов повний Місяць. Він був прекраснийу своєму срібному світлі; вінбув благородний, гордий й недоступний. Але до тебе Місяцьбув прихильний. Ви провели з ним на чорному небі серед холодних зірок кілька ночей. Ви любили один одного, і ти вперше в житті не була самотньою.

Наступного ранку я подивився в твої ясні очі і побачив у них спокій і безтурботність. Ти сказала мені, що вічна істина в тому, що ми бачимо світ давно згаслих зірок. Я цього так і не зміг зрозуміти. Але ти замовкла і більше нічого вже не говорила. Спокій був у твоїй душі, бо ти втамувала спрагу життя. Ти хотіла жити, ти пірнула в життя і дістала до самого дна.

Але після цього ти втратила до всього інтерес і стала байдужою навіть до близької смерті. Ти почала згасати. Кінець твого строку видався зовсім без дощів – ти не оплакувала згасаюче життя. Всюди був господарем різкий і норовливий вітер. Він гримів зневодненими гілками оголених дерев і гнав по голій землі сміття і пісок. В купах зі сміття та залишків листя розлючено рилися великі жирні собаки, яких з першого погляду важко було відрізнити від свиней. Люди в безладді і без мети кудись поспішали, дивлячись тільки собі під ноги. Рвані шматки хмар дробили на осколки і без того вже не сліпучета не зігріваюче сонячне світло. В повітрі були байдужість та холод. Весь світ розпадався і перетворювався в попіл.

В цей день пізнього листопада я виконую дану мною обіцянку і розповідаю тобі останні твої місяці, а ти з останнім свідомим зусиллям слухаєш мене. Я закінчую свою розповідь і спостерігаю, як у твоїх очах догорають залишки свідомості. Легке мерехтіння за вікном. Я виглядаю і бачу, як перший сніг падає на висушену землю, і я розумію, що ти мене вже не чуєш...

В очікуванні світла

Я знаю, чому ти ніколи не знімаєш чорні окуляри. Ні, ти не боїшся оголити те, що за ними приховано і не боїшся подиву і непередбаченої реакції оточуючих людей, які могли б випадково зустрітися з тобою поглядом. Для тебе це просто питання зручності, адже так легше бути серед людей. Ти одягаєш чорні окуляри як маску, що приховує твої дзеркала душі і те, що вони відображають. І вдень і вночі у своїх чорних окулярах ти проминаєш серед людей, нікого не зачіпаючи, нікого не приваблюючи і уникаючи притягання з боку інших людей. Твій недоступний і строгий вигляд розчищає тобі дорогу, а байдужість чорних стекол захищає від зацікавлення з боку тих, хто проходить повз.

Стівен мені багато про тебе розповідав. Завдяки йому я краще розумію тебе. Так що ж за парою чорних стекол? Якщо ти знімеш свої чорні окуляри, то за ними на місці очей виявляться лише дві чорні діри на блідій стіні обличчя. В цих дірах нічого немає: ні тепла, ні холоду, ні байдужості, ні співчуття, ні строгості, ні тривоги... Твої очі нічого не виражають, вони лише своєю чорнотою поглинають усе світло, що в них потрапляє. Очі – це дзеркала душі, це вікна, через які можна заглянути в душу іншої людини. Але до тебе в душу не можна заглянути, бо на місці душі за двома прорізами очей у тебе знаходиться чорна діра. Твоя душа згорнулась в безрозмірну точку, в якій зупинився час, і все твоє внутрішня життя зараз – це застигла нерухомість. Через дві чорні діри на красивому блідому обличчі в твою душу все провалюється, але нічого з неї не виходить. Ти поглинаєш все, що проникає крізь скло окулярів: тексти книг, нескінченний потік інформації з монітора, всі рисиневгамовного міста і нерухоме небо над ним, всі рідкі прояви краси та ствердження життя. Ти завжди все бачиш і нічого не вислизає від твоєї уваги. Ти усе поглинаєш, постійно збільшуючи масу своєї сингулярної особистості, але ніколи нічого не віддаєш взамін. Якби не твої чорні окуляри, ти б могла поглинути душу будь-якої людини, якій бидовелось подивитися тобі в очі. Ти носиш чорні окуляри, що б вберегти інших людей від зіткнення зі своєю чорною дірою? Ні, це просто питання зручності. Так легше бути серед людей.

Я намагаюся уявити, якою ти була раніше - до того, як твоя душа сколапсувала в чорну діру. Це мені ніяк не вдається. Напевно, ти поглинула навіть своє минуле. У тебе його вже нема, а є тільки не незмінне сьогодення. Ти ніколи не посміхаєшся, ніколи не робиш різких рухів, ніколи не змінюєш рівної інтонації голосу. Іноді мені здається, що єдине твоє бажання, це поринути в нескінченне читання або ж застигнути нерухомо біля вікна і спостерігати, що відбувається на соборній площі, на яку виходять вікна твоєї кімнати. Абсолютно неможливо зрозуміти, що ти відчуваєш. Твій глухий голос поглинає всі твої емоції і в ньому тонуть всі мої почуття, адресовані тобі. Чим живе твоє серце? Я не можу розрізнити в тобі ні холодності, ні приязні, ні байдужості, ні роздратування, ні хвилювання, ні меланхолії. Нічого. В тобі є тільки дивовижно незворушний спокій і неослабна увага до всього навколишнього. Ніякий хаос не здатен вивести тебе з рівноваги і порушити твій спокій, ніщо не в змозі послабити твоєї уваги і збити тебе з пантелику. Я часто намагаюся викликати тебе на відвертість, але ти ніколи не говориш про те, що ти насправді думаєш і що ти насправді відчуваєш. Зате ти завжди уважно, з властивим тільки тобі одній легким нахилом голови набік, вислуховуєш мої деколи занадто довгі промови і не втрачаєш жодного мого жесту і жодної моєї емоції. Я часто намагаюся розгледіти щось крізь твої чорні окуляри, але завжди натикаюся лише на відображення міста, людей, що проходять мимо , і себе самого.

Твої чорні окуляри - це горизонт подій твоєї чорної діри. Поки зустрічний не намагається проникнути за межу чорних стекол, поки не намагається подивитися тобі в очі, до тих пір він захищений від нездоланної притягальної сили того, що зараз на місці твоєї душі. Зустріч і розмова з тобою забудуться через годину. Але погляд у твої очі може залишити його в них назавжди. Я часто гадаю, що в тобі тоді привабило мене і змусило виділити з натовпу? Адже ти у своїх окулярах і в своєму спокої цілком зливаєшся з натовпом і навіть коли ти близько проходиш мимо, то ніщо у твоєму образі не здатне викликати до тебе інтерес. Я завжди шукав ІНШУ жінку і, напевно, моє загострене довгими пошуками сприйняття не могло не помітити, що ти занадто ідеально зливаєшся з натовпом і що за цим «занадто» обов'язково має ховатися ІНШЕ. Я не знаю, чому ти не застосувала своє вміння і не погасила мій інтерес до тебе, коли у нас відбулася досить тривала розмова. А потім саме я наполіг на тому, що б ти оголила свій погляд і я зміг подивитися тобі прямо в очі. Я тоді стояв, а ти сиділа переді мною. Ти зняла обома руками свої окуляри і подивилася на мене знизу вгору зі своїм особливим нахилом голови трохи набік. На місці сильно розширених зіниць, які не реагували навіть на яскраве сонячне світло, я побачив дві чорні діри, і моя душа була поглинена твоїми очима. Твоя чорна діра поглинула всю любов, яку я зберігав для жінки, і назавжди прив'язала до себе мою долю.

Але колись ти була подібна до великої яскравої зірки. Ти поширювала своє світло і своє тепло далеко навколо себе. Кожен міг зігрітися твоїм теплом і розігнати твоїм світлом сутінки в своїй душі. Ти брала на свою орбіту кожного, хто хотів бути поруч з тобою. Ти була Полярною зіркою для тих, хто всліпу на дотик брів в сутінках власного життя у пошуках світла. Але занадто багато людей зажадали твого тепла і світла, занадто багато людей ти взяла на свої орбіти. Ти розуміла, що тобі не вистачить сил. Ти бачила інші зірки, які були не такими яскравими і не марнували стільки тепла. Вони світили помірно і берегли своє тепло лише для тих небагатьох, кому дозволили бути біля себе. Вони знали слова зі старої пісні, що «каждый костер когда-тодогорит, и раз ночьдлинна, то жгутедва-едва и берегутсилы и дрова». Ти теж розуміла це, але не могла стримати свою природу: твоя зірка могла світити і гріти тільки в повну силу. Я теж бачив твоє яскраве світло. Я злукавив, сказавши, що не знаю, якою ти була раніше. Адже коли ми дивимося на нічне небо, ми бачимо світ давно погаслих зірок. Зірки давно згасли, але їх світло все ще йде до нас. Так і я часто дивлюся на твоє сліпуче відображення у спогадах людей, що знали тебе колишньою.

Але одного дня ти витратила останні душевні сили і, спалахнувши в агонії останнім світлом, твоя душа провалилася всередину себе: туди, де внутрішній простір згортається в точку, а внутрішній час зупиняється. З того дня на місці душі у тебе чорна діра, обмежена чорними окулярами, в стеклах яких відображаються місто, люди, що проходять мимо, і я.

Ну ось, ти в черговий раз мовчки вислухала мене уважно і з легким нахилом голови в мій бік. Ти знову нічого не хочеш відповісти мені. Але я повинен сказати тобі ще щось. Стівен розповів мені, що чорні діри не вічні. Він розповів, що кожна чорна діра закінчує своє існування, зникаючи в сліпучо яскравому спалаху світла, який на мить освітлює весь Всесвіт. Тому я прийняв рішення: якщо моя доля безнадійно прив'язана до твоєї чорній дірі і якщо я не можу вирватися за межі твоїх чорних окулярів, то я буду жити для того, що б дочекатися тієї короткої миті, коли ти знову сполохнеш яскравіше колишнього. Жити, що б побачити твоє сяйво, подивитися на похмурий світ, освітлений твоїм світлом, і згоріти у твоєму теплі.