Яриш Михайло

***

снаряд розірвався разом з перетинкою
зґвалтувавши тишу
в морозильній камері серця -
розіп'ята на стіні лабіринту миша
друга її сестра майже сягнула центру
матової підлоги шахової клітини
майже згадала життя де любила
тільки возити сані
котитись униз залишалося іншим
а вона все повторювала "осана!"
і не дивилась на паклеве небо більше
замість того поновлювала дитячий сізіфів труд
спотворювала власний майбутній труп
варикозними венами на ногах
великим чистим коханням в стогах
тогорічного сіна
босим шляхом в цнотливих снігах
народженням блудного сина
його поверненням в землю
де назавжди зосталось коріння
кроком з вікна назустріч земному тяжінню
криком із дна де під чоботами сумлінно
змією звивалось у кільця сумління
утворюючи десятибальний антициклон

ім'я йому - лаокоон

***

у спробі не стати собою
я полюю на мамонтів
я ламаю сталагміти на загострені брили
чорні стрункі і прекрасні брили
я червоно-рожево ненавиджу мамонтів
я їх обсидіаново-чорно люблю

їх великі та добрі очі
їх великі мохнаті ноги
їх гідрантоподібний хобот
що тримає на мушці небо
їх великі добрі очі
які бачать їх великі мохнаті ноги
поруч з якими хитається їх гідрантоподібний хобот
і якими вони топчуть тебе мене
маленьких полювальників
мисливців-відчайдухів
що сплять із вовчицями або вовками,
жартома відстрілюють різномастих доброзичливих ховрашків
голіруч кидаються на брата-ведмедя
блукаючи у трьох соснах дешевеньких пабів
бо дуже бояться мамонтів
і більш не бояться нічого
а ті, як відомо, не заходять до пабів
тим паче таких дешевеньких

я не хочу цього, та все одно полюю на мамонтів
бо маю такий гарний сталагмітовий
роками вигострений
спис
яким я записую хроніку
червоної, як та ненависть
книги
чорнилами чорними
як тая любов

***

Я заблукав у лісі та злякався
бо кожне дерево - то потенційний самогубець
і кожна гілка, що простягнена до тебе
хіба блага тебе про допомогу?

я заблукав між дюнами пустелі щастя
мов у великому годиннику з піском
я ліг на спину і нудьгую, я чекаю
коли вже сонце вибілить пустий мій череп

я заблукав між місцем А і містом Б
не міг збагнути, де перон, де потяг
і психопомп веде по психотропам
та все ж примушує платити за проїзд

я заблукав десь біля моря
пісні чаєк, мовчазні рибалки
я там залишився, як той ведмідь
що спить, поки весна не прийде
у безкінечній
ядерній
зимі

***

через море навпростець він побіг не дочекавшись
тої самої весни, що пішла крізь пальці
тих схвильованих людей з ротами риб'ячими
з обличчями паперовими, жилами бичачими
з веселим сміхом через поле пре комбайн з переробки
неба на плакати
стіни кулями ластовинням вкрилися
головою о скелю билися до остаточної перемоги
міцного людського розуму над природним гранітом
риби мертві немов вправні циркачі
догори дриґом ходити вміють
мертвим море по коліно і труна по широті плечей
всім хорошим - по цукерці,
всім незгодним - прямо в писок
бийте в чорні барабани та цимбали
встроміть ключа у скважину і прогорніть три рази
одну й ту саму схему
всіх без розбору ведіть
в кімнати без вікон та надій
закладайте очі цеглою
забивайте руки квітами
виймайте те найдорожче, що у вас є
і ховайте у вогонь - не відібрати спогадів про те
що відібрав у себе сам
збережи найцінніше, щоб не викрали ефемерні вороги
того самого фронту, якого ніхто ніколи не бачив

***

між колами незпиляних дерев я заблукав
шукаючи не тиші,
а лиш відсутності всіляких позіхань,
і слів, і криків, і усмішок
відволікаючих від суті
мене. коли вже це мине?
коли закінчиться бітфордова гадюка, що повзе
по кам'яним печерам несвідомо
і намагається ізжерти власний хвіст
палаючий мов промінь сонця у ставку
Коциту.

коли зима залишить на порозі свої кеди
підвісивши бюзгалтер над каміном
білий, як флаг - то буде значить
що знов перемогла, нажаль, весна
і знову час збиратись у дорогу,
рушати брили кам'яні зі стін печери
і прямувати прямо з простотою
заквітчаноголової химери,
яка існує хоч не для любові,
та все ж тримає десь її в собі.