Біла Ліна

ДЕРЕВО

Ти – високе дерево з голови до п’ят.
Коренем прирощене у земні породи.
Біля тебе сяду – і моя душа
шелестить-тріпоче. Тут її простори.
Тут і хвилі, й море, білі альбатроси!
з гілочки на гілку дивні кораблі
перевозять стиглі жовті абрикоси –
і від того добре робиться душі.
Коло тебе весни розгубили вроду.
Не печуть, як рани, спекотли́ві дні
І здається, в листі, що живе свобода –
Що душа дитинна виростає в ній.
Почуття у листі полягали в стоси.
ДЕРЕВО ВИСОКЕ З ГОЛОВИ ДО П’ЯТ,
разом із тобою відчуваю осінь,
приростаю в корінь – це сильніше клятв!

* * *

З мене, мамо, росте трава,
що гойдає прозорі роси.
І йде обертом голова –
повертає Земля на осінь.
По мені ходить тільки дощ,
і коли-не-коли ворона
закричить навіжено, бо ж
коло мене когось хоронять.

І нічної боюсь пори,
бо шугає нестримний вітер,
і скрегоче старий горіх,
нахиливши до мене віти.
А ще боляче, що не спиш
і чекаєш на мене досі…
Та коріння заплів спориш
міцно в пасма мого волосся.

І буває, що горобці
перешіптують мої рани,
виполощують в молоці,
коли стеляться сни-тумани.

Я так хочу, щоб ти прийшла
і сльозою мене зігріла...
Поросла по мені трава –
наді мною зросла могила...

ОСІНЬ НА ДНІПРІ

Вода і сонце, відблиски і тіні
там на причалі! Хвилечки малі
виводять рухи і малюють лінії, –
і тут спинилась осінь на Дніпрі.

На берег сходять втомлені рибалки, –
надійні вартові штормів, ночей.
Знайдіть того, хто вміє так не спати!
Їм заздрить навіть сам Хемінгуей!

Вся набережна в косах ів леститься.
Лапа́ють чайки гордо між людьми.
Опівдні літо із легкого ситця
іще виходить бавитись сюди.

І втім воно на тротуарній плитці
в м`яча ганяє, їсть солодку вату,
від печива лишає липкі крихти –
й морозивом надвечір розтікає.

В провулки міста, парки і бульвари –
так хочеться вертатися сюди
закоханим дівчиськом-антикваром
по вересень і осінь на Дніпрі!

СИДЯТЬ НА ЦЕРКВІ ГОЛУБИ...

Сидять на церкві голуби.
Воркують –
на струнах вітру
їх пронизливе "АГУ"
підхопить місяць сподівань –
підхопить лютий,
давно закоханий
у дівчину-весну.
Дерев рожевих
проглядаються бруньки,
нетерпеливо у садах
зійшли тюльпани.
І вже б підсніжники зросли в балках,
якби
не заважали б сонцю
вранішні тумани.
І вже б у полі,
озеленених пшениць,
літати ластівкам низенько
(щоб на дощ) –
лежить зима, невтомна пані,
горілиць,
в снігами білими
притрушенім пальто.
І не очікують на диво
навіть звірі.
А про людину –
їй завжди усе не так!
Лиш голуби на церкві закликають
віру –
до НЕБА ближче,
примостившись на дахах...

СТОЯЛО ЛІТО, СКОРЧЕНЕ СПЕКОЮ…

Стояло літо, скорчене спекою.
Земля у вирвах – боліла, пекла.
Із пилу-смолу димне плетиво,
бо зранку ворог по нас стріляв...

Я пам`ятаю, що бігли в окопи.
Солдати і кулі – ми сам на сам,
ганебні накази "Стріляйте в УКРОПів!"
за метрів триста хтось там віддавав.
Не знаю. Сила – де брала натхнення
(в руках тримали лише автомат)?!
А ГРАДи били-довбали землю,
під нею ховаючи сотні солдат!
Лани пшениці згорали тужно,
немов народ мій отам згорав.
І так здавалося – Бог не слухав,
неначе Він у тилу стояв!
Така зневіра жила в обличчі,
та попри це була думка одна:
що ми останні із цього сторіччя,
кому ще в очі погляне війна!