Горовий Геннадій

м.Обухів, Київська обл

.

КВА-КУМ-КВА

Квако був украй лінивим жабеням. Тільки й знав, що, лежачи на лататті, підставляти боки пестливим промінчикам. Ледь бурсаючи кінчиками лапок у прозорій воді, він безжурно наквакував мотив улюбленої пісеньки:

– Ква - кум - ква ква - кум - кум - ква, кум - ква - ква ква - кум - ква - ква.

За таку вдачу однолітки дражнили його хмарком, а старші жаби, прострибуючи повз, непривітно косилися на байдикувате жабеня.

Та були й такі, хто душі за ним не чув. То, звичайно ж, його тато Скрек і мамуся Кумка.

Одного разу Квако випадково – ну, майже випадково, дочув, як мамусина сестра Ква - квакка докоряла їй за те, що, мовляв, розбещує сина. Мамуся Кумка, вислухавши теє, відповіла, що Квако ще маленький, аби задавати йому якої роботи. Та й взагалі, як виховувати Квака, то справа тільки її – Кумки, тож хай шановна сестриця пошукає кого вчити деінде.

От і жив собі Квако, незнаючи турбот. Минали дні. Інші жабенята вже давно зловили перших своїх комариків, пізнали премудрості, як пережити зиму... Багато чого навчилися. Квако ж не вмів нічогісінько. Бо як можна щось уміти, нічому не навчаючись?

Одного разу Квакові трапився на очі великий лататтєвий листок. Відірваний від водяної рослини й нічий, він плив за течією і скидався на пліт.

У жабеняти загорілися очі. Йому відразу пригадалися чисельні татові історії про відважних мандрівників. Чого тільки в тих історіях не було! І чарівні речі – як-от скринька, завжди наповнена по вінця смачнющими сушеними мушками, і краї, де ясно й тепло цілий рік, і незрівнянні красою квакині, що дивляться на звитяжного мандрівника закоханими очима...

Квако немов на яву побачив своє героїчне майбуття. Ось вона, його життєва стежка: скарби, красуні й слава..! Багато, багато слави!

Недовго думаючи, він стрибонув на лататтєвий лист – тобто, звичайно ж, на свій у майбутньому всесвітньо відомий пліт. Вмостившись якнайзручніше й, поринувши у крутіж манливих видінь, Квако незчувсь, як заснув.

* * *

Прокинувсь юний мандрівник від натужного, скрекотливого плачу. Виявилося, пліт - листок вже давно прибило хвилями до берега, та він так міцно спав, що цього й не помітив.

Огледівшись, Квако побачив жабенятко. Зовсім маленьке, ще менше за нього. Воно сиділо в прибережній траві саме - самісіньке і гірко плакало.

Квако несміло наблизився і спитав:

– Ти чого плачеш?

– Я загуби - и - ився, – відповіло жабеня й заплакало ще дужче.

Тут тільки Квако збагнув, що, поки він спав, лататтєвий листок відніс його так далеко, що він і гадки не має, де є тепер. То, виходить він теж загубився?

– Ти заспокойся, – спробував утішити жабенятка Квако. – Дивись на мене: я теж загубивсь, але ж не плачу.

– Теж загубився? – перепитало недовірливо жабенятко.

– Так і є, – підтвердив Квако, зраділий від того, що жабенятко перестало плакати.

– І що, ти зовсім - зовсім не боїшся?

– Не боюся, – гордо запевнив Квако, в якого від страху аж подих перехоплювало. Ну, не показувати ж себе боягузом перед кожним пуголовком.

– Мене звати Квако, а тебе?

– Квакумчик, – відповіло жабенятко.

– Ти ось що, Квакумчику... ти заспокойся. Я нікому не дам тебе скривдити. І додому ти дуже скоро повернешся... я обіцяю.

У Квака аж лапки послабіли від власної сміливості. А Квакумчик, зраділий, що йому більше нічого боятися, сказав:

– Я голодний.

Лапки у Квака послабли ще дужче. Образ сильного та сміливого жабуна загрожував от - от розтанути. Він - бо зовсім не вмів добувати їжу! Але як у цьому зізнаєшся тому, кого тільки - но переконував, ніби тобі до снаги будь - яка справа? І Квако наважився:

– Ось що, Квакумчику, ти посидь тут, а я пошукаю чогось поїсти.

Чого Квако зазнав під час першого в своєму житті полювання, він потім так нікому і не розповів. Та, коли вірити Квакумчикові, Квако, припадаючи на праву лапку, приніс йому цілих два комарики!

Поволеньки сонце сховалося до своєї хатки. Йому на зміну вийшов молодецький місяць.

Ситий і заколисаний тихою пісенькою Квака, Квакумчик заснув просто неба. А Квако сидів і, наквакуючи улюблену мелодію, думав. Йому тієї ночі багацько про що треба було подумати.

– Ква - кум - ква ква - кум - кум - ква, кум - ква - ква ква - кум - ква - ква.

Це був найдовший день у житті Квака. Він устиг пізнати справжню дружбу, навчився добувати їжу... А ще зрозумів одну дуже важливу істину: виявляється, коли про когось піклуєшся, власні негоди подолати набагато легше.

Він обіцяв Квакумчику, що поверне його до тата й мами, а теперішній Квако – не з тих, хто розкидається пустими обіцянками. Він знає напрямок, звідки сюди приплив, і має лататтєвий лист, який витримає і його, і Квакумчика. Дістатися власної домівки для нього тепер лише справа часу. А вже його батькам простіше простого буде з'ясувати, де мешкає Квакумчик і хто його родичі.

Квако позіхнув і примостився поряд із Квакумчиком: завтра, як зійде сонечко, вони вирушать у дорогу.

* * *

А коли настав ранок, то Квако не повірив заспаним очам: перед ним, щасливо усміхаючись, нишком сиділа мамуся Кумка.

– Як?.. Звідки?! – вигукнув радісно Квако.

– Ми тебе шукали всю ніч, – сказала мамуся Кумка. – А коли нарешті знайшли... ви з маленьким спали, тож вирішили вас не будити.

Мамусині слова нагадали йому про Квакумчика. Квако озирнувсь, аби перевірити, чи все добре в його друга.

З Квакумчиком усе було гаразд. Він сидів обіч і намагався проморгатися від сну.

– Ходи до води, – сказав йому Квако. – Я допоможу тобі вмитися.

Поки він умивав Квакумчика, приплив Тато Скрек і привів із собою батьків Квакумчика. Виявилося, що тато Скрек і татусь Квакумко – давні друзі.

Тож уся ця історія закінчилась якнайкраще. Квако й Квакумчик розпливлися по своїх домівках. Проте вони назавжди лишилися друзями нерозлийвода.

Квако з того дня дуже змінився. Він збагнув наскільки важливо все знати й усе вміти. Його більше ніхто не називав ні хмарком, ані байдиком.

Пройде час, Квако стане поважним, умудреним жабуном. І коли над жаб'ячою громадою нависне страшна небезпека, саме Квако буде тим, хто відверне біду.

Але то вже інша історія.

– Ква–кум–ква ква–кум–кум–ква, кум–ква–ква ква–кум–ква–ква.

 

Всьому свій час

Вітрик дуже боявся ночі. Варто було сонцю позіхнути на вечірньому прузі, як вітрик і крильце боявся виткнути з дому. І от одного разу намислив він у гості до сонця податися. Зібрався та й полетів. Важка до сонця дорога, бо ж мешкає воно високо-високо в небі. Втомився вітрик, але дістався-таки сонцевої оселі. Стиха постукав у віконну шибку.

– Хто там? – спитало сонце.

– Це я, – відповів несміливо вітрик.

– Заходь, – запросило сонце. – Я завжди раде гостям.

Зайшов вітрик, роззирнувся. Гарно в господі у сонця: чистенько, світло, просторо.

А сонце тим часом біля заскатерчаного столу заходилося хазяйнувати. Кімнату враз наповнили аромати свіжої випічки та чаю з трояндових пелюсток. І лише як гість покуштував усього потроху, сонце нарешті запитало:

– То що привело тебе до мене?

– Розумієш, – відповів вітрик. – Я дуже боюся ночі. І от мені подумалося: а якщо я попрошу сонце не спати? І день тоді не закінчиться, і ніч не настане...

– Як це – не спати? – здивувалося сонце.

– Ну от не спати, і все. Уяви тільки: завжди світло, тепло... Усім від того стане тільки краще. А ніч, та кому вона потрібна?

Замислилося сонце: як же вітрикові пояснити, що він неправий?

– Ось що, вітрику, пролети по світу і запитай у трьох, кого зустрінеш на своєму шляху – чи згодні вони, щоб день ніколи не закінчувався? І коли почуєш бодай одну схвальну відповідь, буде, як просиш.

Зрадів вітрик:

– Та я тобі три схвальні відповіді принесу!

– Принеси спочатку, – усміхнулося сонце.

На тому вони й розпрощалися. Гайнув вітрик світом, аби скоріше виконати, що загадало йому сонце.

Пролітаючи над лугом, угледів кульбабку. Вона звела жовтеньку голівку до сонця і ніби купалася в його ласкавім промінні.

“– Ось хто мене підтримає”, – подумав вітрик і злетів до квітки:

– Добрий тобі день, кульбабко.

– І тобі добрий день, вітрику, – чемно відповіла кульбабка.

– Я бачу, що ти теж любиш сонце?

Дуже люблю, – погодилася кульбабка.

– А хотіла б ти, щоб сонце світило завжди?

– Завжди-завжди?

– Завжди-завжди, – підтвердив вітрик.

– Звичайно, ні, – відповіла, не вагаючись, кульбабка.

– Ні? – не повірив своїм вухам вітрик. – Але чому?

– Це ж так просто, – засміялася кульбабка. – Якщо сонце сяятиме без упину, я швидко змарнію і пропаду.

Що ж, подумав вітрик, перший млинець виявився глевкий. Та нічого, з другої спроби мені неодмінно пощастить.

Попрощався він з кульбабкою та й поспішив далі. Минаючи березовий гай, вирішив трохи перепочити. . Коли чує веселе – дзюр-дзюр-дзюр, дзюр дзюр-дзюр... Визирнув вітрик з-поза берези, аж то струмочок співає. Дзвінко, гучно, та ще й із сонцем лелітками бавиться.

– Струмочку-струмочку, – кинувся до нього зраділий вітрик. – Сама доля привела до тебе. Хто-хто, а ти мене точно зрозумієш.

– А що у тебе трапилося, вітрику? – дзюркотнув веселий струмочок.

– Розумієш, у чім справа, – заходився пояснювати вітрик. – Мене сонце у мандри спорядило. Я маю спитати в трьох, хто трапиться на шляху, чи хотіли б вони, аби день ніколи не закінчувався. І, якщо принесу хоча б одну схвальну відповідь, воно виконає моє бажання.

Здивувався струмок:

– А як же бути зі звірятами, які приходять до мене втамувати спрагу нічною порою? Ні, вітрику, не схвалюю я твоєї ідеї.

Нічого не відповів вітрик струмкові. Лише схопивсь і чимдуж гайнув якподалі. Летів-летів, аж допоки опинився у лісовій гущавині. Присів під кримезним дубом, зажурився: кульбабка мене не зрозуміла, струмок теж цуцика крутить... Невже і направду я не правий?

– Про що думку гадаєш, вітрику? – несподівано запитав старий дуб.

Поділився вітрик своєю бідою і попрохав якої поради.

Порипів задумливо мудрий дуб і каже:

– У моєму дуплі живе совина родина. Думаю, ти маєш спитати їх.

Послухався вітрик поради. Підступився до дупла і стиха постукав.

– Пугу-пугу, – озвалася з глибини дупла сова. – Хто це так рано нас турбує? Ще й вечірня зоря не кольорила небо.

– Це я, вітрик. Тітонько сово, можна я у вас спитаю дещо?

– Питай уже, як прийшов, – зітхнула чимось невдоволена сова.

– Я мрію, аби завжди був день, – почав вітрик. – Але сонце погодилося виконати моє бажання тільки за умови, якщо я знайду бодай ще одного однодумця. Та чомусь ніхто не хоче мені допомогти. Може, хоч ви?..

– Пугу-пугу, – обурилася сова. – Що ти таке надумав? Як же я діточкам-совеняточкам їжу добуватиму, коли при сонячному світлі майже нічого не бачу. Чи ти не знаєш, що ми, сови, нічні птахи?

– Немає у світі нічого непотрібного, вітрику, – подав голос дуб. – Всьому свій час і своє місце.

– Зрозумів тоді вітрик, що намагалося пояснити йому сонце. Про що говорила кульбабка, струмок, сова і старий мудрий дуб... Ніч справді потрібна так само, як і день.

 

Мамине серце

Була собі дружна родина горобців. Мешкала вона в очеретяній стрісі дачного будинку. З настанням травня у затишній оселі зацвірінькало троє горобенят – Горчик, Цвік і Живчик. Щасливі батьки пестили-випестували своїх дітей. Піклувалися про них і належно виховували. Від мами горобчики дізналися, що є в світі добре, а що – погане. А з татом пізнали радість першого польоту. Це було так захопливо, особливо для Живчика. Горобеняти не полишала думка, як би його політати насамоті, ну, бодай трішки?

Одного разу батьки подалися на споришевий моріжок, аби назбирати насіння. Діти будуть його їсти і в них міцнішатимуть кісточки.

– За старшого лишається Горчик, – сказала мама. – Слухайтесь його у всьому і не забувайте, що з гніздечка без нас – ані крильцем!

Отож Цвік і Живчик повсідалися навпроти Горчика і стали слухати його казочку про сміливу ластівку. Цвікові дуже кортіло дізнатися, а куди ж полетіла ластівка на зимівлю? І навіщо летіти кудись, коли у гніздечку так тепло та затишно? А от Живчика це зовсім не цікавило. Він усе розмірковував, як би ще політати? Ну, хоча б до вербової гілки обіч гніздечка.

Поволі горобчик підсунувся до краю. Поглянув униз. На зеленій траві лежало щось біле, схоже на маленький рушничок.

От і добре, якщо крильця не втримають, впаду на нього – і не заб'юся.

Він пурхнув на вербову гілку. Від радості подих перехопило. Аж тут війнуло весняним вітром. Верба затремтіла. Живчик не втримавсь і полетів додолу.

– Чого б'єшся? – почулося поруч. – Ти хто?

Горобчик роззирнувсь і побачив щось таке, чого ще не знав.

– А хіба ти не рушничок?

– Та ні, я Мурчик – я кошенятко.

– А я горобчик Живчик. Живу тут в очеретяній стрісі. Випав ось випадково з гніздечка й не знаю, як тепер повернутися назад. Та ще й забився добряче.

– Стріха? Очеретяна? А що це таке? – перепитав Мурчик.

– Ну-у-у… Я не можу тобі пояснити. Це треба помацати власною лапкою. Але то треба летіти, а в тебе немає крил. Хіба що видряпатися по вербі?

– От я зараз у мами спитаю, вона добре вміє по деревах лазити, – відповів Мурчик.

– А хто твоя мама?

– Киця ангорська – Муся Порфирівна, – з гордістю проказав Мурчик. – Може чув?

– Н - не треба кликати маму, вона мене з'їсть! – сполохався горобчик. Адже мама Цвіріна його не раз попереджала, що дорослі коти є найперші вороги для горобців..

– Ну що ти, Живчику, моя мама найдобріша, наймиліша з усіх мам, – не погодився Мурчик. Ми з нею вживаємо тільки молочко. І він голосно занявчав.

– Що у тебе трапилось, синочку? – здаля затуркотіла Муся Порфирівна.

– Матусю, люба, ти ж така добра, допоможи моєму другові вернути додому. Він он з тієї верби упав, а живе в якійсь стрісі.

– Ррр-няууу, – облизалася кішка.

Горобчик з переляку чебернув у колюче густе реп'яшшя: “з'їсть”!

Та кішка на здивування примирливо муркнула:

– Ану, Мурчику, зви свого друга. Будемо думати, як йому зарадити.

Вона згадала, як одного разу сусідська Лайка врятувала з копанки її Мурчика. Ще й принесла його мокрого аж до самісінького ґанку.

– Ну от бачиш, а ти боявся, – промуркав і собі Мурчик.

Насторожений Живчик, весь у реп'яхах, видибав із гущавини.

– Д-доброго д-дня вам, Мусю Порфирівно, – почав був горобчик. – Зі-зізнаюся, що я дуже боявся зустрічі з вами. А ви така ж добра, як і моя мама.

– Ну, якщо ти вже не боїшся, то лізь по моєму хвості мені на спину, та й у путь. Твоя мама певно місця собі не знаходить від хвилювання. А ти, Мурчику, будеш страхувати.

Всі, хто спостерігав за цим видовищем, неабияк дивувалися: “Кішка везе горобця!.. бути такого не може!..”

– Ще й як може, – муркотіла Муся Порфирівна. – Бо серце є в кожної матусі. І до того ж воно дуже чуле.