Звоник Богдан

м. Дніпро

Ми будуємо корабель

Розповідь

Брусочок до брусочка ми будували корабель. Несли на будівництво що у кого було, дороге і не дуже, красиве і корисне, усе, що хотіли б побачити на ньому під час великої подорожі. Ні, звісно, усі керувалися більше функціональною стороною питання і вітрило ніхто б не зробив з целофану лише через те, що той шурхотить заспокійливо. Усі жили кораблем, а він відповідав нам взаємністю, з кожним днем становлячись усе більше схожим на чиюсь мрію.

Старий морський вовк спочатку недовірливо позирав з-за приспущених занавісок своїм єдиним оком, буркотів про себе якісь моряцькі прокльони і почав ще більше пити того шмурдяку, який він з непоказною гордістю і рикаючою «р» називав Р-р-ромом. Його папуга, єдиний свідок авантюрних історій старого морського вовка, помер за рік до того і тепер доводилося ділитися премудрощами із молоддю, яку вже не підкупиш прокуреним голосом пернатої тварюки. Старий морський вовк сумував за папугою і одного ранку приніс на будівництво корабля шпака. Поставив клітку на порозі верфі, сів коло неї, запалив люльку і почав коментувати робочий процес, міцно здобрюючи коментарі морською лайкою. Але ніхто не був проти того.

Будувати корабель вважалося почесною справою, тому пацани бігали на верф майже кожного дня, напрошуючись у підмітали-помагали, а потім хизувалися тим, що першими лазили чіпляти прапор на грот-щоглу і бачили, який звідтіля розстелявся краєвид.

Вояки прикотили звідкілясь гармату і кілька ядер і довго намагалися підійняти те чавунне добро на палубу під несамовитий бухий регіт морського вовка. В решті-решт, мотузка обірвалася і перспективна зброя навік пішла у пучину морську, так і не відчувши корабельної опори.

Набір у команду проводився ретельно і зважено наймудрішими жителями міста. Основним критерієм була людяність, тверезість і знання ключових вузлів судна. Відсутність тих знань могла стати фатальною для екіпажу корабля у критичний момент, чого допускати ніяк не можна було.

Божевільний сідий вчитель географії як тільки дізнався про початок будівництва корабля, десь зник. Усі думали, що замерз десь у заметі, або невдало шубовснувся з набережної головою об камінь, навіть споряджали пошукові команди, але усе марно – на другий місяць він сам приповз під верф і був відпоєний р-р-ромом до стану «людини» так, що зміг по-людськи висловлюватися. Ну як, по-людськи. Викрикував усяку похабєнь про якийсь секстант і махав якоюсь дивною металічною штукою. Тоді морський вовк аж протверезів і ледве не спіймав інфаркт на радощах – викликали Лівсі, який порадив менше пити, а секстант взяв собі у валізу на збереження.

Коли корабель таки добудували, то ніяк не могли дати йому назву. А потім прилетіли ластівки і розставили усе на свої місця. Пузатий дядько-власник винного магазинчику розбив об «Ластівку» пляшку, екіпаж погрузився на борт, капітан вперше за багато років одягнув парадний кітель, і тоді усі погодилися з тим, що якщо морського вовка відмити і побрити, то вийде непоганий старший мічман.

Жовто-зелені пенькові вітрила ще довго виднілися на горизонті і після проводів усі довго мовчки сиділи, подумки бажаючи своїм морякам попутного вітру. Потім під стелею закричав шпак, жінка сплеснула руками і ми усі зрозуміли, що сумуватимемо. Ба більше, боятимемось, чи повернеться Ластівка додому.

А наступного дня ми усі пішли будувати маяк.

Про нього

Оповідка невеличка

Усяке казали. І про вітер у скронях височенних лип, і про хриплий кашель п'ятиповерхівок, але, хай там як, а звук чули усі: гудіння мотору над містом темними нічками. У сусіда годинник із зозулею кував тричі, а потім поруч щось тихенько гуділо, трішечки так, знаєте, ненав'язливо. І все б нічого – собаки вити починали, світло мерехтить, у когось радіо говорити починало. Не працювало років зо п'ять, а тут раптом трансляція матчу футбольного на усю кухню. І що характерно, Карпати програвали знову. Ну то таке.

У неділю зранку бабці на базарі шепочуться, пліткують за якусь нечисту силу і молоко з бідончика розливають. Діди за партією у доміно ні-ні, та й згадають, що вночі гуло так, що на шахті чутно було. А з шахти у бік стадіону тикали. Був випадок, хлопці на даху дев'ятиповерхівки сиділи, то знайшли там смородинового варення три бутильки. Без закусі не залишилися тоді, але бутильки приперли, досі на підвіконні стоять.

Міліція шось поїздила – тихо усе. Ну тоді взагалі-то ще лоточок коло вокзалу ломанули, але то вже під ранок було. А потім якось на гаражах почули, як вдень гудить – ледь до облави не дійшло, але п'ятниця була, усі відпочивають, ми на шашлики збиралися. Не вийшло, загалом.

Місцева газета наче і намагалася щось написати з цього приводу, але далі пліток бабусь з базару старанно перенесених на папір справа не заходила чомусь. А тут одного разу йду підвечір додому, чую – гуде. Ну я тихенько у бесідку присів, думаю, зараз побачимо, що воно за пікіруючий бомбардувальник. Раптом щось репнуло прямо наді мною і через кілька секунд мене ним і привалило.

Мужик згори на мене ляпнувся. Проломив шифер над бесідкою і на столі лежить, матюкається. А на спині у нього вундервафля якась крутиться, з пропелером. Ну ми познайомились, прибалт якийсь, я тоді ім'я не розібрав. А навернувся він на бесідку, бо якийсь із шлангів у нього там на моторчику перебився. Я телефоном підсвітив – з воздушки хтось дав разок, ще пощастило, що все так вийшло.

Мужичкові під сорок, шорти, майка, пропелер. Палить якісь біломорини, корінастий, низенький. Каже, змайстрував собі на гаражах таку от річ, шо на спину чіпляєш і літати можна. Він взагалі льотчиком стати хотів, але по здоров'ю не пройшов. Лєтова поважає і політ валькирій, гармошку губну навіть має.

Шабашить слюсарем десь, у нас бурсу закінчував. А я дивлюсь – у нього шось червона майка, питаюсь чи то не кров – каже шо варення бутильочок луснувся у кишені, нормально все. Душевний мужик такий виявився, ми посиділи там ще, він попросив поки що нікому нічого не казати.

Домовились зустрітися по свободі, варення лупонути десь на даху під ГрОб. Попросив, шоб я йому через блютус пісень накидав, то я зараз фантома лєтова качаю. Та ось допишу та й підубутилькимити на кухню – просив принести, тара все ж.

Український воїн

Серйозне і чесне

Український воїн прийде до твоєї домівки неочікувано. Твій кіт одразу його признає, хоча раніше нікому не давався в руки. Вночі перед тим під твоїми вікнами кілька разів стрімко провиють карети швидкої, а зранку ти відкриєш двері і побачиш його у себе на порозі. Ти вже бачив його тисячі разів - на вокзалі, у лікарні, кафе і просто так, на вулиці.

Він вчив дітей у твоїй школі, був студентом-старшокурсником, молодим підприємцем і кандидатом наук у твоєму університеті. Ти вже співав для нього пісень влітку коло річки під гітару, підказував номер маршрутки на автовокзал, їхав поруч із ним у плацкартному вагоні.

Спочатку у твоєму гардероб ізвідкілясь з'явиться щось у камуфлюючих кольорах, у телефонній книзі - кілька нових номерів волонтерів, а в історії браузера раз по раз проскакуватимуть посилання на якісь форуми власників легального гладкостволу, історичні матеріали про перший зимовий похід армії УНР і холодноярівських повстанців.

Твій проросійський сусід нервово палитиме на сходах і кожні 15 хвилин боязко підходитиме до дверного вічка - перевірятиме, чи не прийде український воїн за ним. Але на порозі не буде нікого.

А через деякий час, посеред однієї з найтемніших ночей, йому "загупає у двері прикладом". Він гляне у вічко і страшенно зрадіє - на якомусь бику в балаклаві з азіатським розрізом очей звисатиме метрова георгіївська стрічка і триколор. Відкривши двері з радісними прівєтствіямі асвабадітєлям, він отримає прикладом по зубах і вогневу точку у себе на кухні.

Потім прийдуть і до тебе. І ти міг би отримати таку ж вогневу точку у власній спальні, меню із гуманітарної допомоги і кілька зламаних ребер, а потім шукав би гроші на квиток в один кінець з окупованої домівки.

Мігби.

Але із дзеркала у прихожій тобі підмигне український воїн, а поверхом нижче із вікна твого сусіда-вчителя по биках із колорадками під під'їздом дасть чергу кулемет.

Український воїн вийде із твоєї домівки не очікувано.