Похиленко Олеся

м. Павлоград, Дніпропетровська обл.

Вона одягнута у легку білу сукню з вишитими кольоровими квітами

Вона одягнута у легку білу сукню з вишитими кольоровими квітами. Її пухнасте світло-русяве волосся перев'язане рожевою стрічкою, але благенька тканина не в змозі втримати цю гриву на місці, і тому волосся вибивається з простенької зачіски і неслухняним маревом обрамлює лице. Ув очах читається якесь непевне, сполохане, і водночас нестримне щастя. На вустах тремтить така ж сполохана посмішка – достатньо буде лункого звуку, щоб ця посмішка заховалась за брамою смутку й розпуки. Та все ж вона усміхається. Поправляє однією рукою непокірні коси, другою притримує двері, щоб бува не грюкнули, і виходить у м'які серпневі сутінки. Шкіра на босих ногах дотикається холодної трави, і вона здригається всім тілом. Вдома тепліше, але знаходитись там чомусь неможливо. Щось жене її подалі від остогидлої буденності. Прогулянка на самоті літнім вечором – чому б і ні? Така собі емоційна розрядка.

Недалеко від двору – трохи занедбаний дитячий майданчик зі старими скрипучими гойдалками. Фарбу на тих гойдалках не поновлюють вже декілька років, гойдалки стоять облупленні і понурі. Вона поволеньки підходить до однієї, сідає, обережно притримуючи поділ сукні. Відштовхується від вологої землі самими лише пальчиками, та цього легенького поштовху виявляється як раз достатньо. Вона злітає до зоряного неба так швидко і різко, що аж перехоплює подих, повітря зі свистом вихоплюється з грудей. Вона опадає донизу так рвучко, що на секунду боїться впасти долу та розбитись. Догори – додолу. Додолу – догори. Вона ширше всміхається до своїх думок і раптово, навіть для самої себе раптово, починає співати. Пісня звучить спочатку несміло, потім голос призвичаюється до рухів гойдалки і перестає дрижати. Співає щось про кораблі, котрі не можуть знайти прихистку у ворожих морях. Співає про ніжні гірські едельвейси, які ось-ось поб'є важким градом. Співає про закохану дівчину, що безперестанку вдивляється у темряву і чекає, хоча знає про безнадійність своєї справи. Співає про цю ось серпневу ніч. У стиглому нічному повітрі тихий голос звучить неначе примарний, неначе це привиди спустились на землю, щоб заколисати світ живих. Але звучить, на превеликий подив, не моторошно. Така колискова дуже личить цій серпневій ночі.

Догори – додолу. Закінчує пісню і заливисто сміється. Підносить руку та швидко зриває стрічку з волосся. Волосся розсипається по тендітних плечах. Рожева стрічка летить собі за вітром, майорить неначе переможний прапор у темному небі. Здається, те небо зараз розчахнеться і щось відбудеться. Гойдалка знову злітає у вишину, стрічка продовжує майоріти – але тепер це схоже радше на судомні конвульсії, ніж на переможний марш. І чорні нічні хмари таки розчахується – як раз коли гойдалка знаходиться у найвищій точці.

Дівчина відривається від дерев'яного сидіння і вже без гойдалчиної допомоги підлітає високо-високо. А загрозливий розкол у небі злісно вищиряється та поглинає дівчину. Рожева стрічка сиротливо опадає долу.

Вона з ляскотом вилітає кудись у інший вимір і опиняється десь… Де? Це схоже на берег моря. Плюскочуться ледве помітні хвильки, легкий вітерець холодить шкіру, все ще босі ноги торкаються до розпеченого за день піску. У цьому вимірі також ніч. Вона повільно підходить до води, повільно входить у море. Повільно йде на глибину. Не має собі на меті втопитись, зовсім ні. Є відчуття, що там хтось чекає. Де це «там» - ніхто не має і гадки. Але там обов'язково хтось чекає. Солона морська вода змикається над головою, ще якийсь час поверхнею ходять кола.

Дівчина не тоне. Крізь морське дно вона прослизає ще кудись, пісок, каміння та водорості проходять крізь тіло, забивають памороки. Пісок очищує душу, каміння здирає загрубілу шкіру, водорості заплутуються у волоссі. І дівчина опиняється біля підніжжя гори. Ще якийсь вимір.

Вона на інтуїтивному рівні розуміє – ось воно, те загадкове «там». «Там» - тепер тут. Тут хтось чекає. Чекає вже давно, чи, радше, вичікує. Вона притримує сукню, яка дивним чином залишилась сухою і неушкодженою. Дрібними кроками простує собі каменистими звивистими стежками. Велична громада гори поволі насувається.

Знагла зривається вітер. Вітер підштовхує її уперед, вона робить глибокий видих, підводить долоню та зачісує волосся за вуха. Втім марна спроба, вітер явно проти такого ходу подій. Вона наближається до гори. Вона знає назви найвищих гір у світі, але ця не схожа на жодну з них. Ця гора немов зіткана зі вранішнього серпанку, з червоного марева, з тоскних сподівань, з мереживних сутінок. Вдих-видих.

Вона підіймається. Шлях буде довгим, шлях буде важким. Вона буде падати, безліч разів здиратиме шкіру з колін, наб'є незлічену кількість синців. Руки вкриються ледь помітною павутиною подряпин, тканина сукні забрудниться та де-не-де порветься, волосся сплутається. Але гра вартує свічок.

Бо ж на вершечку гори її таки хтось чекає. І заради того (ще) невідомого когось вона здолає кілометри болю.

Крок. Вдих-видих.

К.

В бетонних джунглях багатоповерхівок жила сучасна Дюймовочка. Така собі дівчина невеличкого зросту, така худенька – аж наче скляна, наче наскрізь її видно. І при цьому – абсолютно звичайна на перший погляд. Років їй було щось трохи більше від двадцяти, вона вчилась заочно у столичному університеті та вела колонку для молоді у дрібній міській газеті. І всі – друзі, сусіди, співробітники, і навіть начальство називали її просто Дюймовочкою, через отой невеликий зріст. Природно, що дівчина ненавиділа цю частину своєї повсякденної реальності та всіляко намагалась візуально додати собі сантиметрів. Полиці зі взуттям аж тріщали від черевиків з високими підборами. Та все було намарно, вона все одно лишалась Дюймовочкою для всіх.

Якось уночі дівчині наснився предивний сон. Взагалі сни відвідували її надзвичайно рідко, а коли це ставалось, то потім неодмінно відбувались якісь доленосні події. І щоразу, поринаючи у справжні видіння, якоюсь частиною свідомості дівчина лишалась немов наяву, бо ж чудово розуміла, що все навкруг – нереальне. Ось і цього разу наша героїня вже подумки готувалася до чогось несподіваного і недоброго – бо ж завжди чекала на гірше.

У тому сні вона й справді була Дюймовочкою. Крихітною маленькою дівчинкою, що жила у тюльпановій квітці. Харчувалась нектаром, пила росу. Її тюльпан ріс собі спокійно у полі, поряд із сотнями своїх братів. А потім знагла здійнявся лютий вітер, він відірвав квітку тюльпана від стеблини та затяг її у свій смертоносний танок. Дюймовочка намагалась за всяку ціну втриматися усередині тюльпана, та щосекунди сили її слабшали. В один момент крихітна дівчинка вилетіла з роз'ятреної вітром квітки та впала долілиць в сиру землю. А вітру немов все було мало, він миттєво покинув знущання над рослинами, підняв у повітря грудочки ґрунту та почав закидати її, немов перетворюючи поле на величезну могилу. Немов заживо ховав бідолашну Дюймовочку поряд з її улюбленими тюльпанами…

… З криком дівчина сіла на ліжку. Постіль наскрізь просякла потом. Кошмарне видіння потроху відступало, залишаючи по собі почуття порожнечі у грудях. Дюймовочці хотілось згорнутися в маленький клубочок, затиснути ту порожнечу з усіх боків, якось витіснити її з себе – та все марно. Тож так вона і сиділа в обіймах несвіжої вже ковдри та потроху відчувала, як з'їжджає з глузду.

зненацька підхоплюється біжить через усю квартиру до полиць із взуттям хапає всі ті жахливо карколомні підбори підлітає до балконних дверей рвучко відчиняє їх та одним рухом скидає додолу усі черевики

… дивний дощ з модного взуття осідає на асфальті - слідом летить зіжмакана ковдра - потім згори планує м'яте простирадло…

Ранком двірничка, котра прибирала двір, наштовхнулась коло одного з будинків на моторошну знахідку. Серед понівеченого взуття, обгорнута закривавленою постільною білизною, лежала на землі мертва дівчина. Невеличкого зросту, така худенька – аж наче скляна, наче наскрізь її видно. На обличчі застигла гримаса… щастя?

Бо коли уві сні літаєш – ти ростеш, точно ростеш, зранку прокинешся – і будеш трошки вищим, ніж ввечері напередодні. А коли летиш вниз з дванадцятого поверху – гарантовано підростеш на добрий десяток сантиметрів. Чи не так?

Шторм під її ребрами

Вона.

Вітер в середині тебе так сильно і гучно дме, що аж розхитує твоі кволі ребра. Ти відчуваєш, що кров закипа – як океанська вода у шторм. Притискаєш долоні до грудей – серце стукотить немов божевільне. Дочекалась, невже ти дочекалась? Це здається настільки нереальним, наскільки... Навіть слова гідного дібрати не можеш. Міцно стуляєш пересохлі від хвилювання губи. Коліна трохи підгинаються. Головне – не знепритомніти. Не тепер, не тоді, коли все вже гаразд. Вдих. Видих. Дев'ятнадцять кроків до вхідних дверей. Глибоко вдихаєш і тягнеш на себе ручку.

Він.

Ці двері – немов наче рідні для тебе. У всьому під'їзді давно вже стоять новомодні, металопластикові. Та не тут, не в цій квартирці. Не раз ти власноручно ремонтував замок, лаючись крізь зуби. Не раз підклеював старий потрісканий дерматин. Ти не бачив цих дверей...скільки? Місяць? Рік? Цілу вічність? Не можеш точно сказати. І ось знову ти – тут. Дочекався. Повернувся, хоча давно вже зотліла остання надія на це повернення.

Вони.

Зненацька двері прочиняються всередину оселі. Спочатку щілина між ними та одвірком зовсім крихітна – начебто та, що за дверима, боїться того, хто чигає на сходовому майданчику. Потім двері відчиняються настіж.

Дівчина кидається на груди хлопцю. Він мимоволі здригається – під тонкою сорочкою на шкірі безліч дрібних, не до кінця ще загоєних ран. Густа грива її чорного як ніч волосся розсипається по його плечам, на кілька секунд він і не бачить нічого, окрім тієї ночі. Вона підводить своі залиті сльозами очі. А йому перехоплює подих і він просто дивиться собі на неї. Обидва й повірити не можуть у цю зустріч.

І треба б щось сказати одне одному, перемовитись хоч словом – а не в змозі. Надто болючими і непотрібними видаються цієї миті всі можливі та існуючі слова.

Вона.

Вітер під ребрами затихає. Кров не вирує немов у штормі. І ти розтискаєш губи, ти просто всміхаєшся йому. Твоя посмішка осяює все довкруги сонцем.

Він.

Смієшся від щастя, стискаєш її в обіймах. Перебираєш пальцями її волосся. На повні груди вдихаєш забутий запах дому.

...від цих двох відділяєтеся спалах світла. Напевне, це спалах непідробного щастя. І хай буде так завжди.

Уявіть собі загострений ніж

Уявіть собі загострений ніж. Його нагострили байдуже для чого - щоб приготувати вечерю, щоб підточити олівця, можливо - щоб черкнути когось по горлу. Не важливо. Уявили? Уявіть собі загострене перо, котрим багато років тому безнадійно закоханий поет писав вірші для своєї прекрасної жорстокості. Уявіть собі загострений камінь, яким котрийсь первісний художник видряпував кострубаті малюнки на кам'яних стінах своєї оселі. Уявіть загострену кістку, яку знайшли десь у рівчаку на вулиці два хлопчика - та й вирішили нею погратися. А тепер - уявіть собі загострену людину. Саме так, людину. Нагострили її якісь важкі почуття та страшні думки. Людина, загострена на іншу людину. Це...дивно. Коли ти можеш спокійно собі спати - а потім десь на рівні підсвідомості відчути поштовх, смикнутися та сісти на ліжку, сидіти і не розуміти що відбувається. Людина, загострена на іншу людину. Коли трошки більше світла навколо стає, якщо тобі посміхається та одна-єдина усмішка. Людина, загострена на іншу людину. Насправді, це жахливо, хоча й не видається таким на перший погляд. Коли навіть твій подих підпорядкований якісь незрозумілій системі координат, де нема місця нічому нормальному. Коли ти не можеш бути певним у тому, що переживеш наступну мить. Коли щосекунди тебе може щось зламати - щось таке незначне, дрібничка якась.  

Бо вся ти - загострена на іншу людину. Всією собою, всіма системами розуму і тіла. Ну то й нехай. Урешті решт, чи ж це найгірша смерть? Урешті решт, хто ж взагалі каже про смерть?