Не доцвіла до весни ружа,
зламав її жорстокий сніг.
Тепер, Наталіє Хоружа,
цей вірш кладу тобі до ніг.
Бог покарає супостата,
руку піднявшого на хрест
червоний. Хай оця присвята
долине до твоїх небес.
Моя землячко, тобі шана
від України, похвала,
гордиться рідний край – Просяна.
Я ж там не раз сама була!
Гордиться Україна- ненька,
ти гідна донька у батьків.
Царствуй з вояками, рідненька,
прийми уклін від земляків.
***
Найголовніше – вірити у диво.
Верба й береза одягли сережки.
Прийми мене в обійми свої, ниво,
небо, сузір’їв покажи мережки.
Я побіжу за сонцем, що заходить,
не дожену і дуже заморюся,
ось уже й місяць небом хороводить,
люблю я день і ночі не боюся.
Весна у моїм слові і в пелюстці,
весна сьогодні від землі до неба.
Вірити в диво – не душевній пустці,
Вірити в диво – головна потреба.
Кохання генія чи можна зрозуміти,
коли тобі ще дев’ятнадцять літ?
Як одиноко випадає жити,
для кого ти напишеш заповіт?
Купити мріяв на Дніпрі хатину,
як чоловік, щасливим стать хотів,
любу свою леліяв як дитину,
бо вона рідна – теж із кріпаків.
Даремно добрі люди відмовляли,
казали, що та навчена брехать,
вони, тоді осудливі, не знали
як геніальність може набридать.
І серця стукіт гасить слави гомін,
і млосно в Петербурзі навесні,
а душу зігріває навіть спомин
про вишиванки вдома і пісні.
Ідеалісти, певно, всі поети,
а може, і не тому зовсім суть,
бо й небожителі розказують секрети, -
земне кохання хочеться здобуть.
І їм страшна самотність як нікому,
призначена теж, як нікому, їм.
Ой, дуже важко в світі гомінкому
почути відгук прагненням своїм!
Обраниця не розігнала хмари,
а зрадила, мов льодом обпекла.
Казали мудрі люди: «Не до пари»,
його любов сльозою вниз стекла.
Ликері горя налило по вінця,
життя також – все суджений пропив.
Тепер говорять: «Був поет п’яниця»,
та він з кріпачки панночку зробив.
І з покаянням дочекався милу
«не мужицького роду чоловік» -
у Каневі поклала на могилу
в сльозах з півнями Генію рушник.
Я, на жаль, не пам’ятаю дату,
майже все стирає час лихий,
чотирнадцяту почула як сонату
і згадала, що він був глухий.
Ще, казали, жив анахоретом
і літала вслід за ним хула,
та соната вже якимсь поетом
Місячною названа була.
Композитор після написання
її в хащах від людей ховавсь,
бо жорстоко зрадило кохання,
бо його Джульєтта продалась.
Музика усе перемагала,
все, крім неї, просто зневажав,
музика і в глухоті звучала,
наче місяць в темряві сіяв.
Заповіту літери затерті
ноти переважили дзвінкі,
Людвіг, він не здався навіть смерті.
А що? Генії, вони такі.
Ти впевнена, що трапилось жахливе
і прикидаєшся, мабуть, що просто спиш,
за крок від втрати неземного дива,
в лікарні, перелякана, стоїш.
Мати говорить, що ще юна зовсім.
та заповідь є Божа – «Не вбивай».
І прийде осінь. Коли прийде осінь,
кому казатимеш сама: «Води подай»?
Земне кохання – зовсім не забава,
його плодами часто є жалі,
та побавлять ніхто не має права
людину походити по землі.
Можливо, це порушить твої плани,
освіта і кар’єра – то пусте,
у порівнянні з щастям, даним мамі,
дивитись як нащадочок росте.
Тікаєш від людського поговору?
Від себе! Щоб не плакало дитя
в ночах твоїх, благослови цю пору.
Прокинься! Подаруй йому життя.
Тягарі чи є на світі більші,
ніж вразливість і тонка душа?
Жінка не повинна писать вірші –
тема мого нового вірша.
Дані не описувать розлуки
і даремні мрії про політ
слабшій половині були руки
Господом, створившим оцей світ.
-Хліб пекти, чукикать янголяток,
у саду саджати квіточки,
готувать смачну кутю до святок,
довгі заплітати кісочки,
трактори із поля виглядати
і торкатись лагідно беріз,
людям доброзичливо махати
хусткою, яка не є для сліз.
Знову хтось позаздрить, недалекий,
тому, що багато маю тем,
туди і назад летять лелеки, -
я ридаю разом із дощем.
Бо лякає ж досі та розетка,
бо чека не створена сім’я,
і хоча багато літ поетка,
але в першу чергу жінка я.
Шкода, не в моїй змінити власті
Людську долю, як русло ріки.
Вам, жінки-колеги, зичу щастя!
Пишуть краще хай чоловіки.
***
Не можем зупинити цю війну,
над горизонтом ненависть і сутінь,
знову свою розширює «страну»
новітній невситимий вождь В.Путін.
І синьо-жовті стяги майорять,
але немає щастя їм радіти,
під ними вічно, вже спокійно сплять
мої односельчани, майже діти.
Оплакують не тільки матері,
тепер по всій країні панихиди.
О Боже милий, кажуть, Ти вгорі,
невже невтішні ці не бачиш види?
Квіт яблуневий як солдат упав,
не можу я зі снігом порівняти,
хвилюється, та не від вітру став, -
тому що жде з АТО синочка мати.