Погоржельська Христина

Львів

Історія тривалістю два розділи

Розділ перший

Маршрутка рушила з місця. Я втупила свій погляд у вікно, розглядаючи вогні вечірнього міста. Страшенно хотілося відволіктись від надокучливих думок прожитого дня. Ми саме проїжджали повз біг-борд з рекламою фільму «300 спартанців», коли я помітила хлопця, який щодуху намагався наздогнати маршрутку.

- І охота йому так надриватись? Невже важко дочекатися наступної? – промайнуло у думках.

Водій мав намір відчинити йому двері, але світло світлофора якраз змінилося з червоного на жовте.

Хлопець залишився позаду, тоді як попереду, мене чекала прекрасна перспектива – поринути у міцний, глибокий сон без сновидінь. От тільки залишилось добратися додому, де від недавно я мешкаю одна. Щоб згаяти час, я почала уважно роздивлятись інших пасажирів, уникаючи при тому зустрічі наших поглядів. Не люблю дивитись незнайомцям увічі.

Поважний, вусатий дядечко, притулившись потилицею до вікна, читав збірку сучасної поезії.

- Невже хтось ще таке читає? Невже хтось ще таке пише? – розмірковувала я, уявляючи себе у бібліотеці серед полиць з численними працями класиків літератури.

А от моднява дівчина, що проглядала на своєму гаджиті новини про зірок шоу-бізнесу, виглядала більш правдоподібно. Справа від мене сидів мужчина , на джинсах якого виднілась дірка, пропалена свічкою. Ні, скоріше за все сигаретою. Напроти- хлопчина, з до крові згризеними нігтями.

- Цікаво, хто таких чекає вдома.

Мене ж чекав страшенний сморід, що доносився із кухні. Так я і думала, гора немитої посуди чарівним способом нікуди не ділася. Помию завтра, сьогодні зовсім вже без сил.

Аромат ранішньої, недопитої кави спокусливо полоскотав ніздрі. Ні, кава на ніч глядя – це погана ідея. А от покурити…не завадило б. Сигарети в сумці, сумка на столі. Стривай-стривай, а де ж мій альбом? ДЕ МІЙ АЛЬБОМ?

- Дурьоха, ти його загубила – вже чувся шепіт мого внутрішнього голосу.

Швиденько пригадую, де бачила його востаннє. На зупинці, точно на зупинці. Ні, у руках хлопця, що біг за маршруткою. О, лишенько! Тепер мій альбом у того хлопця, тепер моє життя у руках іншої людини.

- І що ж мені робити далі? – заходжуся у нестримному риданні.

Розділ другий

Перечитала вище написаний текст. Повне безглуздя. Мабуть, пора ставити крапку. Що я і роблю.

Коли колишні мають значення

Я ненавиджу, просто ненавиджу, паркуватись заднім ходом. Та ще й біля супермаркету. Та ще й у годину пік. Таке враження, що кожного наступного разу у мене виходить все гірше і гірше.

- Це легко, ти справишся! Викручуй кермо вправо. І в дзеркало, в дзеркало дивись – дає пораду мій інструктор.

Я не поділяю його оптимізму, тому що у дзеркало звикла дивитись лиш для того, щоб поправити мейк-ап і зачіску.

- Молодець – дістається мені чергова порція похвали. – Я дещо скоренько куплю і через десять хвилин зустрічаємось біля машини.

Та без проблем. І я, скориставшись можливістю, зроблю закупи. От тільки десять хвилин йде у мене на те, щоб зорієнтуватись у маркеті, в якому опинилась вперше.

- Де тут у вас побутова хімія? – запитую у симпатичного консультанта, на грудях якого красується бейджик з написом «Парадокс Валерій Петрович». Яке дивне прізвище. Цікаво чи багато таких у телефонному довіднику міста? А чи публікують їх ще досі?

Раптом мої роздуми перериває голос колишнього. Його солодкаво-приторне «привіт» викликає в мене нудоту.

- Радий тебе бачити! Як поживаєш? Може посидимо десь, вип'ємо?

- Ні, я не п'ю – миттєво відхиляю його пропозицію.

- Хм, не п'єш? І відколи це? – питає таким тоном, ніби наше зустрічання пройшло у вічному запої. – Стривай, стривай – стишує голос – вагітна?

- Ні!

Ні. Мабуть, ні. Ні?! Три дні затримки ігнорувати не варто. Точно, куплю тест – вирішую про себе.

Ловлю на собі його недовірливий погляд.

- Я за кермом – уточнюю.

Потік його слів все не припиняється. Він, навіть, розповідає щось про новий підвид сов, хоча знає, що зоологія не моя стихія. Я слухаю його в піввуха, недоречно час від часу киваю головою і зосереджуюсь на покупках. Дивно, мабуть, в пам'яті повинні були виникнути спогади про наше перше побачення, палкі поцілунки під звуки джазу, теплі обійми і наївно-примітивний секс. Та єдине про що я думаю, краєм ока дивлячись на свого колишнього, це те, як сильно я хочу додому.

Нарешті, підіймаюсь сходами на третій поверх. Вигляд під'їзду наганяє на мене смуток, повсюди пил і павутина. Зайвий раз переконуюсь, що попередня двірничих була значно акуратнішою. Знаходжу в собі мужність визнати, що діло зовсім в іншому. Я й досі не вирішила розповідати чоловікові про колишнього чи ні. З одного боку, у нас із коханим немає секретів один від одного. А з іншого, ні сьогоднішня зустріч, ні сам колишній не мають для мене ніякогісінького значення. Тоді навіщо давати привід для безпідставних ревнощів? Часу для роздумів у мене вдосталь. Чоловік повертається додому лиш опівночі. І з порогу інформує:

- Вибач, що так пізно. Випадково зустрів свою колишню одногрупницю Алінку. Пам'ятаєш? Я тобі про неї розповідав.

О, я прекрасно пам'ятаю. Вона йому колишня не тільки одногрупниця. На душі враз стає кепсько, а в трусах мокро. Величезну пляму червоного кольору навряд чи вдасться відіпрати. Тест на вагітність виявився марною покупкою.

За вікном такий ж похмурий березневий день. Сьогодні рівно два роки. Два роки, як він зустрів свою колишню. І півтора, як ми розлучились…

Ловець снів у моєму ліжку

Раптово прокинулась посеред ночі. Наснилось щось тривожне. Що саме не пам'ятаю. Та й, мабуть, це немає ніякого значення. Ще один сон, один із багатьох. Рядом мирно посапував Боб. Воно й не дивно, адже сни мені сняться тільки у тому випадку, коли він поруч. Жартома я називаю його – мій персональний ловець снів.

З кожним його подихом повітря все більше і більше насичувалось неприємним запахом, наче, всі решти їжі, спожитої за шістнадцять років його собачого життя, хотіли вирватись назовні. Але мене не обманути, так нестерпно смердить хвороба.

Я почухала улюбленця за вухом, і повернулась на правий бік, намагаючись знову заснути. Та де там…думки вже юрмились в голові, не даючи сну жодного шансу проявити себе. Встигнути за їх хаотичним рухом було нереально. Ось думаю про персонажів, нещодавно прочитаної, книги. Щоб я зробила на їхньому місці? Аж враз обмірковую на котру стіну повісити свої не намальовані картини. Також обов'язково згадати про дрібку вірних друзів та приятелів. І, звісно, вони – люди, що пішли з мого життя. Мільйон ідей як їх повернути і жодної можливості...

З першими проблисками світла виповзла з-під ковдри і босими ногами почалапала у ванну. Скуйовджене волосся кольору соломи, як та, що вже другий рік без потреби складена на горищі сараю, замотала у пучок, щоб не так сильно кидалося у вічі. Страшенно хочеться змінити цей нестерпний мені колір. Чудово, просто чудово, що Марта працює перукарем.

- Ем, ну ти і насмішила – регоче подруга, почувши мої побажання. – Хна? Серйозно? Це ж минуле століття, ніхто зараз нею не користується.

- Мама завжди користувалася – заперечую. Казала, що фарба шкодить волоссю, а хна, навпаки, живить його.

- Ти тільки не ображайся, але це якраз і було ще у минулому столітті.

- Так, ти права, але…

- Спробуй ось цю, олійну фарбу. Результатом будеш задоволена. Гарантую.

- Дякую, але ні. Розумієш, мені важливо дотримуватись маминих порад. Можливо, це по-дитячому, а, може, і по-дурному, але важливо…

- Аякже. Хна, так хна. Без питань.

Глянувши у дзеркало на своє нове, яскраве відображення, побачила у очах готовність зробити ще одну важливу справу. Вже двічі я протоптувала стежки до ветеринара, несучи Боба на руках. І двічі поверталась. Сьогодні з'явилася третя, безповоротна.

- Емілія, ти ж знаєш, що вчиняєш правильно – нарушив мовчанку Док.

Якби я могла заглянути в Бобову душу, то знайшла б відповідь правильно чи ні. Однак, його дзеркало душі давно затьмарило більмо.

- Знаю, але легше від того не стає. Він моя остання ниточка, що зв'язувала мене з матір'ю. А я сама її обрізаю.

- Мабуть, тобі буде дивно почути це від вдівця, який продовжує носити обручку, але ми повинні жити далі.

Я почухала улюбленця за вухом, і вийшла з кабінету.

Я послухалась поради Дока – живу. І Боб продовжує жити. На моєму першому полотні він вистрибує молодий, здоровий і грайливий. А я руда-рудезна. І це не хна, а олійна фарба.

Обрати місце для картини виявилось надзвичайно простим завданням. Якщо нема ловця снів у ліжку, то хай буде над ним.