Григорук Юлія

Дівчинко

Дівчинко, з очима кольору хмар,
Твої сльози висохли, як вода.
Дивний час – досвідчений антиквар,
Але й ти до вічності молода.

Що ти знаєш, дівчинко, про цей світ?
Тільки те, що він до зіниць тонкий.
В когось, кажуть, правдонька на обід,
А у тебе ніжності на роки.

А у серці – росяне полотно,
Від зими до осені – тихий жаль.
І уста малинові, як вино.
Але кажуть, в осені є межа.

Що ти знаєш, дівчинко, про цей час?
В нього темні камені у душі.
А у тебе – вогники у очах.
Зачекай же, зіронько, не спіши…

Говори

Говори. Тільки так, ніби світ у тобі болить.
Ніби тісно давно від звичних будених слів.
Тільки щиро, ось так. Лишилась коротка мить,
А у тобі ще безліч бруду й гірких вузлів.

Говори. Тільки тим, із ким би у сні літав.
Так натхненно, щоб навіть в горлі забракло слів.
Уяви, ніби так у вічність ти шлеш листа.
Говори їм усе. І не бійся. А іншим – ні.

Говори тільки там, де світло в душі горить,
Де відчуєш на дотик голос дотик і кожен нерв.
І довірся словам. Бо в тебе лишилась мить.
Говори тільки ТАК,
тільки ТАМ,
тільки ТИМ
і тільки ТЕПЕР.

***

Ти питаєш мене про сни?
Я не маю їх. Ні, не маю.
Тільки б нам добрести до раю
Й дочекатися до весни.

А у неї сліди тонкі
Й ніжна сукня у оксамиті,
Що нагадує тепле літо,
Хоч у вирій летять думки.

А із ними і я лечу,
Зачіпляючи перевесла,
Оминаючи зими й весни,
Щоб сховатися від дощу,

І від вічності ще, либонь.
У полоні п’янкого щастя
Я приймаю святе причастя,
Ніби світ із твоїх долонь.

Я живу в падолисті

Я живу в падолисті… І більше нічого не треба.
Зазирають дощі прямо в душу твоїми очима.
Тільки хочеться світла хоч клаптик і трохи неба.
Може, пам’ять жива і двері тобі відчинить.

Я живу. Іще трохи – й поселюся тут назовсім.
Ще триває любов. І здається, так буде вічно.
А у тебе душа, ніби крапелька, схожа на осінь.
А у серці дощі, до щему, і ніби віщі.

Я повернусь іще. Ти ж ніби умів чекати.
Наша осінь пішла. Давно, та не в тім причина…
Ти постукаєш в ніч. На порозі дівча кирпате.
Усміхнеться дощам і двері тобі відчинить.

***

У мене є час. У нього налиті губи,
У нього нестримні руки, і взагалі,
В цю мить щасливий лиш той,
Кого по-справжньому любиш,
Із чиїх долонь не соромно черпати сніг.

У його зіниці варто дивитись вічність.
Там можна втонути, вижити і знову знайти себе.
Про це можна писати нишком стисло і лаконічно,
Це як ловити тишу з примарних снів.

Вона така ніжна й щира, з м’ягкими очима.
У ній можна читати зорі і дихати так,
Ніби ось зараз хтось вийде й серце навстіж тобі відчинить,
І ти нарешті відчуєш повітря, гливке на смак.

Його можна пити вічно і причаївшись
У чиїсь теплій долоні, з тишею у руці,
Відчувати, ніби твої пальці уже колись були чиїмись,
Поки десь за стіною плачуть чужі мерці.

А у тебе ниє душа, у неї осінній відчай,
У неї свої турботи, п’янкий дурман.
Кохати можна нишком, трепетно і платонічно,
А можна тією любов’ю світи тримати.

У тебе тепер є світ. У нього налиті губи,
У нього нестримні руки, знаєш, і взагалі,
У цю мить щасливий лиш той,
Кого по-справжньому любиш,
Із чиїх долонь не соромно черпати сніг.

***

Світ змалів і погас. Я напевно заснула давно.
Я чекала листів, але мабуть і справді дарма.
Поки діти на кухні дивились доросле кіно,
Смерть прийшла непомітно й провідала нас жартома.

А мені іще снились від щастя розквітлі сади,
Що укутала ніч у густий передвічний туман,
Смак роси і те дерево в тиші, що ти посадив.
А все інше – пусте. Хоч і пишуть про нього роман.

А все інше – слова. І пульсують холодні думки.
Ці обличчя чужі і ці очі святі. А проте,
Мені добре спалось. Але хтось безперервно будив
І казав, що вже скоро донька до школи піде.

Мені добре спалось, я хотіла залишитись там,
Бо відчула на дотик той світ незбагненно-простий.
Але донька росла. І щоранку ходила у храм.
Бог молитви читав. Ось Вам хрест +. Він і справді святий.

***

Стоїш десь там, між сутінню і снами,
І дивне світло аж у очі б’є.
А за межею – тиша. Скелі й храми,
Немов якийсь невидимий бар’єр.

Стоїш ось так безмовно й безшелесно,
І серцем чуєш дотики роси.
Ця тінь свята, мов музика воскресла,
Яку до Бога на руках носив.